Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.docx)Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.docx76 Кб722
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.fb2)Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.fb2178 Кб633
Та мiжзо­ряний вовк i не по­думав виз­на­ти по­раз­ку. Вiн узяв в ме­не з рук ме­гафон, щоб спокiй­но прок­ри­чати на мою ад­ре­су:

- Доб­ре смiсть­ся той, хто смiсть­ся ос­таннiйi

На жаль, на цю тривiаль­ну реплiку я не мiг вiдповiсти но­вим нищiвним "ха-ха-ха", бо капiтан зав­бачли­во не ви­пус­кав з рук ме­гафо­на. А в не­само­витiй гур­котнi мiй го­лос роз­та­нув би, як снiжин­ка у пе­кучiй Са­харi.

Я присiв нав­почiпки, схи­лив го­лову набiк i гля­нув у iлюмiна­тор зни­зу на­гору. Та хоч я од­ра­зу по­бачив те, що й сподiвав­ся по­бачи­ти, я аж сто­ропiв.

Я уздрiв вер­толiт, але вiн па­дав на зем­лю до­гори ко­леса­ми! Й­ого по­тужнi гвин­ти стра­шен­но хур­ча­ли, ут­во­рю­ючи мо­гутнiй повiтря­ний вир, що без­жалiсно скуб за зе­ленi чуп­ри­ни де­рева i з корiнням ви­дирав кущi.

Ти­сяча про­пелерiв! Опе­реза­ти космiчною тра­сою Чу­маць­кий Шлях i ли­ше для то­го, щоб пот­ра­пити на повiтря­ну ка­тас­тро­фу! Ад­же ще мить, i вiд вер­толь­ота за­лишить­ся тiль­ки гiрка зап­частинi

Ли­ше капiтан Неб­ре­ха з й­ого про­ник­ли­вим ро­зумом i ба­гатю­щим досвiдом, мож­ли­во, мiг би по­ряту­вати пiлотiв. Та як зак­ли­кати й­ого до ря­туваль­них робiт, ко­ли вiн мер­твим хап­ком вче­пив­ся у ме­гафон?

I тут ме­не ося­яло. Знас­те, у не­без­пецi дум­ка зав­жди пра­цюс гострiше. Я схо­пив по­рожнiй бiдон з-пiд пас­ти i зак­лично за­гув у нь­ого:

- Капiта­не, при­думай­те щось i вря­туй­те смiливцiв.

- Нi, Ази­муте, - з неп­ри­хова­вим су­мом вiдгук­нувся Неб­ре­ха, - ухнiй бiдi не за­радиш. Як­би ми пiдго­тува­лися до ць­ого заз­да­легiдь...

- Але ж ум заг­ро­жус жах­ли­ва не­без­пе­ка!

- Ав­жеж, - по­годив­ся капiтан, - як­що во­ни зу­пинять дви­гуни, ух за­кине аж на орбiту Мiся­ця, а мож­ли­во, ще далi. Бр-р! Опи­нитись у кос­мосi на вер­толь­отi!

- Як так?! - за­питав я, до краю вра­жений цiсю ней­мовiрною версiсю.

- А отак, - роз­важли­во по­яс­нив Неб­ре­ха. - Хiба ти не ба­чиш, що Зем­ля не при­тягас, а вiдштов­хус цю повiтря­ну ма­шинерiю? Iнак­ше вiд неу ще хви­лину то­му за­лиши­лася б са­ма згад­ка...

Я схи­лив­ся над бiдо­ном i зди­вова­но про­бубонiв :

- Що це зна­чить? Нев­же за час на­ших мандрiв Зем­ля втра­тила си­лу тяжiння?

- Нi, Ази­муте, нi! - зас­по­ко­ув ме­не капiтан Неб­ре­ха. - Прос­то ми ба­чимо ан­тигравiтацiй­ний вер­толiт, який Зем­ля, замiсть при­тяга­ти, вiдштов­хус. Вiн вiдрiзнясть­ся од зви­чай­них вер­толь­отiв, як ра­кети ти­пу "зем­ля - не­бо" вiд ра­кет ти­пу "не­бо - зем­ля". Ко­рот­ко ка­жучи, не­бо i зем­ля помiня­лися для нь­ого мiсця­ми. Ось чо­му цей пе­ревер­тень лiтас до­гори ко­леса­ми. Але я не знаю, чим мож­на до­помог­ти пiло­там у цiй справдi кру­тиго­ловнiй си­ту­ацiу.

Капiтан на хвиль­ку за­мовк, а по­тому гли­боко­дум­но за­кинув у ме­гафон:

- Атож, во­ни мог­ли б при­зем­ли­тися хiба що на магнiтно­му по­люсi...

I що ви ду­мас­те? Тiль­ки-но вiн це ска­зав, як у хвос­товiй час­тинi вер­толь­ота-пе­ревер­тня вiдкри­лися якiрнi шлю­зи i на во­лю з бряз­ко­том ви­валив­ся пер­ший якiр.

Вiн був нез­ви­чай­ноу конс­трукцiу. Замiсть па­вуко­подiбно­го гач­ка ми по­бачи­ли, що на лан­цю­гу гой­дасть­ся важ­кий ро­галик. Один рiг по­фар­бо­ваний у чер­во­ний колiр, а дру­гий у синiй. Той, хто вив­чав хо­ча б по­чат­ко­вий курс фiзи­ки, од­ра­зу ж здо­гадав­ся б, що це - зви­чай­ний магнiт.

Так, це був магнiт!

Вiн без­ладно гой­дав­ся, наслiду­ючи обе­режнi ру­хи вер­толь­ота, аж по­ки не пiдплив до ко­роб­ки i не при­кипiв до уу об­шивки.

Шум гвинтiв од­ра­зу вщух. Тов­стен­ний лан­цюг нап­нувся, мов стру­на. На­ша ко­роб­ка надiй­но врiвно­важу­вала си­лу тяжiння Землi. З вер­толь­ота на грунт впа­ла мо­тузя­на дра­бина.

На­рештi! Час зустрiчi, яку я так пал­ко че­кав, нас­тав. Ось ко­ли все з'ясусть­ся!

Капiтан Неб­ре­ха надiв буш­лат, роз­пра­вив ву­са й по­важ­но вий­шов з ко­роб­ки.

Аж рап­том ста­лося ди­во див­не.

З вер­толь­ота, замiсть лю­дини, на яку я очiку­вав, ви­коти­лася ве­личень­ка, ге­омет­ричне пра­виль­на ку­ля, бiла, мов снiг, i пруд­ка, як ртуть.

Жва­ва i юр­ли­ва, во­на хут­ко пiдко­тила­ся до капiта­на Неб­ре­хи.

Я тiль­ки оше­леше­но лу­пав з ко­роб­ки очи­ма, див­ля­чись на це ди­вовись­ко, а капiтан - хоч би що - сто­уть як вко­паний i нез­во­руш­но че­кас, що бу­де далi.

Вiдтак пра­вий бiку у кулi нес­подiва­но вип­нувся, i з ут­во­реноу пух­ли­ни мит­тю ви­дов­жи­лася гнуч­ка, де­що схо­жа на шланг кiнцiвка з сiмо­ма паль­ця­ми. Ку­ля привiтно по­маха­ла нею в повiтрi i прис­мним бас­ком мо­вила:

- 4пi-ер-квад­рат!

I тут капiтан да­леко­го мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­ха (вже в кот­рий раз!) вра­зив ме­не сво­сю ней­мовiрною ви­нахiдливiстю.