Остап Вишня - Сом (Стислий переказ, дуже скорочено)

Остап Вишня

Сом (Стислий переказ, дуже скорочено)

Чи були коли-небудь на річці, на Осколі, що тече Харківщиною нашою аж у річку Північний Донець? Не були? Побувайте! ...За славним містом Енськом Оскіл тече повз радгосп, і рад­госпівський садок, як то кажуть, купається в річці. Заплава річки Осколу, де він у цьому місці роз­бивається на кілька нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом і густою, зеленою, соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травні та в червні... Поміж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих густою зеленою ряс­кою, лататтям з жовтогарячими квітками-горнятами на довжелезних зелених батогах! А скільки там водяних лілій! Озеречка ті з’єднуються одне з одним вузенькими єриками, такими вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до іншого.

Дівчатка, було, як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по заводях, —• цілий човен водяних лілій понаривають і їдуть додому всі в білих вінках, і човник їхній вже не човник, а ніби величезна довгаста біла квітка річкою пливе... Дівчатка їдуть та й співають і «Човника», і «Тихо-тихо», різних чудових пісень дівчатка співають.

«Тихенький вечір на землю спадає», в садку заливаються солов’ї, до Осколу з пасовиська спу­скається колгоспна череда, а з річки лунає грайливе «Човник гойдається серед води» або зворуш­ливо-ніжне «Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше...»

Чарівна річка Оскіл... А скільки там диких качок! Як, бува, пощастить вам у тих місцях побу­вати навесні чи влітку, сідайте ви на човна-довбанку і пливіть єриком тихо-тихо, щоб весельце ваше ані плеснуло, ані булькнуло... І вдивляйтеся в очерет. Ви обов’язково побачите, як поміж густим очеретом мелькає голівка чирятка-мами, а навколо неї манісінькі чиряточка, мов мишенята, шмигають... А далі — он пробирається качка-крижень з криженятами...

А болотяних курочок! Як на путній колгоспній птахофермі курчаток-леггорнят. Тільки дикі курочки не білі, як леггорни, а рудувато-чорнувато-крапчастенькі, на довгеньких ноженятах. І но­женятами тими вони бігають по зеленому лататті, як по паркету. Зелене латаття під ними навіть не вгинається — такі вони легесенькі -— болотяні курочки...

До плеса чи до озеречка ви підпливайте ще тихше, — щоб ані звуку, ані шурхоту. На озерце не випливайте, а зупиніться біля нього і дивіться. Обов’язково побачите або білолобу лиску з лисе­нятами, або виводки чирят, крижнів, широконосок... Гуляють качатка, у теплій воді купаючись... Раптом тривожний мамин голос, тихе — ках! — і каченяток нема! їх як злизало. Вони або пірнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. І не дишуть! Небезпека минула, мамине заспокійливе — ках! — і знову весела гра — купання серед озеречка.

Чарівні місця на річці, на Осколі...

* * *

Тихо, тихо Оскіл воду несе...

Якраз проти радгоспу річище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи ліворуч — вели­ка ковбаня, ціле просто урвище під зверху тихою водою.

—     Там така глибочінь, що й дна не дістанеш! Там ніхто ніколи дна ще не дістав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвіниця пірне! їй-бо, правда! Пірне з хрестом! Отака там глибочінь! — це так нам дід ІІанько розповідав.

—     Боже вас борони там купатися! Втягує, вглиб утягує! закрутить тебе, завертить, бульк! — і нема чоловіка!

—     А що ж воно, дідусю, закрутить та завертить? Зверху ж ніби тихо.

—     Та воно зверху вроді тихо, а під водою крутить. І крутить і вертить! Та то ще нічого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани, господи, й помилуй! Ще за панів було: сидимо ми з паном отут на березі... Ні, не так: пан сидить отут на березі, а я стою біля пана. Вже су­теніло... Пливуть гуси. Великий табун панських гусей пливе! Коли це гусак як закричить — ге-ге- ге-ге! — та по воді крилами ляп-ляп-ляп! Гуси з криком усі врозтіч! Гусак ще раз — ге! — та кри­лами — ляп! — і нема гусака! Пірнув під воду! А на тому місці, де гусак плив, щось як ляпне по воді ніби чорною лопатою! Лясь! Тільки хвилі водою пішли. Я тільки: «Свят, свят, свят! Чорт, па­не, чорт!» А пан у крик: «Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!» Де там давай, хіба туди ружжо до­стрелить, на отаку глибочінь?! Про-о-пав гусак! Отакі соми бувають!

—     Невже-таки сом гусака ковтнув?

—     Не вірите? А ви хіба книжки Сабанеева не читали? Мені пан її читав.

—     А хто такий Сабанеев?

—     А мисливець такий знаменитий колись був і рибалка, що книжки понаписував: і про риба­льство, і про полювання, і про мисливських собак. Пан казав, що дуже хороші книжки понаписував Сабанеев. Професор він був, чи що... Так у тих книжках написано, що колись було впіймано сома вагою на 400 кілограмів! Он який сом! 25 пудів сом! Не сом, а корова! Так що ви гадаєте, що він гусака не проковтне? Та ви послухайте, що далі з тим сомом було. Да... Вирішили ми з паном, або, вірніше, пан зі мною, впіймати того клятого сома! От наказав пан ковалеві зробити величезного гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, приніс до пана. «Ну, Паньку, — пан мене пи­тає, — а чим ми того гака наживляти будемо?» — «Не інакше, — кажу, — паночку, як гусаком. Сом, — кажу, — вже поласував гусячим м’ясом, і на гусака він піде обов’язково!» Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так цілою трохи на вогні підсмажили, — гуска сита була! — та й почепили на гака. Гака того ми прив’язали на два зв’язані налигачі, прип’яли до осокора та пізно ввечері й закинули в Оскіл. Соми, як ви знаєте, полюють за здобиччю вночі. Вдень сом може вчепитися на гака тільки випадково. Закинули, зна­чить, ми гуску в Оскіл і посідали на березі, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Ніч тепла, місячна. Тихо, тихо навкруги. Тільки чути за садком, як Христя, що панські корови пасла, голосно виводить:

Якби ж таки того пана чорти були узяли,

Ми з тобою, мій коханий, не такої б утяли!

Сидимо. Я вроді тої пісні не дочуваю, а пан так і зовсім не чує. Тільки й запитав: «Хто воно ото так виводить?» — «Не знаю, — кажу, — пане, то не з наших, то хтось із хутора на село через леваду йде». Сидимо, дрімаємо. Пан налигача в руці тримає. Коли це я-а-ак смиконе! А пан нали­гача не пускає. А воно пана тягне! Ну, тягне з берега у воду, в ковбаню, тягне та й уже! Пан нали­гача держить, а я пана держу. «Пускайте, — кричу я панові, — налигача до осокора прив’язано! Не одірве! Пускайте!» А пан: «Е, — каже, — пускайте! Поводити його треба, щоб стомився!» Водимо ми, значить, та й водимо! А воно, як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Тихо вроді. А потім знов, як мотоне, як мотоне! А потім знов пустить. А ми водимо! Водимо собі та й водимо!

—     А далі що? — не витримав я. -— Ну, водите, а далі?

—     Далі? А далі водимо собі та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Во­дили ми собі, водили...

—     Та швидше, діду! Ну, водили... А витягли ви сома чи не витягли?

—     Та витягли. Тільки ж довго, дуже довго водили... Водимо ото собі та й водимо...

—     Ну, вже витягли, слава богу, діду! Ну, а далі?...

—     Ох, і сом же був! Завбільшки, як тобі сказати, ну, не менший, як звідси до отієї верби! їй- бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудів на п’ять, як не більше! Розчинили. 1 що б же ви гадали, що там у того сома всередині було? У череві?

—     Гусак?

—     Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!

—     А що ж там таке страшне було?

—    Було... Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетер-гордон Джой. Розшу­кував його пан по всіх усю дах: і листи скрізь понаписував, і телеграми порозсилав, — нема Джоя... Заходжу якось я ввечері до пана, а він ходить по кімнаті та аж голосить: «Нема мого дорогого Джоя! Не знайдеться мій дорогий Джой!»

—     Як, — питаю я, — не знайдеться?! Аджеж ж знайшовся! — кажу.

—     Як ізнайшовся? — підскочив пан. — Де ж він?

—    Та ви ж його, пане, самі з’їли! У сома всередині самі тільки підпалини та хвоста витягли! — Було тоді від пана нам, але було й панові гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив купатися в Осколі. Ото, як він купався, сом його й проковтнув.

—     А ви, діду Паньку, часом не той... не бре-бре, що сом собаку проковтнув?

—    Не віриш? А от у Сабанеева в книзі написано, що в Уфимській губернії сом проковтнув ве­дмедя, який перепливав річку. А ведмідь це тобі не собака! Отакі соми бувають! А ти не віриш...

—     А не чули, щоб сом парового катера проковтнув?

—    Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смієшся? Ти думаєш, що катер для сома розміром завеликий? Є такі соми, що й катера б ковтнули, так бояться.

—     А чого вони бояться?

—    Торохтить дуже, як річкою пливе. А якби тихо плив, могло б і катеру те бути, що тому Джоєві! І незчувся б, коли у сома в череві опинився б! Соми — вони такі!

 

* * *

Сом дуже сильна риба, могутня.

—    Одного разу, — розповідав мені один дуже заядлий і дуже справедливий рибалка, — стою на човні з вудками на Дніпрі. Отам, трохи нижче од Плютів. Тягаю лящі, язі, краснопери. Добре тоді клювало... Коли — гульк — серединою Дніпра мчить проти води човен. Швидко мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собі, за фокус-мокус: і мотора на човні нема, і вітрил нема, і веслами ніхто не махає, а човен, немов той глісер, мчить. Коли це якраз навпроти моєї сижі човен як закру­титься на місці, як завертиться, а потім стриб уперед, а потім знову круть-верть на місці, і то ніби пірне, то вирине, то пірне, то вирине, — аж ось таки добре пірнув і звідти, з човна, раптом одчай­душний крик: «Рятуйте! Рятуйте!» Тихо... І знову: «Рятуйте! Давай човна!» Я за весла та до човна. На човні переляканий дідок, однією рукою в човна вчепився, а друга рука чомусь аж у воду з човна звісилася. «Що таке?» — питаю. «Сом! Рятуйте!» — «Де сом, який сом?» — «На гаку сом». — «Так одчіпляйте, — кричу, — а то втопить!» — «Зашморгнуло на руці, не відчеплю!» — «Рубайте шворку». — «Нема чим рубати. Підпливайте, може, вдвох щось зробимо». — «І давно він вас во­зить?» — «З-під Канева мчу!» Тільки-но я вхопився за дідового човна, а воно як потягло, як попер­ло, як поперло! Куди тому глісеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хвалити бога, пішов сом понад берегом і я встиг за кущ на березі вхопитися... Смикало воно, смикало — не візьме. Я міцно за кущ держуся, а воно, видно втомилося... Та де ж не втомитися — проти води стільки ото човна промчати... «Шворка ослабла, слава богу!» — каже дідок. «Тягніть!» — кажу. «Не підтягну». Аж ось і сам сом виринає і перевертається голічерева на воді. Вуса ворушаться, і бульби з рота бульботять. Так ніби не скаже: «Ох і стомився ж я, товариші рибалки! Дайте відпочити, я вас до Києва довезу!» Витягли ми сома на берег. Я й кажу: «Не вір, бо звір. Бий веслом по голові!» Дід як гагакне сома веслом по голові і промовив: «Амінь!» Показує руку, а вона шворкою ніби аж пе­рерізана у зап’ясті, пальці пухлі та сині-сині... Ну й сом, я вам скажу! Як човен завбільшки... «Та де, — питаю,:— воно, оце страховисько, вас підхопило?» — «Трохи вище від Канева, — відповідає дідок. — Виїхав я на сома оцим човником, пливу собі, похрокую, самицю приманюю. Ну, як знає­те, під човном гак з наживою. Він як ухопить, як смиконе... Ну й пішло! А шворку я петлею за руку запетлював. Як смиконув він зразу, якби був я не вхопився за човен, лазили б ото по мені ра­ки. Утримався все-таки! От халепа! Як же ми тепер додому дістанемося? Не близький світ!»

Сильна, як бачите, риба сом.

Сом — риба осіла. Живе сом в якійсь одній ковбані і майже ніколи її не кидає. Дорослий сом. Молоді соменки й соменята — ті меткіші, вони бродять по всій річці, на чужі «вулиці» запливають.

Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят... Найкраще ло­виться сом теплими літніми місяцями, вночі. Ловлять сомів вудочками, бере він і на спінінг, а ве­ликий — на спеціальні великі гаки. Чим наживляти гаки на сома? Черв’яками, живцями, жабами, можна чіпляти шматки м’яса і т. д. На великих сомів на гака, як ви мали нагоду пересвідчитися з нашої розповіді, найкраще чіпляти гусака або гуску, собаку сетера-гордона або бурого чи гімалайського ведмедя. На білого ведмедя сом не бере, бо білий ведмідь звір полярний, а сом лю­бить теплі води й не дуже холодних звірів.

Як ловити сома? Дуже просто: наживляйте гачка, сидіть і чекайте. Почне клювати — під­сікайте. Підсікши — витягайте. Витягли — зразу ж беріть ножа і розчиняйте сома, бо були випад­ки, коли в сома в череві знаходили різні цікаві речі: копчену ковбасу, вареного рака й пару цілісіньких шпротів. Отже, іноді сом вам принесе не тільки самого себе, як свіжу й дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну закуску.

Інтересна риба сом!

За царського режиму, як свідчать дореволюційні рибалки-письменники, сом важив до 400 кілограмів, ковтав собак і ведмедів. Можливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну і ковтатиме симентальських бугаїв і невеличкі буксирні пароплави... Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже віримо. Радянському письменникові не до лиця, — м’яко ка­жучи, — перебільшувати.

А сома... сома мені самому доводилося бачити такого завбільшки, як комбайн! Тільки трохи довшого.

Це, дорогі наші читачі, серйозно і без жодного перебільшення.

Пошук на сайті: