Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Platon_voronko_kazka_pro_chugaystra.docx)Platon_voronko_kazka_pro_chugaystra.docx84 Кб638
Скачать этот файл (Platon_voronko_kazka_pro_chugaystra.fb2)Platon_voronko_kazka_pro_chugaystra.fb2176 Кб618

 

Воронько Платон

КАЗКА ПРО ЧУГАЙСТРА

Драматична поема

ДІЯ ПЕРША

Дрімотна карпатська верховина. Вікові смереки та буки з двох боків підступають до високої кам'янистої галявини. За галявиною вдалині ще вищі шереги відрогів, які нагадують буремне море, що в пориві піднялося до самого неба і раптом закам'яніло. Все залите імлистим надвечір'ям з виблисками передгроззя. Хмари густими отарами насуваються із-за обрію — і не знати, чи по небі сунуться ті хмари, чи по горах.

На лобняку галявини стоїть одинока гуцульська хата. Вона неначе вгрузла в землю під тягарем важких минулих літ аж по самісінькі віконця Широкий ганок, складений із нетесаних колод, протрух, і поріг його зрівнявся з камінням. За причілком хатини височіє опудало з іржавою каскою замість голови. Біля ганку довбається в смітнику курка, прив'язана паском до жердини.

На ганку сидить дуже стара бабуся в прадавньому гуцульському вбранні. І вицвілий кептар, і прочовгані постоли неначе зрослися з бабусею та з трухлявими колодами, з порепаним камінням. Старенька сидить нерухомо, печально вдивляючись у далечінь, ніби в минулі віки.

Бабуся.

Жахна пора упала на Карпати.

Вже нікуди й голівоньку сховати.

Від ворогів розлючених і хижих.

Вони, мов звірі, нишпорять по хижах,

Залазять в кожен запічок і діжку,

Хапаючи останню нашу їжку,

Бо овечок в отарах пережерли

Уже давно... О, щоб вії перемерли,

Аби зітхнули вільно верховини.

Та ні, либонь, скоріше край загине,

Аніж оті чужинці проклятущі.

Уже не чуть живого слова в пущі —

Усіх людей зігнали на долину

Заложниками, певне, до загину.

Заложники... Яке страшне, незнане

Те їхнє слово.

Бабуся замовкає, замислюється. Надвечір'я швидко згасає. Чути важкі удари громовиці, які зливаються з далеким гарматним ревом. Темно-багряним світлом спалахують блискавки. Вони теж зливаються з загравами негаснучих пожеж. То, мабуть, бори горять або ж гуцульські села — за відрогами не видко.

Кажуть, партизани

З'явилися на нашій верховині.

Хто є такі?

Ізроду аж донині

Не чула я. Здається, як опришки...

Видать, тверді насипались горішки,

Що навіть ті, у кого зуби вовчі,

Ховаються у нори серед ночі,

Аби їх смілі вої не злапали,

А в партизанів, кажуть, самопали

Такі, що все лихеє спопеляють.

Отим-то їх, як рідних, полюбляють

Всі наші люди в кожному куточку.

Гуцул віддасть останнюю сорочку,

Останній шмат кулеші із казана,

Коли зустріне в лісі партизана.

А вороги те знають.

З верховини Гуцуликів погнали на долини.

Учора й сина хворого, Івана,

За те, що не вказав їм партизана,

Мов злодія, схопили за ворітьми.

І як мені, старій, з малими дітьми?

Сирітки бідні — в них померла мати,

Та й батько чи повернеться — не знати.

Напроти хижки, трохи віддалік від бору, спалахом громовиці освітлюється Столітній Бук. До його товстого віття тремтливими галузками тулиться Молода Смерічка. Шумлять бори. Ні, не шумлять. Від великого лиха людського вони заговорили своєю тужливою лісовою мовою. Дерева і птахи заговорили. Та де вже людям розуміти їхню мову. Вони скоро і свою забудуть у такому страхітті.

Столітній Бук.

Нема життя на нашій верховині

Деревам навіть.

Де вже там людині

В огні, в залізі вражім виживати.

Молода Смерічка.

Дідусю, що то, грім а чи гармати?

Столітній Бук.

Гармати й грім в пекельний гук злилися

До мене, люба, ближче прихилися.

Від бур і куль я буду закривати.

Молода Смерічка.

Я вистою, он діточок сховай ти.

По них стріляють вражі карабіни.

Летять малі у яр, мов дві пір'їни,

А там терни, страшні холодні твані.

О, як їм тяжко, Юрцеві і Гані.

Столітній Бук.

Не плач, Смерічко.

Наші гуцулята

Сміливі, наче справжні соколята.

Вони ростуть в орлиному гніздечку.

Повернуться — додому недалечко.

З найтемнішої гущавини бору чується довгий давучий крик, схожий на скорботне ридання. То голос зловіщої Сови. Вона примостилася на сухому галуззі між Смерічкою та Столітнім Буком, блискає своїми жовтими котячими очима і стогне-клекоче, наводячи на все навколишнє жах та зневіру.

Сова.

Уга-ува, не вернуться малята.

Столітній Бук.

Чого кричиш? Мовчи, Совино клята

Хіба тобі малих дітей не шкода?

Сова.

Угу-агу! Така моя порода.

Бабуся.

Ні хвильки тиші, знову стрілянина.

Когось хапають. Йой, лиха година.

А де ж це діти, Юрчик мій і Ганя?

Пора грозова, та уже й не рання.

Юрасю! Ганю!

Сторінка 1 з 22 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 > У кінець >>