Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Marko_vovchok_nevilnichka.docx)Marko_vovchok_nevilnichka.docx42 Кб1222
Скачать этот файл (Marko_vovchok_nevilnichka.fb2)Marko_vovchok_nevilnichka.fb268 Кб791

 “Невільничка” Марка Вовчка є оригінальним прикладом оповідання-казки. Сама письменниця називає твір казкою, її основою стала народна “Дума про Самійла Кішку”. У творі чітко спостерігається перша з основних ліній у підході до історичної прози, де є вигаданий герой, який опиняється в центрі важливих історичних подій. Вони інтерпретуються через призму його почуттів і уявлень. Підвид оповідання визначений казкою не безпідставно. У ньому збережені основні жанрово-структурні особливості і форми і змісту саме казки, але вони творчо трансформовані. Оригінально витворене в ньому поєднання передачі об’єктивних ознак і рис та суб’єктивного сприйняття їх персонажем.

 

Марко Вовчок

НЕВІЛЬНИЧКА

    (присв'ячено Б.А.М.)

    Давно ко­лись, у Ов­ру­чеві, ко­ли знаєте, на­ро­дивсь хлоп­чик Ос­тап і, як тільки став він на свої ніжки, за­раз пішов по Ов­ру­чеві, по­ди­вивсь усю­ди - та й ка­же: «Ге-ге! По­га­но жи­ти лю­дям у Ов­ручі! Тре­ба б сьому ли­ху за­побігти!»

    Бо тоді, бач­те, набіга­ла на Вкраїну уся­ка невіра - тур­ки, та­та­ри, - не так, як те­пер, що хоч бу­ва теж подія, та вже інша, хрис­ти­янська - чо­гось не так, ма­буть, обідно, чи що? То ж, ка­жу, тоді набіга­ла уся­ка невіра - тур­ки й та­та­ри. Ни­ще­но міста красні, чи­ма­ло ко­зацт­ва зве­де­но з світу, ба­га­то дівчат і жінок у по­лон заб­ра­то.

    Приходить Ос­тап до­до­му, а батько й ма­ти йо­го пи­та­ють - бо, ска­за­но, оди­нець, ди­ти­на - то в вічі їй див­ляться і за­раз вже пос­те­ре­жуть усе, - пи­та­ють:

    - Чого се ти, син­ку, за­ду­мав­ся?

    - Від то­го я, - ка­же Ос­тап, - за­ду­мав­ся, що по­га­но лю­дям у місті Ов­ручі жи­ти!

    - Ге-ге-ге! - ка­же батько, а ма­ти тільки зітхну­ла ва­женько.

    - Треба сьому за­побігти! - ка­же Ос­тап.

    - Ге-ге-ге! - знов ви­мо­вив батько. - Рад би у рай, та… - А ма­ти ще важ­че зітхну­ла, та й на тім роз­мо­ва й скінчи­ла­ся на цей раз, ще батько й ма­ти за­жу­ри­ли­ся, кож­не по-своєму: батько ох­мурнів, повісив­ши го­ло­ву, а ма­ти, голівоньку схи­лив­ши, ос­мутніла, а Ос­тап знов пішов по місті Ов­ручі по­ход­жа­ти, та ог­ля­да­ти, та свою ду­му ду­ма­ти, свою ра­ду ра­ди­ти.

    А потім час плив своїм пли­вом - як завсіди, й Ос­тап ріс своїм рос­том, як зви­чай­но. Тільки, що як впа­ло йо­му у дум­ку і в ду­шу, що в Ов­ручі по­га­но лю­дям жи­ти, то як на­че зер­нят­ко яке прий­ня­ло­ся, роз­ви­ло­ся, роз­коріни­ло­ся: він вже не зас­по­коївся з тієї го­ди­ни і усе тільки ду­мав, та га­дав, та за­миш­ляв. Тим ча­сом як інші хлопці би­ли­ся із со­бою, не­мов півні, за яку свою по­га­ну, або, як вед­меді, посіда­ли од­но ‘дно­го за які цяцьки, або гра­ли­ся та пус­ту­ва­ли хо­ро­шенько, Ос­тап тим ча­сом усе по­ход­жав, та пог­ля­дав, та за­миш­ляв.

    Як усі тії, що ду­же собі го­ло­воньку жу­ють, чи кло­по­чуть, або ду­же у чімсь ко­ха­ються, Ос­тап ча­сом, як піде хо­ди­ти, то й да­ле­ко зай­де, по­ки йо­го що сха­ме­нить. Оце од­но­го ра­зу ду­же він да­ле­ко зай­шов у своїй такій жур­боньці, ко­ли ж ось шурх­ну­ло - на­че пти­ця пурх­ну­ла, бряз­ну­ло - на­че стріла за стрілою про­летіла, лед­ве йо­го не ски­ну­ла з місця, лед­ве він встиг за­ба­чи­ти взброєно­го тур­чи­на на легкім коні, а в тур­чи­на - дівчи­ну з ру­сою ко­сою, що прос­тяг­ну­ла ру­ки до йо­го й ви­мо­ви­ла: «ря­туй, ко­за­че!», і усе зник­ло, як не бу­ло ніко­ли.

    - Коли б же си­ла моя та літа мої! - про­мо­вив Ос­тап, і ду­же гірко йо­му ста­ло, що не міцна ще си­ла йо­го, не ве­ликі ще літа.

    Оце як­би нам з ва­ми, вам та мені, та­ке тра­пи­лось, то б ми, я та ви, ах­ну­ли й зітхну­ли (чо­го по­ми­на­ти маємо, що теж ду­же [б] пе­ре­ля­ка­ли­ся?), прий­шли до­до­му, по­го­во­ри­ли із сусіда­ми та й за­бу­ли, а Ос­тап ні - не за­бу­вав.

    Знов од­но­го ра­зу пос­лав батько Ос­та­па у ліс по дро­ва. Самі, ма­буть, знаєте, як то ве­се­ленько їха­ти ве­се­леньким ран­ком до гаю: сам гай на­че сміється, шум­ля­чи на­зустріч вам, - уся­ке, здається, сер­це ра­дується, уся­ке око тішиться, а Ос­тап, що пог­ля­не, то око йо­го гірш зас­му­титься, сер­денько більш при­ну­диться.

    Коли от ярок попід са­мим гаєм, і тільки що у ярок, кінь як ша­рах­не убік, - ба­чить Ос­тап - ле­жить при до­розі ко­зак вби­тий: мо­ло­дий, у са­мо­му квіті своєму, міцний, у самій силі своїй, ле­жить, згуб­ле­ний навіки. Ос­тап при­хи­ляв­ся й скло­няв­ся до йо­го, прис­лу­ха­ючи - не ди­ше, ні.

    Якби та­ке нам, вам та мені, то що ж ро­би­ти; чи ж се пер­ший ви­па­док ли­хий? Ми б, ви та я, по­по­ту­жи­ли, мо­же, й поп­ла­ка­ли та й да­ли собі покій, а Ос­тап ні - собі по­кою не да­вав.

    Третього ра­зу ви­па­ло йо­му прос­ту­пи­ти аж у са­мую країну од схід до захід сон­ця, від півдня й від півночі, і та­ка скрізь країна по­руй­но­ва­на, по­не­во­ле­на по­ка­зу­ва­ла­ся, що Ос­тап аж за го­ло­ву взявсь.

    Коли б се ми, ви та я, то б ми по­жал­ку­ва­ли зви­чай­ненько та, за­го­ро­див­ши собі якусь при­до­боньку, у ку­точ­ку за нию сиділи ти­хо; а Ос­тап ні - не за­нед­бав.

Сторінка 1 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>