Юрiй Ячейкiн - Народження Адама

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.docx)Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.docx76 Кб947
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.fb2)Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.fb2178 Кб987

 

Ячейкiн Юрій

На­род­ження Ада­ма

 

Iз спо­гадiв штур­ма­на Ази­мута

Од­но­го не­забутнь­ого ве­чора (i май­те на увазi, що це аб­со­лют­но об'сктив­не виз­на­чен­ня, а не прос­то лiте­ратур­ний прий­ом) капiтан да­леко­го мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­ха за­ходив­ся скла­дати пов­ний спи­сок сво­ух незлiчен­них скарбiв.

Ро­бота ця копiтка, ви­магас ви­нят­ко­воу ува­ги i зо­серед­же­ностi. То­му, зви­чай­но, га­лак­тично­му мандрiвни­ковi бу­ло не до ме­не.

Як лю­дина i друг капiта­на, я ро­зумiв й­ого. Тре­ба ж ко­лись на­вес­ти у са­дибi зраз­ко­вий му­зей­ний лад! Але як сди­ний пред­став­ник неб­ре­хоз­навс­тва не мав пра­ва ви­бачи­ти ць­ого зло­чин­но­го для мо­лодоу на­уки роз­ба­зарю­ван­ня до­рогоцiнно­го ча­су.

Хiба ж не мiг вiн проiнвен­та­ризу­вати сво­ух унiкумiв пiсля мо­го вiд'уз­ду?

Я нер­во­во мiряв кро­ками з кут­ка в ку­ток вiталь­ню, з вiдвер­тим не­задо­волен­ням спос­терiга­ючи цю нескiнчен­ну сiзiфо­ву пра­цю. Та тут же ро­боти на рiк для чор­то­воу дю­жини досвiдче­них ек­спертiв! А неб­ре­хоз­навс­тво в мо­уй особi не­тер­пля­че че­кас но­вих за­хоп­ли­вих при­год. А капiтан мов­чить, мов зiпсо­ваний гуч­но­мовець!

Та Неб­ре­ха нiби про­читав моу по­нурi дум­ки. Вiн на мить одiрвав­ся вiд ресс­трацiу i роз­судли­во по­реко­мен­ду­вав:

- Мо­лодий чо­ловiче, замiсть вiдволiка­ти мою ува­гу оцим iмпровiзо­ваним хатнiм ма­рафо­ном, узя­ли б кра­ще та пе­рег­ля­нули один до­сить цiка­вий до­кумент. До­пит­ли­вий чи­тач знай­де в нь­ому ба­гато пов­чаль­но­го. Це мiй штур­ман Ази­мут на­кидав звiт про на­шу пер­шу спiль­ну по­дорож. Пам'ятас­те, я ко­лись побiжно зга­дував про нав­ко­лога­лак­тичнi ман­дри? То оце про них. Ех, як­би я тодi запiзнив­ся хоч на день...

I замiсть про­дов­ження сво­го iнтри­гу­ючо­го всту­пу вiн тiль­ки мах­нув ру­кою. Та оця крас­но­мов­на пан­томiма бу­ла зро­зумiла без слiв. Капiта­нова ру­ка з за­тис­не­ною люль­кою на­че про­мов­ля­ла:

- Ав­жеж, ще день зат­римки, i ви нинь­ки не ма­ли б честi слу­хати ста­рого бу­валь­ця...

Капiтан Неб­ре­ха виз­во­лив з-пiд цик­лопiчноу ку­пи су­венiрiв гру­без­ний по­жов­клий фолiант, надiй­но про­шитий з лiво­го бор­ту по­зеленiлим вiд ча­су мiдним дро­том, здмух­нув з палiтур­ки солiдний шар пи­лу (бе­зумов­но, космiчно­го) i про­тяг­нув й­ого менi.

Я з радiсним хви­люван­ням пок­лав ру­копис собi на колiна. Зро­зумiй­те ме­не, я три­мав док­ладний звiт про пер­шу спiль­ну мiжзо­ряну по­дорож Неб­ре­хи та Ази­мута, влас­но­руч­но за­ното­ваний й­ого вiрним штур­ма­ном! Оце по­тала­нило...

Та лед­ве я з по­божнiстю пе­регор­нув пер­шу сторiнку, як ма­ло не впав з. стiль­ця вiд по­диву.

Спос­те­реж­ли­вий ха­зя­ун пиль­но гля­нув менi в очi i спокiй­но за­ува­жив:

- Пев­но, вас бен­те­жить той, на пер­ший пог­ляд, нез­багнен­ний факт, що ру­копис не­забутнь­ого Ази­мута наш­кря­бано мо­сю влас­ною ру­кою?

Я тiль­ки й го­ден був, що ствер­дли­во хит­ну­ти го­ловою.

- Дiй­сно, це моя ру­ка, - хо­лод­нокров­не виз­нав капiтан Неб­ре­ха. - Мiй по­черк i справдi мож­на упiзна­ти навiть без гра­фологiчноу ек­спер­ти­зи. А мiж тим, у цiй невiдповiдностi мiж осо­бою ав­то­ра i ру­копи­сом не­мас нiчо­го див­но­го. Ба­чите, за­галом Ази­мут був хло­пець хоч ку­ди, але на пи­сани­ну стра­шен­но ле­дачий. Й­ого лег­ше бу­ло при­муси­ти зжу­вати мiшок су­хоу хло­рели, анiж склас­ти хо­ча б ма­лень­ку те­лег­ра­му. I от, ко­ли я дав й­ому до­машнс зав­дання пiдго­тува­ти оцей звiт, вiн, аби по­лег­ши­ти собi пра­цю, на­бала­кав й­ого на магнiто­фон­ну стрiчку. Зго­дом, на дозвiллi, я й пе­репи­сав сло­во в сло­во й­ого, тре­ба виз­на­ти, вель­ми зух­валi те­ревенi, щоб в архiвi був хоч еле­мен­тарний по­рядок. Зно­ву ж та­ки, що за­писа­но пе­ром, то­го не ви­воло­чеш во­лом.

Капiтан Неб­ре­ха вмо­чив свою постiй­но­недiючу ав­то­руч­ку у пiвлiтро­ву бан­ку з чор­ни­лом i за­мис­ле­но до­дав:

- I, знас­те, я вчас­но це зро­бив, бо лед­ве пос­та­вив ос­танню крап­ку, як мишi оту стрiчку пог­ризли...

Ось чо­му за­раз, гор­та­ючи не­оцiненнi сторiнки прав­ди­вого Ази­муто­вого лiто­пису, я з зав­ми­ран­ням сер­ця ду­маю, що як­би не оця да­леког­лядна зав­бачливiсть капiта­на, людс­тво й по­нинi не зна­ло б однiсу з най­ди­вовижнiших й­ого при­год.

Н.Е.ЗА­ТУЛИ­ВУХО, неб­ре­хоз­на­вець.

1. БЕН­ТЕЖНА ОБ'ЯВА

Слу­хай­те, слу­хай­те, слу­хай­те!

Го­ворить штур­ман Ази­мут.

Поч­ну з iнтим­но­го виз­нання. Менi зав­ше спа­дас на дум­ку, що як­би мiй улюб­ле­ний капiтан Неб­ре­ха за усю свою космiчну прак­ти­ку здiй­снив тiль­ки оцю нез­ви­чай­ну по­дорож, про яку вiн при­мусив ме­не звiту­вати, i бiль­ше нiко­ли в життi не то­рував мiжзо­ряних шляхiв, iм'я й­ого все од­но слiд бу­ло б зо­лоти­ми лiте­рами впи­сати в iсторiю всесвiтнiх мандрiв.

Спо­чат­ку це бу­ла прос­то смiли­ва до бо­жевiлля гiпо­теза, а потiм не­пере­вер­ше­ний за сво­сю вiдчай­душнiстю нав­ко­лога­лак­тичний рейс, що за­вер­шився та­ким нес­подiва­ним вiдкрит­тям, яке пе­ревер­ну­ло на­ше у­яв­лення про по­ход­ження жит­тя на пла­нетах i при­муси­ло усiх по-но­вому по­диви­тися на са­мих се­бе.

Та спер­шу роз­повiм вам, з чо­го все по­чало­ся.

Я тодi кiнчав шко­лу кос­мо­навтiв по кла­су штур­манiв. За кiль­ка днiв ма­ли вiдбу­тися ос­таннi ек­за­мени на атес­тат космiчноу зрiлостi!

Втiм, пер­спек­ти­ви у ме­не бу­ли невтiшнi, хоч я змал­ку мрiяв про за­хоп­ливi зви­тяги за ме­жами тяжiння Землi. Рiч у тiм, що ос­тання мiжзо­ряна ек­спе­дицiя стар­ту­вала ще тодi, ко­ли я навiть не го­лив ву­са, а нас­тупна пла­нува­лася аж на той час, ко­ли я вже хо­дити­му з бо­родою.

Отож годi бу­ло й сподiва­тися на путнс приз­на­чен­ня.

Я прек­расно усвiдом­лю­вав, що у най­кра­щому ви­пад­ку ме­не за­раху­ють до екiпа­жу ван­тажноу ра­кети, i я до ско­ну во­зити­му по за­уж­дженiй трасi мiне­ральнi доб­ри­ва з Мiся­ця.

Зви­чай­но, дiло це потрiбне й по­чес­не. Але з нес­клад­ни­ми штур­мансь­ки­ми обов'яз­ка­ми на бор­ту ван­тажноу ра­кети впо­рав­ся б навiть ро­бот, зап­рогра­мова­ний у ку­цих ме­жах пiдго­тов­чо­го кур­су. Зап­ри­сяга­юся усiма за­ресс­тро­вани­ми сузiр'ями, що у тi днi я вiддав би пiвжит­тя тiль­ки за те, щоб опи­нити­ся на за­дубiло­му ас­те­ро­удi i зу­бами ви­цоку­вати сиг­на­ли SOS!

Та нинi у ме­не не­мас нiяких пiдстав ла­яти до­лю. Са­ме у тi не­веселi днi я повiрив у гли­боку мудрiсть за­галь­новiдо­мого пра­вила : чим гiрше - тим кра­ще.

А бу­ло так.

Iду якось Хре­щати­ком, i все не ми­ле менi. Нав­ко­ло вес­на, дiвча­та вже мо­рози­вом ла­су­ють, а менi бай­ду­же. Див­лю­ся на чис­те бла­кит­не не­бо, де нев­томно сну­ють бiле па­вутин­ня ре­ак­тивнi лiта­ки, i су­мови­то зiтхаю:

- Ех, Ази­муте, Ази­муте! Не­вип­равний ро­ман­ти­ку! Не бу­ти, вид­но, тобi, Ази­муте, мiжзо­ряним вов­ком, а бу­ти пе­риферiй­ним вiзни­ком...

Ну, сам не знаю як, ма­буть, знiчев'я, зу­пинив­ся пе­ред ве­летенсь­кою дош­кою "Мiсь­кдовiдки". Стою - ру­ки у ки­шенях - i апа­тич­но пе­рег­ля­даю усiлякi "шу­каю", "мiняю", "прий­маю", "про­поную"...

Вже й по­вер­ну­ти хотiв, ко­ли рап­том ме­не нiби гро­мом уда­рило. Аж по­тили­ця спiтнiла. Див­лю­ся на ма­лень­ку не­показ­ну об'яв­ку, над­ря­пану хiмiчним олiвцем на ар­кушi з учнiвсь­ко­го зо­шита, i влас­ним очам не й­му вiри.

Що це? Сон, га­люци­нацiя, ма­рево?

"ШУ­КАЮ СУ­ПУТ­НИ­КА (НЕ ШТУЧ­НО­ГО, А ЗВИ­ЧАЙ­НУ ДВО­НОГУ IСТО­ТУ) ДЛЯ НАВ­КО­ЛОГА­ЛАК­ТИЧНО­ГО РЕЙ­СУ. ЗАЦIКАВ­ЛЕНIЙ ОСОБI СЛIД ПIДНЯ­ТИСЯ ЛIФТОМ НА ДВА­НАД­ЦЯ­ТИЙ ПО­ВЕРХ ГО­ТЕЛЮ "КО­МЕТА". СТУ­ПИТИ ТРИ КРО­КИ ВПЕ­РЕД, ПО­ВЕР­НУ­ТИ ЛIВО­РУЧ I ВIДРА­ХУВА­ТИ ВЗДОВЖ КО­РИДО­РА П'ЯТ­ДЕ­СЯТ ОДИН КРОК, ПО­ВЕР­НУ­ТИ ПРА­ВОРУЧ, ВIДМIРЯ­ТИ ЩЕ ЧО­ТИРИ КРО­КИ I ОПИ­НИТИ­СЯ ПЕ­РЕД ДВЕ­РИМА З НО­МЕРОМ 326. ТОДI ЧЕМ­НО ПОС­ТУ­КАТИ I, ЯК­ЩО БУ­ДЕ ДОЗВIЛ, ЗАЙ­ТИ ТА ЗА­ПИТА­ТИ КАПIТА­НА НЕВ­РЕ­ХУ. ТIЛЬ­КИ ТОЧ­НЕ ВИ­КОНАН­НЯ ЦIрт НЕС­КЛАД­НОт ШСТРУКЦIт ВРЯ­ТУр ЗАЦIКАВ­ЛЕ­НУ ОСО­БУ ВIД МАР­НИХ БЛУ­КАНЬ ПО ГО­ТЕЛЮ, ЩО ЯВ­ЛЯр СО­БОЮ НОВIТНIЙ ЛАБIРИНТ.

Капiтан Н-ха".

О не­бо! Як­би ме­не тiсу митi про­шило елек­трич­ним стру­мом, я швид­ше прий­шов би до тя­ми. На­писа­ти та­ку без­глуз­ду об'яву! На­че знай­ти тре­ба не лю­дину, а спо­ряди­ти ек­спе­дицiю на по­шуки ста­ровин­но­го пiратсь­ко­го скар­бу!

"А втiм, що тут, зреш­тою, див­но­го? - га­му­ючи роз­бурханi по­чут­тя, по­думав я. - З усь­ого вид­но, що ав­тор об'яви дос­те­мен­но знас собi справ­жню цiну".

Та як не на­магав­ся зас­по­ко­ути­ся, а де­яких сумнiвiв, од­нак, не поз­бувся.

А що, ко­ли об'яву повiсив нез­граб­ний жартiвник, що вирiшив пог­лу­зува­ти з бiдо­лаш­них ви­пус­кникiв шко­ли кос­мо­навтiв? I вза­галi, що за один капiтан Неб­ре­ха? Хто чув про нь­ого? Це ж смiшно, щоб досвiдче­ному мiжзо­ряно­му мандрiвни­ковi зви­чайнiсiнь­кий го­тель ви­дав­ся лабiрин­том? Як вiн тодi орiснтусть­ся в без­межних прос­то­рах Всесвiту?

Отак по­думав i вирiшив: перш нiж бiгти до ць­ого ди­вака, вар­то роз­пи­тати про нь­ого ста­рих ко­ман­дорiв. Мож­ли­во, во­ни щось чу­ли про ць­ого за­розумiло­го витiвни­ка i да­дуть менi доб­ру по­раду.

Я озир­нувся i злодiй­ку­вато зiрвав про всяк ви­падок об'яву з дош­ки "Мiсь­кдовiдки". Щоб, бу­ва, ме­не хтось не ви­пере­див, по­ки я бiга­тиму до знай­омих. Що не кажiть, а й­шло­ся про нав­ко­лога­лак­тичний рейсi А я з iсторiу знав, що на та­ку важ­ку по­дорож ще не на­важу­вав­ся жо­ден з космiчних вовкiв.

Ото за­ховав по­далi об'яву i шви­день­ко поп­ря­мував до капiта­на Ко­зира. Ць­ого ро­ку вiн у нас у школi чи­тав фа­куль­та­тив­ний курс. У та­кий спосiб ус­лавле­ний капiтан Ко­зир за­роб­ляв грошi на капiталь­ний ре­монт "ган­телi" (так вiн ве­личав свiй зо­релiт), яко­го вель­ми по­калiчив на досi не впо­ряд­ко­ваних кiль­цях Са­тур­на.

Сторінка 1 з 11 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 > У кінець >>

Пошук на сайті: