Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Marko_vovchok_chortova_prigoda.docx)Marko_vovchok_chortova_prigoda.docx46 Кб601
Скачать этот файл (Marko_vovchok_chortova_prigoda.fb2)Marko_vovchok_chortova_prigoda.fb269 Кб580

Творчість Марка Вовчка, росіянки за походженням, для якої Україна стала другою батьківщиною, склалася під впливом Т. Г. Шевченка і становить велику цінність у скарбниці класичної культурної спадщини. Устами Марка Вовчка говорить сама Україна з її чарівною природою і з своїм поетичним народом, який любить своє минуле, свою волю і свою поезію. До видання увійшли твори письменниці, написані російською мовою (оповідання "Маруся", "Маша"), а також повісті та казки ("Чортова пригода", "Невільничка", "Гайдамаки" та ін.)

 

Марко Вовчок

ЧОРТОВА ПРИГОДА

    (Т. Г. Шев­чен­ку)

    Доводите ви мені, що про чор­та тільки пос­лав­ка, а ніхто то­го чор­та зро­ду не ба­чив? Не ручіться, заждіть тро­хи, - бо я йо­го ба­чив. Еге ж! Ба­чив на свої власні очі, оце як вас ба­чу.

    Не йме­те віри? Мо­же, ду­маєте: по­язи­чив­ся Сви­рид Кос­то­ма­ха! Ко­ли та­ка ва­ша, братіки, дум­ка, то ду­же ви по­ми­ляєтесь. Що й ка­зать, на Бо­жо­му світі усього дос­хо­чу - не бра­кує теж і мо­лодців-бре­хунів, що збре­ха­ти їм за пре­ве­ликі ла­сощі, а за­бо­жи­ти­ся - як Сірку му­ху з’їсти. Знав я і та­ких, що в живії очі тобі бре­ше, як шов­ком шиє - хоч би морг­нув, вра­жий син! Та Сви­рид Кос­то­ма­ха не то­го тіста книш. Мій батько - хай над ним зем­ля пе­ром! - не бре­хав і си­нові не звелів. Та й скажіть мені, будь лас­ка, яке там доб­ро з тієї брехні? Чу­ва­ли, мо­же, і ви, що брех­нею світ пе­рей­деш, та на­зад не вер­неш. А йди прав­дою, то скрізь тобі шля­шок би­тий - чи ту­дою, чи сю­дою, чи на схід сон­ця, чи на захід. Я, щоб ви зна­ли, провідав то­го світа - був, як то ка­жуть, у бу­вальцях. Чо­го-то я не чув, чо­го-то я не ба­чив? Чо­го не трап­ля­лось, чо­го не до­во­ди­лось! І не ска­за­ти, і не зма­лю­ва­ти! Що вам оце в ди­во­ви­жу, то мені в обідень, що вам чуд­но та див­но, то мені во­но так, як в борщі са­ло, або улітеч­ку тра­ви­ця, а на Во­дох­рещі мо­роз. Приміром ка­жу­чи, як­би вам той чорт пострічав­ся, то у вас з пе­ре­ля­ку, ма­буть, оч­кур би лус­нув, а я стрів, то мені й за ухом не зас­вербіло: чор­тя­ка, то не­хай і чор­тя­ка, страш­ний, то не­хай і страш­ний… Не в та­ко­му гор­щи­ку на­ва­рю­ва­ли, та дя­ку­ва­ти Бо­гу - ошам­ненько виїда­ли.

    Еге ж, ба­чив я йо­го доб­ре - не на­зир­ком, а так, як оцю чар­ку, що пе­ре­до мною. Як­би приміг ма­лю­ва­ти, то на­ма­лю­вав би вам і ріжки, і ко­пит­це.

    Щоб то мені йо­го не розг­ледіти, попліч з ним си­дю­чи та слу­ха­ючи, як він на своє ли­хо нарікає… І доб­ре я йо­го ба­чив і дізнав, яка йо­му ста­ла­ся при­го­да. Мо­же б, йо­му й ра­ду дав, як­би не дур­на йо­го го­ло­ва.

    Та, ма­буть, ніку­ди вже дітись, тре­ба усе з за­ча­ла і до ла­ду вам роз­ка­за­ти. Слу­хай­те ж, як бу­ло діло.

    Може, чу­ли ви, як по­за­торік вес­ною я у неділю вранці опи­нивсь в про­валлі попід греб­лею?

    Під тую неділю я прис­мер­ком гу­ляв ко­ло своєї ха­ти. Гап­ка, бач­те, за­хо­ди­лась ха­ту біли­ти, та «не лізь», ка­же, «попід ру­ки, гу­ляй оту­теч­ки, по­ки впо­ра­юсь». Я гу­ляв. Ота­ка гу­лян­ка, та ще як чо­ловікові на дум­ку яка-не­будь прик­рость на­вер­тається, не роз­ва­жає. Пок­ру­жив я, пок­ру­жив ко­ло ха­ти, та й нат­ра­пив на стеж­ку до греблі: одвідаю ку­ма Дем­ка Пе­ли­па­са.

    Гапка, ма­буть, плес­ка­ла вам, ніби я ниш­ком втік, так се її жіно­ча бре­хенька. Звісно, жінка: як не­ма, чо­го їй тре­ба, то ви­ду­ма та й ка­же: «Ось во­но є!» І не втікав я, і, як во­на кли­ка­ла, не вда­вав глу­хо­го, а поб­рав­ся собі спокійненько.

    Сонечко вже за­па­ло за го­ру, річка лед­ве блис­ко­че, віє вес­ня­ний бла­гий вітрець, а я йду та ду­маю, чи до­ма кум Дем­ко, чи, мо­же, по­дав­ся до дя­ди­ни. У дя­ди­ни бу­ли ко­ле­са на спро­даж, і хва­ливсь Дем­ко, роз­див­люсь, мов­ляв, і, як впо­до­баю та бу­де поцінно, то тре­ба не­одмінне ті ко­ле­са ку­пи­ти.

    Кум Дем­ко - хай царст­вує - був мій давній, тро­хи не з по­ви­точ­ку, при­ятель, то він до ме­не, а я до йо­го й на по­ра­ду й на роз­ва­гу. При­ход­жу. Кум до­ма - рад, вітає: «А, Сви­ри­де дру­же!» Вітає і ку­мо­ва жінка - вітає, а кир­понька вго­ру. Не ко­неш­не во­на влюб­ля­ла, як до чо­ловіка тра­питься гість: такій че­пу­русі в жадібку по­па­щи­ку­вать та по­ба­риш­ку­вать, а по­важ­на роз­мо­ва їй сма­кує, як ко­ше­няті редька.

    - А чув, Сви­ри­де, - ка­же Дем­ко, - що у Глуш­ка ко­ней вик­ра­ли? Та не вночі, а вранці… А ти, Одар­ко - гос­по­ди­не (до жінки то), чо­го стоїш, як мальова­на? Во­ру­шись та справ­ляй­ся, бо пос­лав нам Бог лю­бо­го гос­тя, і тре­ба йо­го гар­ненько по­час­ту­ва­ти. Чуєш?

    - Та чую ж, чую, - од­вер­тає.

    Зараз за­хо­ди­лась опо­ряд­жа­ти сто­ла, зас­ти­лає ска­тер­кою, ста­но­вить ча­роч­ки… Мо­же, й не ра­да, та му­сить, бо хоч Дем­ко був пло­хенький, жіно­чим вит­ре­бенькам по­ту­рав, і жінка у йо­го в хаті вер­хо­во­ди­ла, а про­те, як при­па­де при­яте­ля по­час­ту­вать, то літай, як му­ха, ко­ли не хо­чеш, щоб очіпок злетів.

    А Дем­ко знов до ме­не:

Сторінка 1 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>