Володимир Винниченко - Чорна Пантера і Білий Ведмідь (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_chorna_pantera_i_biliy_vedmi.fb2)Volodimir_vinnichenko_chorna_pantera_i_biliy_vedmi.fb2213 Кб2037
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_chorna_pantera_i_biliy_vedmid.docx)Volodimir_vinnichenko_chorna_pantera_i_biliy_vedmid.docx111 Кб2315
М у л е н. Месьє Корній, я можу знайти вам доброго покупця на це полотно. Правда! Хочете?

К о р н і й. А, мої панове, дайте мені спокій... Нікому я не продам. Ну що ви, їй-богу... Та й не до полотна мені. От маєш... Хай воно собі...

С н і ж и н к а. Ходім, Янсоне!

 

Виходить лікар, за ним Рита.

 

Л і к а р (до Корпія). Сина треба вивезти з Парижа. І якнайшвидше. Помре. В Італію або в гори. Цими ж днями.

К о р н і й (розтеряно). Цими днями?

Л і к а р. Чим швидше, тим краще. Говорю рішуче. (До Рити). Що прописав, — робити зараз же...

К о р н і й. А тут не можна помогти?

Л і к а р. Сказав — ні. Прощайте. (Виходить, хмуро уклонившись всім).

С н і ж и н к а (хутко підходить до Корпія, сильно стискає йому руку і з чуттям говорить). Ех, ви! Бувайте... Ходімте, панове!

 

Всі прощаються й мовчки виходять.

 

Р и т а. Ну?

 

Корній ходить по хаті, кудовчить волосся, тре носа, поводить плечима.

 

Рита. Ну, Корнію?

К о р н і й. Ну що?

Р и т а. Що ж ти думаєш?

К о р и і й. У нас нема грошей.

Р и т а. Я це знаю. Ти мусиш дістати.

К о р и і й. Де? (Здивований).

Р и т а. Де хочеш.

К о р н і й. Я не можу дістати... Де ж я дістану? Даєш... Якби я міг дістати... Мені он треба за місце в Салоні, потім... той, потім франків сто, щоб... ну, словом, за протекцію... А де я візьму?

Р и т а. Ти мусиш дістати.

К о р н і й. Господи Боже мій! Та де ж я дістану? От єсть. Що я, не хочу, чи що? Ну, маєш собі... "Мусиш"... Розуміється, мушу... Гм! "Цими днями"... Я не можу цими днями... От єсть: я не можу тепер із Парижа їхати.

Р и т а. Значить, ти цілком свідомо вбиваєш Лесика?

К о р н і й (вражено). Рито?! Та як ти можеш... Господи Боже мій! Лесика... Ех!.. "Цілком свідомо"... От це маєш!

Р и т а. Цілком свідомо. Ти знаєш, що від тебе залежить його врятувати, й ніби не догадуєшся.

К о р н і й. Я знаю? Я?!

Р и т а. Ти.

К о р н і й. Що ти хочеш сказати?

Р и т а. Те, що ти сам весь час думаєш.

К о р н і й (сердито-тривожно). Я нічого не думаю. От єсть! Ну що ж я думаю? Я нічого не думаю. Говори, що я думаю?

Р и т а. Ти думаєш, що треба продати полотно.

К о р н і й. Продати полотно? Яке полотно?

Р и т а. Он те.

К о р н і й. Ну?

Р и т а. Та й усе.

К о р н і й. Та що ти говориш?! Щоб я продав це полотно! Нескінченим?! Та як же це можна? Що ти говориш? Ха! Щоб я продав це полотно. От узяв і продав, і все. Наче старі штани... От — це єсть! От то-то! Ха-ха-ха!

Р и т а. Це — єдиний вихід. Або смерть Лесика, або продаж полотна.

К о р н і й. Та чого ж смерть? Ну, маєш собі! Прийшов якийсь ідіот, сказав смерть, і вже. І єсть. Чого смерть? Чого смерть?

Р и т а. Того, що ця хвороба у малого може ве сьогодні-завтра перейти в скоротечний туберкульоз, і в два дні його не стане. Розумієш?

К о р н і й. Та хто сказав?

Р и т а. Лікар.

К о р н і й. А, маєш, лікар!..

Р и т а (надзвичайно тихо). Корвію! Не доводь мене до... Ти виявляєш такий егоїзм, що мені гидко до... бажання плюнути на тебе. Щоб прикрити цей егоїзм, він лікарю не вірить. А кому ж вірити? Сніжинці твоїй?

К о р н і й. Ну, то що я маю робити? Ну? Продати полотно? Та хто його купить нескінченим? Маєш!

Р и т а. Мулен купить.

К о р н і й. А, Мулев! Ага, це розуміється... "Мулен купить". А я як? Як же я, ти подумай, ну, ти подумай: продать полотно, це полотно... А я ж як? Так от собі живи, і потім все... Та чи можеш подумати це: не скінчить і продать?..

Р и т а. Можу.

К о р н і й (глибоко вражений). Можеш?! Не скінчить, одірвать половину серця і кинуть? А маєш, та цього не буде! А цього не буде ні-за-що. А візьми всього мене тоді й викинь. Що то справді? Прийшов якийсь лікар і вже маєш. Та що то? Лесик не вмре, я скінчу, і тоді... тоді можеш продавати... Та не купить Мулен! Нізащо не купить. Хто може купити нескінчене полотно? Де ти бачила?

Р и т а. Він зараз гроші дасть, а скінчиш потім.

К о р н і й. Він не дасть.

Р и т а. Дасть. Позичить.

К о р н і й. Не дасть, кажу я! Він позичить знаєш за що? (Дивиться на неї). А, маєш. А так, я не позичу!

Р и т а. Він купить нескінчене.

К о р н і й. А я нескінчене не продам. От і єсть.

Р и т а. Що ж ти хочеш?

К о р н і й. Нічого. Дай мені спокій.

 

Чути плач двтивв.

Рига схоплюється й вибігає.

Корній ходить по хаті, кудовчить волосся. Через якийсь час

Рита з дитиною на руках виходить в ательє, за нею Ганна Семенівиа.

 

К о р н і й (хутко підходячи до Рити, яка сідає на канапі). Ну що, як? Чого він плакав? Леську! Ти чого плакав, га? Ти чого плакав, медвежа моє біленьке, га? Який він став... Болить, га? Посміхається... Ах ти ж моє, дитинча хороше... (Зворушений сідає й дивиться на сина).

Г а н н а С е м е н і в н а (обережно милуючи по голові Корнія). Сину! Тільки не сердься... Ну, подумай сам, чим же ця крихточка винна, га? І хіба ж таки вона не дороппа за шматок того, прости мені, рядна? Синочку, продай...

К о р н і й. Мамо... (Кудовчить волосся). Ви, мамо, бачите, все судите по-своєму... А я по-своєму. От і єсть... О...

Р и т а (нахиляючись до дитини). Лесику, скажи татові, що він тебе не любить... Скажи йому, що він безсердечний, жорстокий...

К о р н і й. Ну, от маєш... Та ти подумай же, як я можу це зробити? Ну? Так зразу... На, трах, продав, нема нічого, порожній весь.

Р и т а. Ти не порожній... Ти знов будеш. Син — один, а полотен ти можеш написати багато... Це ж, Нію, один жах і егоїзм, що ти навіть вагаєшся... Ну подивись на нього, невже ти можеш допустити, щоб це твоє живе, рідне тобі творіння погибло?.. Це ж ти, частина тебе. І ти оддаси за те мертве рядно? Нію!

К о р н і й. Ну, це ти... То не мертве... І то частина мене... А, Боже, Боже!

Г а н н а С е м е н і в н а. Синочку, ось утрьох благаємо тебе... Хіба ж тобі таки так важко? Ну, подумай же хоч сам: шматок полотна, фарби — і живе творіння, дитина твоя...

Р и т а (підносячи Лесика до Корпія). Обніми тата, попрохай його, Лесику, попрохай... Потягни за вуса... Посміхнись до нього... Дивись, як він посміхається до тебе, якби він знав, що ти присуджуєш його на смерть!

К о р н і й. Ну що ти їм скажеш! Видумали собі смерть, і маєш... "На смерть". Яка смерть? Ніякої смерті нема й не буде! Правда, моє медвежатко? Правда, моє дитинча хороше? Ніякої смерті, будеш вели-и-кий, великий, виростеш, будеш малювати... Посміхається... Будеш? Га? Як слабенько кривить губки... Змінився все-таки. От рисочка нова... Не дам, не дам тобі, моє бідне, померти... Мій Лесик не помре, ні-ні, тато не дасть. Правда? Тато такий великий, його Медведем звуть, він нікому, навіть смерті, Лесика не дасть. От маєш... причепилась до мого хлопчика... Вимучила його, малюсінького, беззахисного... Он рисочки нові йому намалювала... Зовсім нові... (Пильно вдивляється й далі говорить уже неуважніше, майже машинально). Рисочки цілком інші. От одна... І губки... І носик... Бідного хлопчика. (Озирає схилену Риту й Лесика). І у мами...

 

Рита подивляється на Ганну Семенівну,

яка одповідае їй підбадьорюючим, задоволеним поглядом і хитанням голови.

 

К о р н і й. Зовсім нові рисочки... І не такі... не такі... Гм! Зовсім не такі... а... Ну да... От тут... Безумовної (Схоплюється й біжить до полотна, піднімає покривало й дивиться).

Р и т а (стрепенувшись, перекидається повним одчаю поглядом з Ганною Семенівною). Корнію!!.

К о р н і й. Зараз, зараз... Я одну хвилиночку. Одну хвилиночку... Моментально... Так-так... Зовсім не так... Зараз, зараз... (Хапливо бере з столу палітру й щіточку). Зовсім не так... Зараз, голубко, зараз... Ми все це зробимо... я тільки... Все буде добре... (Поспішно мішає . фарби. Біжить до Лесика, вдивляється, одмахуючись од Ганни Семенівни й Рити, які тягнуть його).

Р и т а. Корнію!!! Я тобі говорю, схаменись!

Г а н н а С е м е н і в н а. Сину! Та зглянься ж ти, хіба ж тепер час?..

К о р н і й. Зараз, зараз... Ну, хвилиночку... Моментально... Отут... Ну, безумовно. Ах, зовсім це не те!.. (Біжить до полотна, зупиняється, дивиться з одчаєм). Не теї Зовсім не теї Все к чорту! (Кудовчить волосся).

Р и т а. Корнію! Іди сюди.

К о р н і й. Ах, дайте мені спокій! Ну що там? Ну, не можна ж так! Ну, добре, я знаю, Лесик хворий... Дайте ж мені... Не можна ж так! (Одходить од полотна, вдивляється. Біжить до дитини).

Р и т а (сильно хапає його, притягує до дитини). Це хто? Говори!

К о р н і й (здивовано). Що ти. Рито?

Р и т а. Я тебе питаю, хто це? Син твій?

К о р н і й. Рито!

Р и т а (беручи його руку, прикладає до лиця дитини). Чуєш?

 

Дитина починає, плакати.

 

К о р н і й. Ти йому боляче зробила!

Р и т а (жагуче, гнівно). Ні, ти йому боляче робиш! Ти його вбиваєш. Чуєш ти? Дитина помре. Помре! Але я тебе загризу тоді! Задушу власними руками! Май це на увазі.

К о р н і й (в одчаю). Рито. Рито... От єсть... Ну, добре, ну, заспокойся, я подумаю... (Дитина плаче). Тш-ш... Цить, Лесику, цить, мій малесенький... Все буде добре... Все... все... (Чмокає, дитина змовкає. Карній понуро задумується, дивлячись на нього).

Г а н н а С е м е н і в н а. Сину! Ну, хіба ж таки можна бути таким? Ну, нехай собі там малюєш, але ж де ж таки видано, щоб рідну дитину зневажати через те, що... мистецтво... Мистецтво, сину, не дасть тобі того, що жива людина.

Р и т а. Корнію. Говори: продаєш?

 

Корній глибоко зітхає. Мовчить. Тихо робить рукою дитині забавку.

 

Р и т а. Корнію!..

К о р н і й (знову зітхає. Стає на коліна перед дитиною й з любов'ю дивиться на неї). Не знаю... Підожди трохи.

Р и т а. Не можна ждати. Сьогодні ж треба...

 

Стук у двері, і зараз же входить С н і ж и н к а.

Немов схаменувшись, у порога зупиняється.

 

С н і ж и н к а. Ах, вибачайте, я думала...

Р и т а (раптом дико й люто схопившись, робить рух. неначе збирається стрибнути на неї. Різко). Вам чого?

 

Корній встає й озирається.

 

С н і ж и н к а (здивовано посміхається). Що з вами? Ви, дійсно, як пантера, готові кинутись на мене. Я прийшла на хвилинку спитати: чи Білий Медвідь виїжджає, бо тоді ательє хоче взяти Клара. Але я бачу... (З посмішкою повертається йти).

К о р н і й. Моє ательє?

Р и т а. Клара може брати. Ми їдемо.

К о р н і й (здивовано). От маєш! Моє ательє... З якої речі? От єсть!

Р и т а. Ти ж не будеш лишати його за собою.

К о р н і й. А, Боже... (Кудовчить волосся). Та хіба... Та я не знаю, чи ми поїдемо ще. Я не знаю. От! (До Сніжинки). Хай Клара не сподівається.

С н і ж н и к а. А я вже думала...

Р и т а. Клара може сподіватись. Так і скажіть їй.

К о р н і й. А, Рито, так же не можна... Ательє моє, я в ньому роблю... А, маєш... Чи поїду, чи ні, а ательє... (До Сніжинки). Хай шукає інше. От єсть...

Р и т а (чітко і глухо). Так?

К о р н і й. Безумовно... Що ти за мене, справді, той... Я сам знаю... Я за тебе не рішаю...

С н і ж и н к а. Так я й скажу. (З посмішкою граціозно вислизає з кімнати).

Пошук на сайті: