Марко Вовчок - Чортова пригода

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Marko_vovchok_chortova_prigoda.docx)Marko_vovchok_chortova_prigoda.docx46 Кб722
Скачать этот файл (Marko_vovchok_chortova_prigoda.fb2)Marko_vovchok_chortova_prigoda.fb269 Кб726

Творчість Марка Вовчка, росіянки за походженням, для якої Україна стала другою батьківщиною, склалася під впливом Т. Г. Шевченка і становить велику цінність у скарбниці класичної культурної спадщини. Устами Марка Вовчка говорить сама Україна з її чарівною природою і з своїм поетичним народом, який любить своє минуле, свою волю і свою поезію. До видання увійшли твори письменниці, написані російською мовою (оповідання "Маруся", "Маша"), а також повісті та казки ("Чортова пригода", "Невільничка", "Гайдамаки" та ін.)

 

Марко Вовчок

ЧОРТОВА ПРИГОДА

    (Т. Г. Шев­чен­ку)

    Доводите ви мені, що про чор­та тільки пос­лав­ка, а ніхто то­го чор­та зро­ду не ба­чив? Не ручіться, заждіть тро­хи, - бо я йо­го ба­чив. Еге ж! Ба­чив на свої власні очі, оце як вас ба­чу.

    Не йме­те віри? Мо­же, ду­маєте: по­язи­чив­ся Сви­рид Кос­то­ма­ха! Ко­ли та­ка ва­ша, братіки, дум­ка, то ду­же ви по­ми­ляєтесь. Що й ка­зать, на Бо­жо­му світі усього дос­хо­чу - не бра­кує теж і мо­лодців-бре­хунів, що збре­ха­ти їм за пре­ве­ликі ла­сощі, а за­бо­жи­ти­ся - як Сірку му­ху з’їсти. Знав я і та­ких, що в живії очі тобі бре­ше, як шов­ком шиє - хоч би морг­нув, вра­жий син! Та Сви­рид Кос­то­ма­ха не то­го тіста книш. Мій батько - хай над ним зем­ля пе­ром! - не бре­хав і си­нові не звелів. Та й скажіть мені, будь лас­ка, яке там доб­ро з тієї брехні? Чу­ва­ли, мо­же, і ви, що брех­нею світ пе­рей­деш, та на­зад не вер­неш. А йди прав­дою, то скрізь тобі шля­шок би­тий - чи ту­дою, чи сю­дою, чи на схід сон­ця, чи на захід. Я, щоб ви зна­ли, провідав то­го світа - був, як то ка­жуть, у бу­вальцях. Чо­го-то я не чув, чо­го-то я не ба­чив? Чо­го не трап­ля­лось, чо­го не до­во­ди­лось! І не ска­за­ти, і не зма­лю­ва­ти! Що вам оце в ди­во­ви­жу, то мені в обідень, що вам чуд­но та див­но, то мені во­но так, як в борщі са­ло, або улітеч­ку тра­ви­ця, а на Во­дох­рещі мо­роз. Приміром ка­жу­чи, як­би вам той чорт пострічав­ся, то у вас з пе­ре­ля­ку, ма­буть, оч­кур би лус­нув, а я стрів, то мені й за ухом не зас­вербіло: чор­тя­ка, то не­хай і чор­тя­ка, страш­ний, то не­хай і страш­ний… Не в та­ко­му гор­щи­ку на­ва­рю­ва­ли, та дя­ку­ва­ти Бо­гу - ошам­ненько виїда­ли.

    Еге ж, ба­чив я йо­го доб­ре - не на­зир­ком, а так, як оцю чар­ку, що пе­ре­до мною. Як­би приміг ма­лю­ва­ти, то на­ма­лю­вав би вам і ріжки, і ко­пит­це.

    Щоб то мені йо­го не розг­ледіти, попліч з ним си­дю­чи та слу­ха­ючи, як він на своє ли­хо нарікає… І доб­ре я йо­го ба­чив і дізнав, яка йо­му ста­ла­ся при­го­да. Мо­же б, йо­му й ра­ду дав, як­би не дур­на йо­го го­ло­ва.

    Та, ма­буть, ніку­ди вже дітись, тре­ба усе з за­ча­ла і до ла­ду вам роз­ка­за­ти. Слу­хай­те ж, як бу­ло діло.

    Може, чу­ли ви, як по­за­торік вес­ною я у неділю вранці опи­нивсь в про­валлі попід греб­лею?

    Під тую неділю я прис­мер­ком гу­ляв ко­ло своєї ха­ти. Гап­ка, бач­те, за­хо­ди­лась ха­ту біли­ти, та «не лізь», ка­же, «попід ру­ки, гу­ляй оту­теч­ки, по­ки впо­ра­юсь». Я гу­ляв. Ота­ка гу­лян­ка, та ще як чо­ловікові на дум­ку яка-не­будь прик­рость на­вер­тається, не роз­ва­жає. Пок­ру­жив я, пок­ру­жив ко­ло ха­ти, та й нат­ра­пив на стеж­ку до греблі: одвідаю ку­ма Дем­ка Пе­ли­па­са.

    Гапка, ма­буть, плес­ка­ла вам, ніби я ниш­ком втік, так се її жіно­ча бре­хенька. Звісно, жінка: як не­ма, чо­го їй тре­ба, то ви­ду­ма та й ка­же: «Ось во­но є!» І не втікав я, і, як во­на кли­ка­ла, не вда­вав глу­хо­го, а поб­рав­ся собі спокійненько.

    Сонечко вже за­па­ло за го­ру, річка лед­ве блис­ко­че, віє вес­ня­ний бла­гий вітрець, а я йду та ду­маю, чи до­ма кум Дем­ко, чи, мо­же, по­дав­ся до дя­ди­ни. У дя­ди­ни бу­ли ко­ле­са на спро­даж, і хва­ливсь Дем­ко, роз­див­люсь, мов­ляв, і, як впо­до­баю та бу­де поцінно, то тре­ба не­одмінне ті ко­ле­са ку­пи­ти.

    Кум Дем­ко - хай царст­вує - був мій давній, тро­хи не з по­ви­точ­ку, при­ятель, то він до ме­не, а я до йо­го й на по­ра­ду й на роз­ва­гу. При­ход­жу. Кум до­ма - рад, вітає: «А, Сви­ри­де дру­же!» Вітає і ку­мо­ва жінка - вітає, а кир­понька вго­ру. Не ко­неш­не во­на влюб­ля­ла, як до чо­ловіка тра­питься гість: такій че­пу­русі в жадібку по­па­щи­ку­вать та по­ба­риш­ку­вать, а по­важ­на роз­мо­ва їй сма­кує, як ко­ше­няті редька.

    - А чув, Сви­ри­де, - ка­же Дем­ко, - що у Глуш­ка ко­ней вик­ра­ли? Та не вночі, а вранці… А ти, Одар­ко - гос­по­ди­не (до жінки то), чо­го стоїш, як мальова­на? Во­ру­шись та справ­ляй­ся, бо пос­лав нам Бог лю­бо­го гос­тя, і тре­ба йо­го гар­ненько по­час­ту­ва­ти. Чуєш?

    - Та чую ж, чую, - од­вер­тає.

    Зараз за­хо­ди­лась опо­ряд­жа­ти сто­ла, зас­ти­лає ска­тер­кою, ста­но­вить ча­роч­ки… Мо­же, й не ра­да, та му­сить, бо хоч Дем­ко був пло­хенький, жіно­чим вит­ре­бенькам по­ту­рав, і жінка у йо­го в хаті вер­хо­во­ди­ла, а про­те, як при­па­де при­яте­ля по­час­ту­вать, то літай, як му­ха, ко­ли не хо­чеш, щоб очіпок злетів.

    А Дем­ко знов до ме­не:

    - Чи ж не ди­во: ще по світан­ню той бідо­ла­ха Глуш­ко ба­чив, сто­яли коні, а зійшло со­неч­ко…

    - Де там він їх ба­чив, як зве­чо­ра до са­мо­го ран­ку під ко­мо­рою безп­ри­том­ний ле­жав! - оз­ва­лась Дем­чи­ха. - Не пив би горілки, не про­во­ро­нив би ко­ней!

    - Оце жіно­чий ро­зум! - сміється Дем­ко, - на­чеб­то у тве­ре­зих ко­ней не кра­де­но? Хіба у тве­ре­зих шко­ди не бу­ва… Еге-ге! аби здо­ро­ва на пле­чах го­ло­ва! Хто йо­го й зна, в ко­го більш шко­ди лу­чається, чи у п’яних, чи у тве­ре­зих…

    - Ні, ку­ме, - ка­жу, - що прав­да, то прав­да: горілка до доб­ра не до­ве­де!

    (А сам пог­ля­даю на Дем­чи­ху).

    - Авжеж не до­ве­де, - згод­жується Дем­ко. - Тре­ба, бач, міру зна­ти.

    - Еге ж, міру! - по­ча­ла, на­чеб­то кеп­ку­ючи, Дем­чи­ха

    Та не до­ка­за­ла, бо Дем­ко вже дос­тав ца­ряг­ряд­ку, - та­ка бу­ла в йо­го не з ма­лих пля­шеч­ка жбан­ком, - од яко­гось тур­чи­на, чи що, собі прид­бав, - і дає їй у ру­ки: «Око­ви­тої мені, та ху­тенько!»

    Вона мет­ну­лась до шин­ку, а ми, до­жи­да­ючи, знов ди­вуємо та міркуємо, звідки на­вер­ну­лись ті сквапні мо­лодці, що глуш­ко­вих ко­ней за­по­па­ли.

    Коли ось і Дем­чи­ха з око­ви­тою…

    - Ой, жінко, - стріча Дем­ко, - те­бе б по смерть по­си­лать, то б на­жив­ся чо­ловік…

    - А мені здається, що гос­по­ся на­че на кри­лах обер­ну­лась, - ка­жу.

    (Не те що всміхну­лась - і не пог­ля­ну­ла на ме­не).

    А Дем­ко бе­ре пляш­ку і час­тує ме­не:

    - Вип’ємо, ку­ме, по повній, бо наш вік не­дов­гий!

    Я, ба­чи­те, не ду­же ла­сий на ту горілку, то тро­хи й ос­та­лось у ме­не в чарці, а Дем­ко за­раз підпов­ня:

    - Пий, ку­ме, до дна, бо на дні мо­лоді дні!

    Нікуди дітись, ви­пи­ваю, бо як те­бе час­ту­ють, то тре­ба ж не по-песьки, а по-чеськи… Ви­пи­ваю, а про­те та­ки до­вод­жу, що та горілка - невірна дівка.

    - А невірна, - знов згод­жується Дем­ко.

    Та до жінки:

    - Не по­куш­туєш, Одар­цю? - Доб­ра!

    - Дякувати! - од­вер­тає.

    Сіла од­далік, ру­ки скла­ла, си­дить не­ру­хо­ма, та па­се нас очи­ма… Аж мені ніяко­во…

    А ку­мові бай­ду­же, - од­ну ви­пи­ває, дру­гу на­ли­ває…

    - Не по­куш­туєш, Одар­цю? То Бог з то­бою, сер­де­нят­ко. Пішла, як то ка­жуть, ба­ба пішки, не бу­де замішки. До те­бе, Сви­ри­де…

    А тим ча­сом роз­мо­ва то­читься та то­читься. Обмірку­ва­ли глуш­ко­ву шко­ду, зга­да­ли, як торік у яр­мар­ку ба­ба ско­чи­ла на чу­жий віз та за Буг утіка­ла - за­по­па­ли її аж по тім боці на бе­резі…

    І ка­же Дем­ко:

    - А слав­но там по­за Бу­гом! Як­би-то спро­можність! Як­би-то ку­дою схотів, ту­дою й по­летів! Дав­но б я по­за Бу­гом гу­ляв. Несп­ро­можність гіркая! А та­ки я за Буг ви­бе­русь!

    Треба вам зна­ти, що кум Дем­ко, аби за­по­ро­шив тро­хи око, за­раз ла­диться у мандрівку. Пам’ята­ючи та­ке, я з ним ду­же не зма­га­юсь, а тільки зви­чай­ненько ніби пи­таю:

    - Чи ти бри­диш, ку­ме? Оце б ти мав ки­да­ти жінку, ха­зяй­ст­веч­ко?

    - А на біса мені та жінка? - од­ка­зує. - На біса те ха­зяй­ст­веч­ко? Од­на мо­ро­ка!

    Тут Дем­чи­ху, ма­буть, до­пек­ло до шир­ця, бо аж за­си­ча­ла:

    - Авжеж! На біса жінка… Як він ро­зум­ний, то й сам по­тяг­не за Буг, а як ще за­бе­ре з со­бою ку­ма Сви­ри­да, - то бу­де та­ка па­ра, що й по­за Буг не стид­ко!

    (Се так на ме­не за­ки­да га­дюч­ку, а я… на­че мені нев­тям­ки).

    - Що мені той Буг? - пра­вить Дем­ко. - Хіба в Бо­га один Буг? З-за Бу­га я й далі… ку­дою схо­чу, ту­дою й по­тяг­ну… Еге, Сви­ри­де?

    - Тягніть, тягніть на здо­ров’я! - глу­зує Дем­чи­ха. - Аби Гап­ка не по­тяг­ну­ла ко­гось на розп­ра­ву…

    (Знов га­дюч­ку на ме­не за­ки­да, а я знов, ніби мені нев­тям­ки).

    А Дем­ко вже за­ход­жується аж у Па­лес­ти­ни.

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: