Марко Вовчок - Невільничка

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Marko_vovchok_nevilnichka.docx)Marko_vovchok_nevilnichka.docx42 Кб1436
Скачать этот файл (Marko_vovchok_nevilnichka.fb2)Marko_vovchok_nevilnichka.fb268 Кб989

 “Невільничка” Марка Вовчка є оригінальним прикладом оповідання-казки. Сама письменниця називає твір казкою, її основою стала народна “Дума про Самійла Кішку”. У творі чітко спостерігається перша з основних ліній у підході до історичної прози, де є вигаданий герой, який опиняється в центрі важливих історичних подій. Вони інтерпретуються через призму його почуттів і уявлень. Підвид оповідання визначений казкою не безпідставно. У ньому збережені основні жанрово-структурні особливості і форми і змісту саме казки, але вони творчо трансформовані. Оригінально витворене в ньому поєднання передачі об’єктивних ознак і рис та суб’єктивного сприйняття їх персонажем.

 

Марко Вовчок

НЕВІЛЬНИЧКА

    (присв'ячено Б.А.М.)

    Давно ко­лись, у Ов­ру­чеві, ко­ли знаєте, на­ро­дивсь хлоп­чик Ос­тап і, як тільки став він на свої ніжки, за­раз пішов по Ов­ру­чеві, по­ди­вивсь усю­ди - та й ка­же: «Ге-ге! По­га­но жи­ти лю­дям у Ов­ручі! Тре­ба б сьому ли­ху за­побігти!»

    Бо тоді, бач­те, набіга­ла на Вкраїну уся­ка невіра - тур­ки, та­та­ри, - не так, як те­пер, що хоч бу­ва теж подія, та вже інша, хрис­ти­янська - чо­гось не так, ма­буть, обідно, чи що? То ж, ка­жу, тоді набіга­ла уся­ка невіра - тур­ки й та­та­ри. Ни­ще­но міста красні, чи­ма­ло ко­зацт­ва зве­де­но з світу, ба­га­то дівчат і жінок у по­лон заб­ра­то.

    Приходить Ос­тап до­до­му, а батько й ма­ти йо­го пи­та­ють - бо, ска­за­но, оди­нець, ди­ти­на - то в вічі їй див­ляться і за­раз вже пос­те­ре­жуть усе, - пи­та­ють:

    - Чого се ти, син­ку, за­ду­мав­ся?

    - Від то­го я, - ка­же Ос­тап, - за­ду­мав­ся, що по­га­но лю­дям у місті Ов­ручі жи­ти!

    - Ге-ге-ге! - ка­же батько, а ма­ти тільки зітхну­ла ва­женько.

    - Треба сьому за­побігти! - ка­же Ос­тап.

    - Ге-ге-ге! - знов ви­мо­вив батько. - Рад би у рай, та… - А ма­ти ще важ­че зітхну­ла, та й на тім роз­мо­ва й скінчи­ла­ся на цей раз, ще батько й ма­ти за­жу­ри­ли­ся, кож­не по-своєму: батько ох­мурнів, повісив­ши го­ло­ву, а ма­ти, голівоньку схи­лив­ши, ос­мутніла, а Ос­тап знов пішов по місті Ов­ручі по­ход­жа­ти, та ог­ля­да­ти, та свою ду­му ду­ма­ти, свою ра­ду ра­ди­ти.

    А потім час плив своїм пли­вом - як завсіди, й Ос­тап ріс своїм рос­том, як зви­чай­но. Тільки, що як впа­ло йо­му у дум­ку і в ду­шу, що в Ов­ручі по­га­но лю­дям жи­ти, то як на­че зер­нят­ко яке прий­ня­ло­ся, роз­ви­ло­ся, роз­коріни­ло­ся: він вже не зас­по­коївся з тієї го­ди­ни і усе тільки ду­мав, та га­дав, та за­миш­ляв. Тим ча­сом як інші хлопці би­ли­ся із со­бою, не­мов півні, за яку свою по­га­ну, або, як вед­меді, посіда­ли од­но ‘дно­го за які цяцьки, або гра­ли­ся та пус­ту­ва­ли хо­ро­шенько, Ос­тап тим ча­сом усе по­ход­жав, та пог­ля­дав, та за­миш­ляв.

    Як усі тії, що ду­же собі го­ло­воньку жу­ють, чи кло­по­чуть, або ду­же у чімсь ко­ха­ються, Ос­тап ча­сом, як піде хо­ди­ти, то й да­ле­ко зай­де, по­ки йо­го що сха­ме­нить. Оце од­но­го ра­зу ду­же він да­ле­ко зай­шов у своїй такій жур­боньці, ко­ли ж ось шурх­ну­ло - на­че пти­ця пурх­ну­ла, бряз­ну­ло - на­че стріла за стрілою про­летіла, лед­ве йо­го не ски­ну­ла з місця, лед­ве він встиг за­ба­чи­ти взброєно­го тур­чи­на на легкім коні, а в тур­чи­на - дівчи­ну з ру­сою ко­сою, що прос­тяг­ну­ла ру­ки до йо­го й ви­мо­ви­ла: «ря­туй, ко­за­че!», і усе зник­ло, як не бу­ло ніко­ли.

    - Коли б же си­ла моя та літа мої! - про­мо­вив Ос­тап, і ду­же гірко йо­му ста­ло, що не міцна ще си­ла йо­го, не ве­ликі ще літа.

    Оце як­би нам з ва­ми, вам та мені, та­ке тра­пи­лось, то б ми, я та ви, ах­ну­ли й зітхну­ли (чо­го по­ми­на­ти маємо, що теж ду­же [б] пе­ре­ля­ка­ли­ся?), прий­шли до­до­му, по­го­во­ри­ли із сусіда­ми та й за­бу­ли, а Ос­тап ні - не за­бу­вав.

    Знов од­но­го ра­зу пос­лав батько Ос­та­па у ліс по дро­ва. Самі, ма­буть, знаєте, як то ве­се­ленько їха­ти ве­се­леньким ран­ком до гаю: сам гай на­че сміється, шум­ля­чи на­зустріч вам, - уся­ке, здається, сер­це ра­дується, уся­ке око тішиться, а Ос­тап, що пог­ля­не, то око йо­го гірш зас­му­титься, сер­денько більш при­ну­диться.

    Коли от ярок попід са­мим гаєм, і тільки що у ярок, кінь як ша­рах­не убік, - ба­чить Ос­тап - ле­жить при до­розі ко­зак вби­тий: мо­ло­дий, у са­мо­му квіті своєму, міцний, у самій силі своїй, ле­жить, згуб­ле­ний навіки. Ос­тап при­хи­ляв­ся й скло­няв­ся до йо­го, прис­лу­ха­ючи - не ди­ше, ні.

    Якби та­ке нам, вам та мені, то що ж ро­би­ти; чи ж се пер­ший ви­па­док ли­хий? Ми б, ви та я, по­по­ту­жи­ли, мо­же, й поп­ла­ка­ли та й да­ли собі покій, а Ос­тап ні - собі по­кою не да­вав.

    Третього ра­зу ви­па­ло йо­му прос­ту­пи­ти аж у са­мую країну од схід до захід сон­ця, від півдня й від півночі, і та­ка скрізь країна по­руй­но­ва­на, по­не­во­ле­на по­ка­зу­ва­ла­ся, що Ос­тап аж за го­ло­ву взявсь.

    Коли б се ми, ви та я, то б ми по­жал­ку­ва­ли зви­чай­ненько та, за­го­ро­див­ши собі якусь при­до­боньку, у ку­точ­ку за нию сиділи ти­хо; а Ос­тап ні - не за­нед­бав.

    Не бу­ло Ос­та­пові сну, ані відпо­чин­ку; не бу­ло спо­кою, ані відра­ди. Який жаль йо­го, яка йо­го ту­га посіда­ла - ви, діточ­ки, то­го не мо­же­те й не му­си­те зна­ти. На­че го­лос який кли­кав йо­го, не­на­че ціла країна рідна гу­ка­ла на йо­го, не­мов усе ли­хо людське бла­га­ло: ря­туй, ря­туй!

    Чи ж то кож­но­го та­кий го­лос хоть ча­соч­ком не пок­ли­кав? Еге! Чо­му ні! Та, бач­те, інших ба­га­то теж го­лосів гу­кає: «А що тобі бу­де? А як тобі прий­деться?» Та й пог­лу­ша­ють…

    Почали лю­ди добрі на Ос­та­па пог­ля­да­ти, по­ча­ли тро­хи з йо­го й кеп­ку­ва­ти - хто гірко, а хто лю­бенько, а хто - то й зас­му­тивсь, а хто - то й зля­кавсь…

    Я знаю, що як­би з нас, з вас та з ме­не, по­ча­ли лю­ди так чи так кеп­ку­ва­ти, то б ми за­со­ро­ми­лись страх, по­чер­воніли чер­воніш півонії, усе по­ки­ну­ли й втек­ли, й схо­ва­ли­ся; я знаю, діточ­ки, що як­би ми, ви та я, ко­го та­кеньки зас­му­ти­ли або пе­ре­ля­ка­ли, то б ми ху­те­сенько й зас­по­коїли; та Ос­тап, бач­те, не та­кий був, - а як він був не та­кий, то не так і ро­бив.

    Отже ж, тоді за се по­ча­ли­ся йо­му усякі на­пасті, біда та ли­хо. От як у казці, що ба­бу­ся ко­лись роз­ка­зу­ва­ла, ко­за­ку тре­ба бу­ло го­ри крутії пе­ре­хо­ди­ти, ріки бистрії пе­реп­ли­ва­ти, огонь па­лю­щий пе­рест­ри­бу­ва­ти, - пам’ятаєте? Пам’ятаєте, ми ще тоді з ва­ми ра­ди­ли то­му ко­за­кові нев­га­мо­ва­но­му усе теє за­нед­ба­ти та до­до­му по­вер­ну­ти­ся - хай йо­му усе доб­ре! - і тоді ж, пам’ятаєте, ми з ва­ми пе­ред своєю ду­шею за­рек­ли­ся, що самі зро­ду-віку у та­ке клопітне не вбе­ре­мось - пам’ятаєте? От­же, Ос­тап ввібравсь, зав­зя­тий! І уви­си­лись по­пе­ред ним го­ри крутії такі, що й не прис­ту­пи­ти - на­че стіни голі; й поп­ли­ли пе­ред ним ріки гли­бокі та бистрі, що кручі рвуть, ся­ють, як діамант, й ме­чуться хви­лею, ніби з пловців кеп­ку­ючи; й за­па­лав огонь по­пе­ред ним, па­ля­чи усе ок­ру­ги се­бе, як з’їда­ючи.

    Діточки, що, як­би нам та­ке? Ніжеч­ки ж наші бист­ренькії! Бу­ло б вам тоді ро­бо­ти! Та маю та­ки надію, що не по­пус­ти­ли б нас за­ги­ну­ти, а за­нес­ли б хіба у дру­гий кінець світу Бо­жо­го, де не­ма ог­ня, хіба щоб тільки ка­шу ва­ри­ти або у хаті засвіти­ти; де по ріках пе­ревізчи­ки, а у го­рах шля­хи про­битії…

    Отже, ви й по­ча­ли лю­бо ма­ри­ти, яка-то країна та слав­на - годі-бо: те­пер пер­ша річ не­хай про­ва­диться про Ос­та­па, що він дравсь на круті го­ри, зри­вавсь, ко­тивсь до­до­лу, знов чіплявсь, знов зри­вавсь та знов-знов-знов, по­ки аж вер­хо­ви­ни до­ча­пав; що він плив бист­рою рікою, зах­лес­ку­вавсь, то­нув, ви­бай­ку­вавсь і знов-знов-знов, по­ки аж на бе­резі став; що він у огні опа­лю­вавсь, прис­ма­жу­вавсь, горів по­ве­ли­ку й по­ма­леньку, по­ду­же й по­ле­геньку, по­ки аж опи­нивсь на свіжо­му містеч­ку. При­га­дай­те, що тільки пти­ця хут­ко го­ру пе­релітає, ри­ба бист­ро ріку пе­реп­ли­ває і тільки ку­пальський огонь мож­на у мет пе­рест­риб­ну­ти - то Ос­тап чи­ма­лий час по­би­вавсь; я то й не при­мо­жу вам оповісти­ти, кілька раз со­неч­ко зіхо­ди­ло і за­па­да­ло і знов, і знов, і знов, а теж - кілька раз місяць ви­но­сив зо­лоті ро­ги, по­ки Ос­тап збувсь своєї праці…

    Важка бу­ла! Я ба­чу, ви ро­зумієте яка, бо зітхаєте, й собі й мені не жа­даєте…

    Отже ж, по усіх своїх тру­дах та по усіх при­го­дах Ос­тап по­вер­тавсь до­до­му… Про­хаєте оповісти­ти вам уся­ку при­го­ду у под­ро­биці - годі! Се те­пер, удень, та й те, по­ки ще не чу­ли, то про­хаєте, храб­ру­ючи, а прий­де ніченька, спа­ти не бу­де­те - цур йо­му! Луч­че про те й не зга­ду­вать!

    Отже, ка­жу, по усіх своїх тру­дах та по усіх при­го­дах по­вер­тавсь Ос­тап до­до­му, їхав ко­нем во­ро­неньким. Він по­ки­нув свою ха­ту, от­ця й неньку, й місто ще мо­ло­ди­ком - у та­ких літах один мій ро­дич ще стра­ву у ву­хо за­но­сив, не си­ла йо­го ще бу­ла, мо­го зо­ло­тенько­го, у ро­тик впра­ви­ти - а по­вер­тавсь Ос­тап вже мужнім ко­за­ком на тій порі, як от, знаєте, наш сусід, що ви­ко­хав собі пре­гар­но­го уса, на руці має перс­тень й шу­кає, - та­кеньки ж жур­ли­во шу­кає ко­ней стро­ка­тих по­ку­пи­ти. Щи­рий ко­зак Ос­тап був, і, як він їхав во­ро­ним ко­нем, ди­ви­ти­ся бу­ло ми­ло… Не мо­жу йо­го хва­ли­ти, бо як хва­ли­ти, то й тре­ба до чо­гось прирівня­ти, а до чо­го ж я ко­за­ка, щи­ро­го ко­за­ка, рівня­ти­му у світоч­ку?

    Повертавсь Ос­тап до­до­му, і вже бли­зенько бу­ло йо­му до міста, вже зна­комісінькі місця з усіх боків по­ка­зу­ва­ли­ся і з ним віта­ли­ся, вже місто мріло не­да­ле­чеч­ко. Він під’їжджав ду­же ра­ненько, тоді як ще ми з ва­ми спи­мо товс­теньким сном.

    Ранок тільки що за­чер­вонівсь й за­зо­ло­тивсь, тільки ще най­раніші пташ­ки ще­бе­та­ли, тільки ще най­дбай­ливі лю­ди обуд­жа­ли­ся.

    Чи хто з вас, діточ­ки, доїздив рідненько­го містеч­ка ко­ли-не­будь ран­ком ра­не­сеньким до рідненької се­литьби, зга­ду­ючи ра­зом тодішні мис­лоньки свої й сподіван­ки, де тут пла­ка­ло­ся й раділо­ся, як про­ща­ли­ся, і по­ки­да­ли, і розс­та­ва­ли­ся, усю доб­ру і ли­ху го­ди­ноньку тодішню; чу­ючи ра­зом - який­сь жаль тро­нув сер­це й ра­дощі, що сер­денько поніма­ють так от, як го­во­рять, що од­но око пла­че, а дру­ге сміється, як по­пе­ред со­бою вба­чаєте рідненькі місця? Еге! Лу­ча­ло­ся вам се, ка­же­те. А чи лу­ча­ло­ся вам вез­ти із со­бою виз­во­лен­ня своєму на­ро­дові? Ні-ні-ні. Усі ні? Ні. То ж і не знаю, чи доб­ре ви вчуєте й вро­зумієте те, що Ос­тап на во­ронім коні чув і знав доїжджа­ючи, бо він віз та­ке виз­во­лен­ня з со­бою…

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: