Юрiй Ячейкiн - Слiдство веде прокуратор

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx63 Кб1100
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2140 Кб973

 

Ячейкiн Юрій

Слiдство ве­де про­кура­тор

 

1. ЗУХ­ВА­ЛЕ ПОГ­РА­БУВАН­НЯ У ХРАМI

Як не див­но, пер­шою при­нес­ла до про­кура­тури звiстку про зух­ва­ле пог­ра­буван­ня в рру­салимсь­ко­му храмi вкрай нес­подiва­на осо­ба. Ця осо­ба пог­ля­нула на легiонерiв, якi сто­яли на ча­тах при входi, з та­кою кри­жаною ве­лич­чю, що во­ни ми­моволi вис­трун­чи­лись. Це бу­ла Клавдiя Про­кула, дру­жина iмперсь­ко­го про­кура­тора Понтiя Пiла­та, юрис­дикцiу яко­го пiдля­гала вся Iудея.

Потiм ча­товi за­пев­ня­ли, нiби то був чи не сди­ний ви­падок, ко­ли дру­жина про­кура­тора з'яви­лася в служ­бовiй ре­зиденцiу уу чо­ловiка. Не бу­демо за­раз га­дати про це. Як би там не бу­ло, але ко­ли з офiцiй­ним повiдом­ленням про налiт грабiжникiв (се­ред бiло­го дня!) при­був слiдчий про­кура­тури Луцiй Галл, то мав честь осо­бис­то пе­ресвiдчи­тись - хтось вже встиг про­кура­тора не­пога­но поiнфор­му­вати. Бiль­ше вiд то­го, про­кура­тор Iудеу мав вiдо­мостi, якi мiг зна­ти ли­ше без­по­середнiй свiдок зух­ва­лого на­паду!

Понтiю Пiла­товi бу­ло вiдо­мо: що­разу, ко­ли вiн у спра­вах при­бував з iмперсь­коу Пре­торiу в Ке­сарiу до рру­сали­ма, й­ого дру­жина Клавдiя Про­кула ниш­ком навiду­вала­ся в мiсце­вий храм. Та про­кура­тор Iудеу на це не зва­жав, оскiль­ки цi уу по­тасмнi ман­дри не ма­ли нiчо­го спiль­но­го зi зра­дою вiтчиз­ня­ним бо­гам.

Храм спо­кушав ба­гать­ох. Пiд й­ого важ­ким да­хом куп­чився чи­малий осе­редок мiняйл, лих­варiв, ювелiрiв, рiзних людцiв, якi ген­длю­вали дрiбним, але ду­же цiнним то­варом. Про­те своу дос­татки i при­бут­ки во­ни ста­ран­но при­хову­вали вiд римсь­ких мит­никiв. Служ­бовцям по­дат­ко­вого вiдомс­тва вхiд до хра­му бу­ло за­чине­но. рру­салимсь­кий храм з лас­ки Пом­пея Маг­на, а потiм трiумвiра Мар­ка Ан­тонiя зберiг свiй давнiй пра­вовий ста­тус i навiть три­мав влас­ну вар­ту. I хоч схо­ди Вежi Ан­тонiя, де мiстив­ся римсь­кий гарнiзон, ве­ли пря­мо на подвiр'я хра­му, легiоне­ри нiко­ли не пе­рес­ту­пали нез­ри­мий кор­дон.

У храмi й­шла жва­ва торгiвля з-пiд по­ли то­варом, на­бага­то до­рож­чим вiд зо­лота. Ти­хо, ледь чут­ним ше­лес­том губiв про­пону­вали рiдкiснi аро­мати й пар­фу­ми, а та­кож ек­зо­тичнi спецiу для гур­манiв, що на­да­ють ужi гос­трий, нес­подiва­ний, а то­му прис­мний смак. Тут мож­на бу­ло ку­пити (за ска­жену цiну, звiсно) не опо­дат­ко­ванi ми­том ам­бру, мир­ро, алое, нард, ко­рицю, пе­рець та ба­гато чо­го iншо­го, що при­бува­ло з да­леких кра­ун в мiнiатюр­них сло­уках, якi лег­ко бу­ло схо­вати й в до­лонi.

Ота ек­зо­тика й ва­била Клавдiю Про­кулу: па­хощi - над­то ве­лика спо­куса для будь-якоу жiнки, а над­то - за­мож­ноу.

Але про­кура­торовi бу­ло та­кож вiдо­мо, що в хра­мових за­капел­ках мож­на прид­ба­ти й ци­куту або ман­дра­гору. I що­разу, ко­ли ви­ника­ла зав­жди мер­зотна спра­ва про от­рус­ння, пе­ред зо­ром Понтiя Пiла­та спли­вало пох­му­ре гро­мад­дя зло­чин­но­го рру­салимсь­ко­го хра­му.

Код­ло га­дюче!

I це код­ло пок­ри­вас по­лами сво­су су­тани пер­шосвя­тен­ник хра­му Кай­афа. Зро­зумiло, не за сло­вес­ну дя­ку ди­вовиж­но­му сврей­сько­му бо­говi...

Але як це до­вес­ти, ко­ли не масш пра­ва на розслiду­ван­ня? А ба­лач­ки - не факт. I чут­ки - не до­каз. А да­лекий Рим що­року ви­магас твер­ду су­му. До­водить­ся не­щад­но об­ди­рати бiдакiв, ко­ли хра­мовi па­вуки-кро­восо­си жирiють.

- Моя лю­ба, ти i рап­том тут? - зди­вова­но звiв бро­ви Пiлат, ко­ли на­раз роз­чахну­лися дверi до й­ого служ­бо­вого по­кою i впур­хну­ла Клавдiя Про­кула.

Вiн навiть де­що роз­гу­бив­ся.

- Я бу­ла у храмi, - ко­рот­ко мо­вила во­на.

- То й що? - ще бiль­ше зди­вував­ся про­кура­тор ць­ому нес­подiва­ному освiдчен­ню.

Од­нак збаг­нув: ста­лося щось над­зви­чай­не, ко­ли вже зав­жди стри­мана й опа­нова­на мот­ро­на прий­шла до нь­ого не як до сво­го чо­ловiка, а як до про­кура­тора Iудеу.

- Сiдай, будь лас­ка, - зап­ро­сив вiн. - Прав­да, ла­ви тут не ду­же зручнi...

- Нiчо­го - не удо­ма, - ур­ва­ла во­на.

Тодi вiн за­питав нав­прос­тець:

- Що тра­пило­ся?

- Якась злодiй­ська зграя вчи­нила на­пад i пог­ра­бува­ла хра­мових мiняйл! од­ним ду­хом вик­ла­ла во­на.

- Ти са­ма ба­чила? - су­хо за­питав Пiлат.

- Я бу­ла у храмi! - зно­ву пiдкрес­ли­ла Клавдiя Про­кула з чис­то римсь­кою гiднiстю.

- Що ж, роз­повiдай - я слу­хаю.

Оповiдь уу бу­ла ко­рот­кою.

Спо­чат­ку нiчо­го не вiщу­вало, що го­тусть­ся на­пад. Лю­дей на га­лере­ях, де роз­та­шованi крам­нички, бу­ло до­волi, але нiхто не при­вер­тав до се­бе ува­ги. Усе по­чало­ся зi свар­ки. Який­сь мо­лодик, що прий­шов мiня­ти драх­ми на дiна­ри, зас­пе­речав­ся з мiняй­лом, буцiм той дас й­ому мо­нети з обрiза­ним обiдком. А мiняй­ло то­му мо­лоди­ковi з пог­ро­зою:

"Лiпше по­мовч - я знаю те­бе!"

"Мож­ли­во, - ка­же мо­лодик. - Але я, хоч i не знаю те­бе, мо­жу з певнiстю ска­зати: ти - злодiй i шах­рай!"

"Вар­та!" - од­ра­зу за­гор­лав мiняй­ло.

Ось тут i по­чало­ся.

Мо­лодик вмить пе­реки­нув на шах­рая стiл i вхо­пив шкiрянi тор­би­ни з грiшми. В кож­ну ру­ку - по тор­бинi. Це ста­ло на­че сиг­на­лом. Кiль­ка мiцноу бу­дови чо­ловiкiв, що досi по­води­ли се­бе су­мир­но, на­раз по­витя­гали кин­джа­ли i ки­нули­ся до iнших мiняйл - з най­по­важнiших. На кам'янiй пiдлозi зас­три­бали зо­лотi мо­нети. Лю­ди жадiбно ки­нули­ся ух пiдби­рати. А вже ту­потiла хра­мова вар­та. Грабiжни­ки зник­ли. А в прохiд, яким бiгла вар­та, по­летiли ла­ви i сто­ли. Зчи­нила­ся бiй­ка.

- Усе ста­лося так швид­ко, - за­вер­ши­ла оповiдь Клавдiя Про­кула, - що я й нез­чу­лася, ку­ди i як зник­ла моя влас­на тор­бинка...

Во­на без­журно засмiяла­ся.

- Це бу­ло ду­же цiка­во!

- Чи за­пам'ята­ла то­го, хто роз­по­чав бу­чу?

- Мiняй­ла? Та й­ого всi там зна­ють...

- Я пи­таю про мо­лоди­ка.

- Зви­чай­но, за­пам'ята­ла. Ад­же вiн сто­яв у кiль­кох кро­ках вiд ме­не.

- Який вiн iз се­бе?

Клавдiя Про­кула за­мис­ли­лася.

- Ма­лий на зрiст, - на­рештi по­чала во­на.

- Ниж­чий чи ви­щий за те­бе?

- Ниж­чий, бу­де менi пiд ву­хо.

- I це все?

- Чо­му ж? У нь­ого гар­не, лис­ку­че во­лос­ся - спа­дас м'яки­ми хви­лями на плечi.

- Яко­го коль­ору?

- Тем­но­го.

- А точнiше?

- Яко­гось та­кого бру­нат­но­го... А очi у нь­ого карi, як в усiх ту­тешнiх. Нiс дов­гий i гач­ку­ватий...

- ...як у всiх ту­тешнiх! - засмiяв­ся Понтiй Пiлат, про­кура­тор.

- Ти не хо­чеш ме­не слу­хати? - спокiй­но за­пита­ла Клавдiя Про­кула.

- Хо­чу, моя лю­ба! Але чи примiти­ла ти в нь­ому хоч щось та­ке, що бу­ло б не "як у всiх ту­тешнiх"?

- Що ти масш на увазi?

- "Шрам, ро­дим­ка, плям­ка, якесь калiцтво...

- Зро­зумiло. Нiчо­го та­кого я не помiти­ла - об­личчя у нь­ого чис­те. Смаг­ля­ве. Калiцтва теж не за­ува­жила. От хiба й­ого ру­ки...

- А що - ру­ки?

- Во­ни у нь­ого тонкi й тендiтнi, як у жiнки. З дов­ги­ми паль­ця­ми...

- Слав­но! - ска­зав про­кура­тор. - Це вже щось...

2. ВЕ­СЕЛИЙ ГЕР­МАН ЧУ­ХАр ПО­ТИЛИ­ЦЮ

Ось чо­му, ко­ли Луцiй Галл прий­шов до­повiда­ти про подiу у храмi, про­кура­тор Понтiй Пiлат й­ого прос­то-та­ки оше­лешив.

- То що, Луцiю, - ве­село мо­вив вiн, - бу­демо шу­кати лю­дину, яка на зрiст - менi по пле­че? Во­лос­ся у то­го чо­ловiка бру­нат­не, хви­ляс­те. Очi карi. Нiс гач­ку­ватий. Ру­ки тонкi, з дов­ги­ми паль­ця­ми.

- Звiдки ви знас­те, пат­ро­не?

- Та с в ме­не один осо­бис­тий iнфор­ма­тор. Ду­же надiй­ний!

- А! - на­раз прозрiв Луцiй Галл. - Ми з'ясу­вали: у храмi бу­ла й ва­ша дру­жина Клавдiя Про­кула. Я з нею щой­но вiтав­ся на входi.

- Ой, лю­бий Луцiю, вiд те­бе нiчо­го не при­хова­ти! Ти справ­жня ниш­порка... Але хто ж цей ни­зень­кий, хви­ляс­тий, гач­ку­ватий i так далi?

- Нам вiн доб­ре вiдо­мий. Iм'я - Iсус На­зарей. Я при­хопив й­ого спра­ву. Про всяк ви­падок...

- Спра­ву? Не чув про та­ку!

- ту за­веде­но ще кiль­ка рокiв то­му, в ча­си про­кура­тора Квiрiнiя.

- З якоу при­чини?

- Бу­ли пог­ра­бованi мiняй­ли у храмi.

- Ота­коу! Це вже цiка­во. Ду­же цiка­во...

- Ось сло­вес­ний пор­трет за­водiя.

Луцiй Галл вий­няв з те­ки i прос­тягнув про­кура­торовi цуп­кий папiр, роз­ра­хова­ний на три­вале зберiган­ня. Понтiй Пiлат швид­ко пе­ребiг й­ого очи­ма:

"Чо­ловiк цей ма­лий на зрiст, то­му три­масть­ся ду­же рiвно, щоб зда­вати­ся ви­щим, 3 тiсю ж ме­тою но­сить взут­тя на ви­соких пiдбо­рах (з де­рева, пiд час хо­ди сту­котить). Об­личчя оваль­не, ка­ро­окий. Нiс дов­гий, тон­кий, гач­ку­ватий. Во­лос­ся коль­ору стиг­ло­го горiха спа­дас рiвно на ву­ха, ниж­че ку­черя­вить­ся. Бо­рода рiдень­ка, охай­но стри­жена. Одя­гасть­ся ошат­но. У на­товпi - неп­римiтний. Нiко­ли не смiсть­ся, бо мас пош­кодженi зу­би. Ха­рак­те­ру пош­коджень зубiв не з'ясо­вано".

- Так! - за­дово­лене мо­вив Пiлат. - А от ру­ки - про­мину­ли.

- Нiчо­го - впи­шемо, - за­пев­нив Луцiй Галл.

- То що ж ста­лося в ча­си про­кура­тора Квiрiнiя? Тiль­ки ко­рот­ко, Луцiю, са­му суть.

- Влас­не, оповiда­ти не­ма про що. Про факт пог­ра­буван­ня с тiль­ки за­галь­не повiдом­лення iнфор­ма­торiв. Будь-якi до­казовi уточ­нення у справi вiдсутнi. Во­ни й не iсну­вали.

- Чо­му?

Сторінка 1 з 9 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 > У кінець >>

Пошук на сайті: