Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Marko_vovchok_maksim_grimach.docx)Marko_vovchok_maksim_grimach.docx21 Кб11415
Скачать этот файл (Marko_vovchok_maksim_grimach.fb2)Marko_vovchok_maksim_grimach.fb218 Кб8824
Оповідання написане в романтичному дусі на мотив соціальної нерівності, що стоїть на перешкоді закоханих і призводить до трагічних наслідків. У гордої Катрі почуття — на першому місці, вона не хоче йти заміж аби за кого. Батько дотримується усталених поглядів і звичаїв — віддавати дочку за рівного, а Семен — кріпак, підневільна людина. Потім розуміє свою провину й тяжко карається, але нічого вдіяти не може.

Марко Вовчок 

Максим Гримач

I

Не за вас се діялось, – давно колись, як панувала на Вкраїні удвозі Польща і Московщина. Московщина обладувала Україною сьогобочною. Застави хоч стояли, та не густо; сторожа не пильнувала так, як от тепер по Збручеві, чи що; то Дніпром руччіші людці перевозили всяке добро, не оплачуючи: шовки, оксамити, парчі-сутозлоті, пахучі шафрани й крами дорогії, в барильцях щире золото й срібло.

Саме проти Черкас, нижче Домонтова, сидів хутором над Дніпром Максим Гримач; то сей і довгенько кохався в тому. Такий-то багатир! Ходив у жупанах, та в сап’янцях, та в атласах. І хороший був: повновидий, чорнобровий, чорноусий; а веселий, а жартовливий! Було, як вийде в неділю поміж люди, то так його і обступлять. Дуже його любили.

– От, – каже, було, хто з громади, – ти, брате Максиме, зовсім у пана вбрався.

– Еге ж, братіку, вбрався. Вбирайтесь лишень і ви, добрі люди. Добре панам жити, кат їх не взяв! Уже тепер годі за вас підставляти шию, годі! Буду їсти, та пити, та хороше ходити, – звісно, так, як панові вельможному годиться.

А такий був: нехай тільки станеться кому з нашого села пригода – головою ляже, а вирятує; нехай зачепить хто чужий, то й не збудеться лиха: налетить, як той вихор нагальний, дощенту викорчує. Колись шляхтич да заняв козаче поле, то він і хату його спалив, і попіл розвіяв, і самого протурив за Дніпро. Коли жив, то, може, й досі пам’ятає, які нагайки-дротянки плелися в пана Максима Гримача.

Був Максим удовець, мав дві дочки. Одна – Катрею звали – вже дівчина доросла, а хороша та пишна, як королівна; друга – Тетяна, так собі підліток, невеличечка; звивається, було, в дворі або в віконце виглядає, як ясочка. Жили вони в батька у розкошах.

Ото, було, як опівночі, то й пливуть човни Дніпром та й пристають під старою вербою; а пан Максим їх веде до світлиці та приймає, що треба. Забулась, як на ім’я того пана, що пересилав йому човнами все те добро. Він держався в кам’яній пещері поміж горами, над Дніпром, і ніхто про те не знав, окрім купки вірних козаків.

II

Найчастіше припливав молодий козак Семен, уродливий парубок, хисткий, як очеретина, смілий, як сокіл, – і щиро покохала його наша гордовита Катря.

Сватають її багаті люди й хорошого роду – один, і другий, і третій. «Не хочу, не піду».

– Слухай, дочко, – каже Максим, – багацько ти гордуєш, рибочко! Сватають тебе перші люди в селі, парубки все молодії й хороші, – чому не йдеш?

– Мені байдуже, що вони молоді й хороші, коли моє серце не до них горнеться.

– А до кого ж, доню? Слухай лишень, моя дитино: я тебе не буду за них силувати, та й за бурлаку не віддам; нехай він хоч і місяця з неба схопить. Не оддам, дочко! як тобі кажу, так і буде. Слово в мене батьківське, кріпке, сама знаєш.

– Знаю, тату. А якого б ви собі зятя бажали?

– Вільного козака, дочко, щоб сам собі паном був, нікому не кланявсь – от якого!

– А як буде сам собі пан?

– Тоді з Богом!

– Ну, я буду дожидати.

– Дожидай, моє серце, не бороню. Хто ж він такий? Я щось примітив.

– Нащо вам знати, таточку! Нехай перше визволиться, тоді й знатимете.

– Добре, моя люба дитино, нехай!

Як почув Семен, то й каже:

– Що ж робити, Катре моя кохана! треба ждати! Я в свого пана вже третій рік добуваю, останній. Як послужить доля, то сього року буде велика здобич. Отаман мене не скривдить: чоловік він шановний. Подякую йому за хліб, за сіль, нагледжу де хуторок красний да й поклонюсь тоді твоєму батькові. Тільки люби мене вірно, моя дівчино!

Ждуть наші голуб’ята. Не плаває – літає Семен Дніпром, тільки човен синю хвилю розбиває.

Ладяться козаки в дорогу; Семен з ними. Виряджаються козаки на здобуток.

– Соколе мій, козаче! – каже Катря, пригортаючись до його. – Коли ж ти вернешся? чи хутко?

– Хутко, моя рибчино, хутко! Зацвіте перша вишня у твоєму садочку, закує сива зозуля – я припливу до тебе, припливу не наймитом – вільним козаком, Катре!

Рушали козаки восени, казали дожидати на весну.

III

Сидить Катря в світлиці, вишиває шовком рукава та рушники та все в віконце поглядає, чи крутить завірюха, чи вже сніг тане, чи хутко-то теплом повійне.

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>