Аналіз твору

Остапа Вишні "Моя автобіографія"

1927 р.

Літературний рід: епос.

Жанр: гумореска.

Тема: розповідь про батьків, навчання й формування світогляду письменника.

Головна ідея: у гумористичній формі висвітлити фактори, які впли­вають на формування митця.

Композиція: гумореска складається з трьох розділів: у вступному етюді-розділі йдеться про народження Остапа Вишні, його батьків і ви­тівки дитинства; у другому й третьому розділі з тим самим, що і в пер­шому, відтінком добродушного сміху розповідається про навчання й формування світогляду майбутнього майстра слова.

Літературознавці про твір. З перших рядків твору вражає іронія й непідробна щирість, безпосередність оповіді про самого себе. Ось з яким витонченим гумором, але з неприхованою любов’ю він пише про своїх батьків: «А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного ‘їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись Милосердному». У такому ж іронічному дусі розмірковує автор над важливими в житті кожного митця моментами: що впливало на його світогляд, які були перші вчителі, як виховували батьки, як формувала­ся його «класова свідомість», яку освіту вдалося здобути.

На своє попереднє життя він оглядається з позиції теперішнього досвіду — відомого гумориста, популярного й авторитетного серед чита­ючої публіки й своїх колег. До того ж обмежує себе лише 1921 р., який був своєрідним письменницьким стартом для нього, — «почав працюва­ти в газеті «Вісті» перекладачем», спробував писати фейлетони, вибрав псевдонім.

Звернімо увагу: нічого такого особливого в житті автора ніби й не відбулося, але його автобіографія читається з неослабним інтересом. Чо­му? Цей текст притягує не подіями, а гумором і особливістю вислову.

У цьому переконуємося в кожному абзаці. Ось як автор згадує свій вступ до військово-фельдшерської школи: «Поїхали ми до Києва. У Києві я роз­зявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до Святої Лаври, де ми з матір’ю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав». Перед очима постає досить колоритна картина: сама подія, ради якої вона описана, мовби десь на другому плані, мовби нічого й не важить. Акцент на «роз­зявленому» роті й прикладанні до релігійних святинь.

Життя письменника воскресає тут у всій наготі тодішніх буттєвих реалій простого селянського побуту. Хай там як, але Остап Вишня оглядається на своє минуле з незмінним гумором. Уважніше описує людей, котрі змалку були поруч із ним, майстерно вплітає у свою опо­відь діалоги, невеликі жанрові сценки, якими створюється враження більшої переконливості, відчуття присутності в минулому часі. Після прочитання такої автобіографії хочеться неодмінно поцікавитися і тво­рами автора (Р. Мовчан).