Юрiй Ячейкiн - Народження Адама (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.docx)Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.docx76 Кб932
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.fb2)Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.fb2178 Кб971
- Ав­жеж, доб­ря­чий шмат вед­ме­жати­ни од­ра­зу на­лаго­див би мiж на­ми то­вариськi сто­сун­ки, - мо­вив вiн, за­палю­ючи люль­ку. - Ти тiль­ки у­яви, Ази­муте, ко­лорит­ну кар­ти­ну первiсно­го по­буту. Сто­уть го­ра ви­сока, а пiд го­рою рiчка. На май­данi бiля вхо­ду до пе­чер­них квар­тир ви­сочить на­мет з усiяноу гос­тря­ками шку­ри ти­рано­зав­ра. Ця спо­руда тим­ча­сова, бо на­мет на­пина­ють на цик­лопiчнi реб­ра iкло­нос­ця ли­ше вдень, а вночi хо­ва­ють­ся в пе­черах. Так от. Бiля на­мету ве­село трiщить ба­гат­тя. Ста­рий трог­лодiд, у яко­го навiть во­лоха­та спи­на вже по­сивiла, си­дить на вiдполiро­вано­му пра­давнiми уд­ця­ми че­репi ма­мон­та i сприт­но май­струс кам'яну со­киру ва­гою у пiвцен­тне­ра. А по­ряд з ним ха­зяй­нус трог­ло­баба, теж ста­рень­ка. Во­на вки­дас у кам'яний ка­зан, пов­ний дже­рель­ноу во­ди, роз­пе­чену до чер­во­ного брукiвку, щоб у та­кий спосiб зва­рити юш­ку з вiтамiнiзо­ваних корiнцiв. Не­подалiк, на га­лявинi, трог­лодiти гра­ють у скраклi, а за бит­ки ум прав­лять пу­довi суг­ло­би хи­жих ящерiв...

Капiтан по-змов­ниць­ко­му пiдмор­гнув менi i за­вер­шив свою ди­ку трог­ло­фан­тазiю нез­граб­ним жар­том:

- I от, ко­ли ти, Ази­муте, з'явиш­ся ви­голе­ний, як по­ле пiсля жнив, се­ред куд­ла­тих во­лохачiв, те­бе не вiзь­муть навiть у трог­лоприй­ми. Знавш, iз санiтар­них мiрку­вань, бо всi вва­жати­муть, що ти без­надiй­но ура­жений яко­юсь не­вилiков­ною про­казою.

Тим ча­сом ми чор­ною блис­кавкою пе­рет­ну­ли орбiту Мар­са. До Землi ли­шали­ся лiченi хви­лини ль­оту.

Слiд бу­ло го­тува­тися до при­зем­лення.

На­рештi капiтан Неб­ре­ха зняв­ся з ко­лоди, на­сунув на свою за­горiлу, як брон­за, го­лову каш­ке­та i за­рипiв на про­тезi до пуль­та уп­равлiння.

Хоч як ме­не дра­тував й­ого зат­ра­пез­ний виг­ляд, але спос­терiга­ти, як вiн фiлiгран­не ке­рус ко­роб­кою, бу­ло справжнь­ою на­соло­дою. Ба­чили б ви, як вiн з нат­хнен­ним чо­лом фор­теп'ян­но­го вiрту­оза вмос­тився се­ред чис­ленних ва­желiв!

Од­ра­зу но­совi дю­зи заг­ра­ли про­низ­ли­ву увер­тю­ру до бо­жес­твен­ноу сим­фонiу галь­му­ван­ня. Пiд аком­па­немент за­памо­роч­ли­вого ви­щан­ня ко­роб­ку по­нес­ло, як му­зей­ний дран­ду­лет на хи­мер­них ви­бо­ях пе­риферiй­но­го би­того шля­ху. Вiд нес­подiва­них пош­товхiв ра­кету тру­сило так, що навiть я зму­шений був ви­цоку­вати зу­бами якусь три­вож­ну партiю.

А капiта­новi хоч би що! Си­дить собi i чут­ли­во прис­лу­хасть­ся до при­над­них звукiв, тор­ка­ючись час вiд ча­су на­ужа­чених ва­желiв.

Ось пiд вро­чис­те бух­кання пра­вобор­тно­го квар­те­ту ми ма­ло не за­чепи­ли цирк Пла­тона, ко­ли прос­ка­кува­ли пiд самiсiнь­ким Мiся­цем. Ось зву­ковi хвилi пiдня­лися до пе­ремож­них спа­лахiв, ко­ли зо­реп­ла­вець впри­тул розстрiляв не­без­печний рiй не­бес­них ядер, якi ас­тро­номи чо­мусь ох­рести­ли ме­те­ори­тами.

Ска­жу од­верто, вiд не­людсь­коу май­стер­ностi капiта­на у ме­не во­лос­ся ста­вало сторч i кров хо­лола у жи­лах.

I от, ко­ли ми на першiй космiчнiй швид­костi вдер­лись у зо­ну штуч­них су­пут­никiв, я ви­раз­но вiдчув, що в капiта­новiй пар­ти­турi яв­но бра­кус мужнь­ого го­лосу лю­дини.

- Грiм i блис­кавка! - чим­дуж за­волав я. - Капiта­не, що ви ро­бите? Ви по­руши­ли пра­вила нав­ко­лозем­но­го ру­ху! Хiба ви за­були, що в зонi штуч­них су­пут­никiв рух при­ват­но­го кос­мотран­спор­ту су­воро за­боро­нено? Ех, те­пер за­беруть пра­ва та ще ош­тра­фу­ють!

I у­явiть, капiтан Неб­ре­ха пос­та­вив­ся до мо­ух кри­тич­них за­ува­жень цiлком об'сктив­но.

Навiть бiль­ше то­го - у свою космiчну сим­фонiю вiн ввiв ду­ет, взяв­ши на се­бе партiю дру­гого солiста.

Вiн при­тишив дви­гуни, щоб нашi го­лоси домiну­вали над мо­дер­ним ха­осом звукiв, i заспiвав сво­су:

- Ази­муте, крас­но дя­кую за друж­ню пе­рес­то­рогу. Ска­жи менi тiль­ки, ку­ди подiла­ся твоя за­боро­нена зо­на?

Я при­пав до оку­ляра те­лес­ко­па.

- Да­ремнi на­маган­ня, штур­ма­не. З од­на­ковим успiхом ти мiг би шу­кати су­пут­ни­ки у мiкрос­коп. Ну, хто в доiсто­ричнi ча­си за­кинув би ух на орбiту?

I справдi. У нав­ко­лозем­но­му прос­торi, де ще так не­дав­но юр­ми­лися, мов на яр­марку, мiрiади су­пут­никiв з радiопе­реда­вача­ми, те­левiзiй­ни­ми рет­ран­сля­тора­ми i фо­то­апа­рата­ми, те­пер зя­яла без­донна не­зай­ма­на по­рож­не­ча.

Вiд хит­ро­муд­рих штуч­них створiнь не ли­шило­ся й гол­ки. Нiби ух нiхто i нiко­ли не вiшав на небi.

Вид­но, я та­ки да­рем­но го­лив­ся. Це тiль­ки ус­клад­нить iсто­ричнi пе­рего­вори пред­став­никiв май­бутнiх iнте­лек­ту­алiв з ко­лишнiми трог­ло­дита­ми.

Од­нак вий­шло не зовсiм так.

Я вже скла­дав у го­ловi ви­шуканi дифiрам­би на ад­ре­су ви­дат­но­го зо­реп­лавця, ко­ли рап­том з лiво­го бор­ту Землi у ве­сел­часто­му сяйвi со­няч­них про­тубе­ранцiв ви­ринув на тра­верз Ве­лико­го Во­за цик­лопiчний дис­колiт оригiналь­но­го виг­ля­ду.

Фор­мою i коль­ором вiн над­то на­гаду­вав гiгантсь­кий сир­ник. Як­би вiн справдi був устiвний, ним мож­на бу­ло б на­году­вати усiх меш­канцiв Со­няч­ноу сис­те­ми.

Вiд та­кого, нез­ви­чай­но­го ди­вовись­ка я ма­ло не ос­товпiв.

Що во­но оз­на­час? I ку­ди ми пот­ра­пили? Як­що в ми­нуле, то звiдки узяв­ся цей орбiталь­ний мли­нець? А як­що у май­бутнс, то ку­ди подiли­ся штучнi су­пут­ни­ки? А мо­же, на­щад­ки замiсть засмiчу­вати нав­ко­лозем­ний простiр чис­ленни­ми су­пут­ни­ками ви­пек­ли на за­водах один космiчний мли­нець та й пок­ла­ли на нь­ого усю радiо-, те­ле- i фо­то­об­слу­гу пла­нети? А що?

Атож! Те­пер нас­та­ла моя чер­га кеп­ку­вати. Не­ма чо­го зби­вати ме­не з пан­те­лику!

- Капiта­не, - хит­ро до­кинув я, - ви ли­шень глянь­те, ку­ди сяг­ну­ли олiмпiй­ськi ре­кор­ди! Ба­чите, який­сь трог­ло­дит чи трог­ло­дит­ка за­кину­ли диск аж на орбiту...

Але досвiдче­ного зо­реп­лавця не­лег­ко збо­чити з об­ра­ного ним кур­су.

Неб­ре­ха на мить одiрвав­ся вiд ва­желiв i спокiй­но заз­на­чив:

- А чи не здасть­ся тобi, Ази­муте, що на дис­коль­отi ось цiсу хви­лини чер­го­вий навiга­тор за­писус у бор­то­вий жур­нал: "Вже еле­мен­тарне вiзу­аль­не спос­те­режен­ня по­каза­ло, що на Третiй iснус ви­соко­технiчна, хоч i ма­локуль­тур­на цивiлiзацiя. Так, ро­зумнi iсто­ти не­розум­но пе­рет­во­рили нав­ко­лоп­ла­нет­ний простiр на космiчний смiтник, бо ви­кида­ють ту­ди кон­сервнi бля­шан­ки". При­чому кон­сер­вною бля­шан­кою вiн вва­жас са­ме на­шу ко­роб­ку.

Нi! З капiта­ном Неб­ре­хою не­сила спе­реча­тися. Ота­коу! Нев­же ми i во­ни гостi в од­ну ха­ту?

Та я не встиг обмiрку­вати но­ву для ме­не проб­ле­му як слiд: за­рев­ли дви­гуни, вiщу­ючи фiнальнi акор­ди космiчноу iмпровiзацiу капiта­на Неб­ре­хи.

На по­сад­ку мiжзо­ряний вовк пiшов з зап­лю­щени­ми очи­ма. Оцим гра­нич­ним трю­ком вiн, пев­но, на­магав­ся вкрай ура­зити ме­не. I та­ки вра­зив. На серцi зро­било­ся тос­кно, а на спи­ну на­че хтось си­понув жме­ню кри­жано­го космiчно­го пи­лу.

Я теж зап­лю­щив очi, але з iнших мiрку­вань...

Аж рап­том - ТО­РОХ-ТО­РОРОХ!

Пе­ред очi поп­ливла зо­ряна ту­маннiсть.

За­пала цiлко­вита ти­ша.

Ура! Ми на Землi!

7. СЮР­ПРИ­ЗИ МЕ­ЗОЗОЯ

Си­ту­ацiя, ска­жу я вам, на­гаду­вала ста­родавнiй анек­дот (або май­бутнiй, як на пог­ляд капiта­на Неб­ре­хи). Сло­вом, анек­дот та­кого змiсту.

Один па­сажир сiв у Брянсь­ку на по­узд "Мос­ква - Ки­ув". Знай­шов свос ку­пе, за­ходить. А там ще один чо­ловiк си­дить. Но­воп­ри­булий зрадiв по­пут­ни­ковi i по­чинас знай­оми­тися :

- Ку­ди уде­те, як­що не сек­рет?

- У Ки­ув, доб­родiю.

- От здо­рово! - аж пiдско­чив но­воп­ри­булий. - Технiка те­пер на ви­сотi! По­дума­ти тiль­ки, от ви си­дите нап­ро­ти ме­не i уде­те у Ки­ув, а я сид­жу нап­ро­ти вас i уду в Мос­кву.

Отак са­мо без­глуз­до ви­ходи­ло й у нас.

Хоч ми по­доро­жува­ли в однiй ра­кетi, але в капiта­на станцiсю приз­на­чен­ня бу­ло да­леке ми­нуле, а кiнце­вою зу­пин­кою й­ого штур­ма­на бу­ло да­леке май­бутнс. Це тре­ба вмiти - три­мати курс у про­тилежнi бо­ки i ди­вити­ся на сузiр'я в один iлюмiна­тор.

Та нiчо­го. Фак­ти та­ка впер­та рiч, що ла­ма­ють опiр най­впертiшо­го опо­нен­та.

Оче­вид­но, капiтан Неб­ре­ха був та­коу ж дум­ки, бо ми син­хрон­но при­кипiли но­сами до скла iлюмiна­тора.

Пе­ред на­ми вiдкри­лась ди­вог­лядна кар­ти­на.

Хо­ча ще тiль­ки-но по­чало свiта­ти, але пред­ме­ти бу­ло вид­ко до­сить ви­раз­но.

На­ша ко­роб­ка ста­ла на грунт унiкаль­но­го за­повiдни­ка.

У­явiть собi до­сить прос­то­ру, за­тиш­ну га­ляви­ну i ти­ху замрiяну рiчку, яка спокiй­но пли­не, хо­ва­ючись за со­кови­тим оче­ретя­ним ти­ном. На то­му боцi уу се­ред ча­гар­ни­ка та ек­зо­тич­них де­рев маль­ов­ни­чо ви­сочить ве­личень­кий па­горб, всiяний три­кут­ни­ми ске­лями.

На узлiссi ку­пами сто­ять хи­мернi де­рева iз ко­нусо­подiбни­ми стов­бу­рами, з гос­трих вер­шин яких вiялом стир­чать тир­хатi чуп­ри­ни. Де­якi рос­ли­ни на­гаду­вали при­роднi га­манцi, бо з ухнiх роз­чахну­тих стов­бу­рин, мов бан­кно­ти, ви­зира­ли па­ки зе­лено­го лис­тя. Де-не-де бу­ли по­нати­канi товстi де­рева з та­кою во­лоха­тою верхiвкою, що ми­моволi зда­вало­ся, нiби на них по­одя­гали ви­вер­нутi ко­жухи. Тут i там се­ред буй­них за­рос­тей па­поротi вис­трун­чи­лися розкiшнi паль­ми.

Лiс ча­тува­ла пе­ред­ранко­ва ти­ша. З оче­рету не­чут­но ви­пов­зав слаб­кий си­нюва­тий ту­манець...

Так, це був чарiвний жи­вий му­зей фло­ри!

- Капiта­не, - ска­зав я Неб­ресi, по­вер­та­ючись до на­шоу ос­то­гид­лоу дис­кусiу, - чи ви не по­мили­лися?

Пошук на сайті: