Юрiй Ячейкiн - Народження Адама (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.docx)Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.docx76 Кб867
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.fb2)Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.fb2178 Кб836
Але я тiль­ки насмiшку­вато спос­терiгав за й­ого не­долад­ним ма­нев­ром.

- На однiй нозi вирiши­ли стри­бати у кос­мос? - у­уд­ли­во за­питав я. - Та ви спiткне­тесь у пер­шо­му ж кабiнетi ме­дич­ноу комiсiу.

Я з радiстю по­бачив, як ся­юче об­личчя мо­го кон­ку­рен­та од­ра­зу спох­мурнiло. Здо­рово! Отак дво­ма сло­вами збив з нь­ого пи­ху!

А вiн пох­му­ро зу­пинив­ся, лю­то ви­бив прос­то на до­лоню попiл з люль­ки i кри­жаним то­ном вiдре­комен­ду­вав­ся:

- Капiтан да­леко­го мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­ха. З ким маю честь?

Я зак­ляк на мiсцi.

Си­ли не­беснi, що я на­ко­ув! Отак з дур­ноу го­лови об­ра­зив ле­ген­дарно­го капiта­на! Та кра­ще б я по­давив­ся найбiль­шим ас­те­ро­удом!

- З ким маю честь? - зно­ву прог­римiв влад­ний го­лос капiта­на Неб­ре­хи.

- Май­бутнiй штур­ман Ази­мут, - спан­те­личе­но про­бель­котiв я. - Дня­ми здаю ек­за­мени на атес­тат космiчноу зрiлостi... При­був згiдно з вка­зани­ми в об'явi ко­ор­ди­ната­ми...

- Пре­чудо­воу - про­гар­чав космiчний вовк. - А я вже не мав i надiу, що хтось завiтас до ме­не. У­явiть, який­сь не­до­ум­ку­ватий те­лепень зiрвав мою об'яву! Як­би вiн пот­ра­пив до мо­ух лап...

- Я б й­ому пер­ший звер­нув ще­лепи, - без­со­ром­но збре­хав я, щоб якось спо­куту­вати свою ми­мовiль­ну про­вину.

Та кра­ще б у цю мить я по­давив­ся дру­гим ас­те­ро­удом, бо капiтан пре­зир­ли­во зас­терiг ме­не:

- Бе­режiть своу ще­лепи, мо­лодий чо­ловiче. Що це у вас з ки­шенi стир­чить? Чи не моя об'ява?

Я по­чер­вонiв, як прис­тарку­вате свiти­ло.

Спос­те­реж­ли­вий капiтан вправ­но пок­ви­тав­ся зi мною!

Як я жал­ку­вав, що й­ого ще не­дав­но лагiдне об­личчя вже не на­гадус ве­селе со­неч­ко, а скорiше ски­дасть­ся на на­ше свiти­ло пiд час пов­но­го за­тем­нення.

- Як­би я не ро­зумiв ва­шого пал­ко­го ба­жан­ня по­рину­ти у незвiданi крау Всесвiту, - су­воро мо­вив вiн, - на ць­ому б на­ше знай­омс­тво й при­пини­лося. Ма­ло то­го, що ви не­вихо­вана лю­дина (а в об'явi я цiлком яс­но зас­терiгав не­чем), ви ще поз­ба­вили ме­не ши­роко­го ви­бору. Що ж, до­ведеть­ся роз­мовля­ти з ва­ми, сди­ним кан­ди­датом.

Я зап­хав по­далi у ки­шеню зло­щас­ний кла­поть па­перу. Чо­му я й­ого не ви­кинув у смiттспровiд?

- От­же, поч­не­мо, - ска­зав капiтан, на­топ­ту­ючи свiжим тю­тюном люль­ку. Доз­воль­те пе­редусiм пос­та­вити вам за­питан­ня, що дуб­люсть­ся в усiх без ви­нят­ку ан­ке­тах. Сидiли?

Вiн пиль­но по­дивив­ся на ме­не.

- Бу­ло, - ти­хо вiдповiв я.

- Де са­ме? - од­ра­зу ж пож­вавiшав Неб­ре­ха.

Я по­чав пе­рера­хову­вати:

- У ба­ротер­мо­камерi, у сур­до­камерi, на цен­три­фузi, на вiброс­тендi...

- Не­пога­ноу - оцiнив вiн. - Те­пер за­лишасть­ся тiль­ки пе­ревiри­ти вашi те­оре­тичнi знан­ня...

Мiй над­то до­пит­ли­вий ек­за­мена­тор за­мовк, оче­вид­но, обмiрко­ву­ючи який­сь но­вий пiдступ. А я в цей час га­ряч­ко­ве при­гаду­вав змiст ти­сячi пiдруч­никiв.

I ось капiтан за­питав:

- Що бу­де, ко­ли вiсiмку подiли­ти на двi рiвнi по­лови­ни?

В й­ого бла­кит­них очах свiти­лася впев­ненiсть, що я дам хиб­ну вiдповiдь навiть на та­ке еле­мен­тарне за­питан­ня.

Та я вже зас­по­ко­ув­ся i са­мов­певне­но посмiхнув­ся.

- Капiта­не, - зух­ва­ло поп­ро­хав я, - а чи не мож­на пос­та­вити менi за­питан­ня хо­ча б з прог­ра­ми дру­гого кла­су?

- А чо­го ж, - хит­ро прим­ру­жив­ся Неб­ре­ха, та я, на жаль, не звер­нув на це дос­татнь­оу ува­ги. - Бу­де i з дру­гого кла­су. Зви­чай­но, як­що ви пра­виль­но вiдповiсте на по­переднс за­питан­ня. Пов­то­рюю: що бу­де, ко­ли вiсiмку подiли­ти на двi по­лови­ни?

Вiн що, досi зну­щасть­ся з ме­не?

- Чо­тири! - по­нуро бов­кнув я.

- Як­би сво­го ча­су, - з до­кором оз­вався на цю вiдповiдь капiтан Неб­ре­ха, - я отак без­думно розв'язу­вав рiзнi зав­дання, я б не по­вер­нувся вже з пер­шоу космiчноу по­дорожi, а ви нинi шу­кали б ро­боту десь в iншо­му мiсцi. Нi, доб­родiю, з ва­ми не тiль­кТi у Всесвiт, а й на шкiль­ну ма­тема­тич­ну вiкто­рину пiти страш­но.

- Хiба ж я по­милив­ся? - ви­рячив­ся я на нь­ого. I це сла­вет­ний мандрiвник! Нев­же капiтан Ко­зир розiграв ме­не?

- Ав­жеж - по­мили­лися, - хо­лод­нокров­но пiдтвер­див капiтан Неб­ре­ха.

- Але як?

- А отак.

Вiн ви­пус­тив без­до­ган­не кiль­це ди­му.

- Як­би я за­питав вас, скiль­ки бу­де, як­що вiсiм подiли­ти на два, ва­ша вiдповiдь, бе­зумов­но, бу­ла б ви­чер­пною. Але я вас за­питав, що бу­де, ко­ли вiсiмку подiли­ти на двi рiвнi по­лови­ни. Так от, на­далi за­пам'ятай­те: як­що уу подiли­ти вздовж, бу­де двi трiй­ки, а як­що впо­перек, два нулi.

Як я кар­тав се­бе тiсу митi! Про­вали­тися на та­кому лег­ко­му ек­за­менi! А що ста­лося б, як­би капiтан Неб­ре­ха на­думав ек­за­мену­вати ме­не з пи­тань мiжзо­ряноу прак­ти­ки?

- Га­даю, - вiв далi нев­бла­ган­ний капiтан, - на ць­ому слiд закiнчи­ти на­шу роз­мо­ву, що над­то за­тяг­ла­ся.

Я прек­расно зро­зумiв про­зорий на­тяк i скор­ботно звiвся на но­ги.

А Неб­ре­ха до­кинув менi з убив­чою ввiчливiстю :

- Ду­же пе­реп­ро­шую, але повiсь­те мою об'яву на мiсце. Оскiль­ки ж ви над­то не­уваж­на лю­дина, я маю про­сити вас зав'яза­ти собi вуз­лик на згад­ку.

Отут я скипiв. Як­що я й осо­ромив­ся на й­ого ди­тячих за­питан­нях, хiба це дас й­ому мо­раль­не пра­во об­ра­жати ме­не? Я й­ому по­кажу вуз­ли­ки на згад­ку!

Я сер­ди­то пiдняв з пiдло­ги гар­то­вану у вогнi ко­цюбу i грiзно на­супив­ся. Капiтан Неб­ре­ха зацiкав­ле­но слiдку­вав за мо­уми дiями. Тодi я лю­то зас­кре­готав зу­бами i пе­ред самiсiнь­ким й­ого но­сом скру­тив ко­цюбу у морсь­кий ву­зол.

- Ось вам вуз­лик на згад­ку!

Та тiль­ки-но я шпур­нув понiве­чену ко­цюбу на ку­пу космiчно­го мот­ло­ху, як капiтан Неб­ре­ха з нес­подiва­ною спритнiстю зiрвав­ся з мiсця i ки­нув­ся до ме­не.

Я зля­кав­ся не на жарт.

А що, ко­ли цей мiжзо­ряний вовк за­жадас, щоб я вiдшко­дував й­ому збит­ки за пок­ру­чену ан­тиквар­ну рiч? Самi знас­те, яка у сту­дентiв сти­пендiя...

Але капiтан Неб­ре­ха схваль­но поп­лескав ме­не по пле­чу i, радiючи, мов ди­тина, ви­гук­нув :

- Мiй юний дру­же, оця твоя сди­на якiсть пе­рева­жус усi твоу ва­ди! Вирiше­но - бе­ру!

У за­палi вiн навiть не помiтив, як з бун­дючно­го дип­ло­матич­но­го то­ну пе­рей­шов на то­варись­ке "ти".

4. НА ПО­РЯД­КУ ДЕН­НО­МУ - ВIЗИТ ДО ТРОГ­ЛО­ДИТIВ

Щой­но пе­редi мною сидiв упе­ред­же­ний ек­за­мена­тор, а за­раз за­хоп­ле­но ляс­кас по пле­чу друг, то­вариш i брат.

- Ази­муте, шко­да, що в ме­не не­мас пiдко­ви. Ми б з то­бою тро­хи по­роз­ва­жали­ся, зги­на­ючи уу мiж паль­ця­ми навпiл!

А потiм капiтан, ку­мед­но пiдстри­бу­ючи, мов го­робець, за­куль­гав до елек­трич­но­го кав­ни­ка, i за хви­лину на жур­наль­но­му сто­лику вже па­рува­ла чор­на, як тропiчна нiч, за­паш­на ка­ва

Я сь­ор­бнув, i прис­мне теп­ло роз­ли­лося по тiлу. Ка­ва бу­ла та­ка мiцна, що зве­ла б на но­ги навiть сги­петсь­ку мумiю.

- Капiта­не, - посмiливiшав я, - ко­ли це не сек­рет, яка ме­та на­шоу нав­ко­лога­лак­тичноу по­дорожi?

- Яс­но, це бу­де не ту­ристсь­ка про­гулян­ка, - вiдповiв Неб­ре­ха. - На­ше зав­дання - пе­ревiри­ти де­якi ас­пекти те­орiу вiднос­ностi [згiдно з те­орiсю вiднос­ностi, швидкiсть течiу ча­су за­лежить вiд швид­костi ру­ху тiла у прос­торi; на ра­кетi, що ле­тить iз швидкiстю, близь­кою до швид­костi свiтла, час бу­де iти знач­но повiльнiше, нiж на Землi].

Ура! На­рештi я маю пов­ну змо­гу по­каза­ти свою еру­дицiю!

- Ро­зумiю, - муд­ро мо­вив я, - стри­бок че­рез ти­сячолiття. Але, капiта­не, че­рез сотнi вiкiв то­гочас­не людс­тво ди­вити­меть­ся на нас, мов на трог­ло­дитiв. Вас не жа­хас ця сум­на iсто­рич­на не­минучiсть?

Неб­ре­ха звич­ним ру­хом су­нув люль­ку в га­ман з тю­тюном.

- Не ду­маю. Нав­па­ки, я га­даю, що нам са­мим по­щас­тить на власнi очi по­бачи­ти трог­ло­дитiв...

Тут я ма­ло не зах­ли­нув­ся ка­вою. Але капiтан вчас­но пiдско­чив до ме­не i так ляс­нув по спинi, що ка­ва ви­летiла з ле­генiв ра­зом з повiтрям. Ого, Неб­ре­ха чу­дово ро­зумiвся на на­роднiй ме­дицинi. З та­ким не про­падеш!

- Ви вва­жас­те, що людс­тво зди­чавiс?! - прох­рипiв я.

- Я ба­чу, - спокiй­но за­ува­жив Неб­ре­ха, - на кур­сах вас не знай­оми­ли з так зва­ною обер­ненiстю ча­су. А це вель­ми пов­чаль­на дис­циплiна, що не мо­же не зацiка­вити на­уко­во мис­ля­чу iсто­ту. Щоп­равда, термiн цей ду­же не­точ­ний. Доцiльнiше цей па­радокс бу­ло б ох­рести­ти "обер­ненiстю явищ" або "обер­ненiстю хо­ду iсто­рич­них про­цесiв". Та не бу­ду роз­повiда­ти про це де­таль­но, - капiтан Неб­ре­ха по-хлоп'ячо­му пiдмор­гнув, - мiй юний штур­ман ма­тиме до­волi ча­су, щоб са­мотуж­ки опа­нува­ти цю гiпо­тетич­ну те­орiю. А суть уу, як на мiй пог­ляд, та­ка: по­дорож у часi цiлком мож­ли­ва не тiль­ки впе­ред, а й на­зад. Що ви ска­жете про ре­кор­дний стри­бок че­рез ти­сячолiття на­зад­гузь?

- Ма­шина ча­су? - вра­жено за­питав я.

- Як­би я мав ма­шину ча­су, - за­пере­чив мiжзо­ряний вовк, - я б оце не шу­кав су­пут­ни­ка для нав­ко­лога­лак­тично­го рей­су.

- Хай так, - про­мим­рив я, не зна­ючи, що й по­дума­ти. - Але ця те­орiя, капiта­не, да­лека вiд прак­ти­ки. Iнак­ше про неу пи­сали б в усiх пiдруч­ни­ках.

Пошук на сайті: