Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ostap_vishnia_zenitka.docx)Ostap_vishnia_zenitka.docx24 Кб3897
Скачать этот файл (Ostap_vishnia_zenitka.fb2)Ostap_vishnia_zenitka.fb212 Кб4236

ОСТАП ВИШНЯ

"ЗЕНIТКА"

 

Сидить дiд Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.

- Як дiла, дiдусю? Драстуйте!

- Драстуйте! Дiла? Дiла - нiчого! Дiла, як казали отi песиголовцi, -  гут!

- I по-нiмецькому, дiдусю, навчились?

- Атож. У соприкосновенiї з ворогом був, -  от i навчився.

- I довго, дiдусю, соприкасалися?

- Та не так, щоб й довго, а проте троє й од мене "у соприкосновенiє з землею" пiшли. Загребли трьох отам на вигонi... I могилу вони були насипали й хреста поставили: так як нашi оце повернулись, я й хреста порубав i могилу по вiтру розвiяв... Щоб i слiду од поганi не було.

- ...Розказати, кажете? Ну, слухайте.

...Наближалися фашисти; знелюднiло наше село. Кiлька старих бабiв тiльки й лишилося. Опинився й я по той бiк рiчки, в лiсi, у партизанах. Обiда хлопцям варив, конi пас. Та й закортiло менi подивитися, хто ж у моїй хатi за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один, як палець. От одного разу пiдiйшов я до рiчки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сiв, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березi. Висадився десантом, а потiм перебiжками, перебiжками помiж соняшниками, та за хлiвом у лопухах i замаскувався. Замаскувався i сидю. А в хатi, бачу, свiтло горить, гомонять, чую, дехто спiвати зривається.

Я сидю, чекаю: хай, думаю собi, як поснуть, тодi вже я прийму рiшенiє. Довгенько довелось чекати. Коли ось дверi на ганок - рип! - виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третiй Панько Нужник, - за старосту вони його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хлiва. А в хлiвi в мене на горищi трохи сiна було... Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хатi душно. Полiзли вони на горище, полягали. Чую, -  хропуть. Я з лопухiв потихесеньку, навшпиньки, у хлiв. У руках у мене вила-трiйчата залiзнi. Я розмахуюсь та крiзь лiсу вилами - раз, два, три!

Як заверещать вони там, як закричать:

- Вас iст дас?

А Нужник:

- О, рятуйте! Хтось iз землi з зенiтки б'є!

Ага, думаю, сукинi ви сини, уже мої вила вам за зенiтку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебiжками у берег, на човна й на той бiк. За три днi поздихали вони всi троє: так переказували потiм iз села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновенiє.

- Скiльки ж вам, дiду, лiт?

- Та хто зна! Чи сiмдесят дев'ять, чи вiсiмдесят дев'ять? Хiба їх полiчиш? Знаю, що дев'ять, а яких саме, уже й не скажу.

- I ото ви не побоялись, -  один на трьох?

- Побоявся? Та, чоловiче божий, вiйна - це ж моє рiдне дєло. Я ж увесь свiй вiк воювався з... бабою. Лу-керки моєї не знали? Хiба ж такi страженiя були, як з отими поганцями на горищi! Та я їх, як щурят, подавив! А покiйниця моя - хай царствує! - та вона б сама на дивiзiю з рогачем пiшла! На що ми з кумом - царство йому теж небесне! - було вдвох... та куди там!

Сидю було я пiд повiткою, зубцi до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як стрельне:

- Свириде!

Вiрите, сокира в мене в руках сама собi тiльки - стриб! стриб! стриб! Як на теперiшню технiку, так чиста тобi "катюша". З нею я так напрактикувався, що нiяка вiйна менi анi пiд шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, бiльше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня..

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>