Аналіз

«Вершники» Яновський 

 

Своєрідним продовженням роману «Чотири шаблі», який зазнав нищівної критики з боку представників тоталітарної системи, став роман Юрія Яновського «Вершники» (1935). 

Роман «Вершники» був написаний письменником ідеологічно правильно, за всіма вимогами тоталітарної системи. В ньому простежується і провідна роль більшовицької партії, і перемога загону червоноармійців, і червоний прапор як символ світлого майбутнього. 

Твір належить до романтичного епосу, проте у дослідників тривалий час викликала суперечку його жанрова приналежність, адже у романі вдало поєднані ознаки народної думи, героїчної поеми і новелістичного роману. До якого жанру тільки не зараховували роман: його називали циклом новел, героїчними новелами, баладами в прозі, поемою в прозі. 

Твір складається з восьми новел, у кожній з яких розвинуто безліч мотивів, вихоплених автором з полум'я громадянської війни. Кожна новела — це цілком самостійний художній твір, своєрідна епічна картина громадянської війни. Єдиний сюжет відсутній, обставини і герої різні, лише хтось з них промайне в іншій новелі. І водночас усі новели становлять єдине ідейне та композиційне ціле. 

Сюжет роману розвивається не в стрункій послідовності, а довільно: із «забіганням» наперед і поверненням у минуле. 

На перший погляд, письменник майстерно створив колективний портрет героїв пролетарської революції. Ідейно цей портрет реалізований у вигляді галереї яскравих образів більшовиків, серед яких Фрунзе, Мусій та Іван Половці, Данило Чабан, Швед, Чубенко, Максим, Адаменко, безіменний листоноша. Усі ці образи доповнюють і пояснюють один одного. Вони — вершники, а значить лицарі революції. Проте твір не такий однозначний, як здається, бо за перемогою більшовика Івана Половця вбачаються роздуми самого Яновського, який не підтримує жорстокості в ім'я примарних ідеалів. 

В одній з новел роману, «Подвійне коло», зображенню трагедію братовбивства. Сини Мусія Половця вбивали один одного, відстоюючй свої політичні погляди — і по черзі на землю летіли голови де-нікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Панаса. 

Живими залишаються більшовик Іван, неповнолітній Сашко та їхні батьки — Половчиха та Мусій. Але цих людей важко назвати родиною. Правильно казав Панас братові: «От бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть». Дійсно, клас стоїть, проте стоїть, заюшений кров'ю. 

Трагедія роду Половців у тому, що вони виявилися недостатньо сильними і мужніми, щоб вистояти як рід. Порушено людські закони, мораль, традиції, порушено батьківську заповідь: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». 

Дійсно, один з синів, Андрій, став денікінцем, Оверко захопився ідеями Петлюри. І жорстока битва, в якій вони зіткнулися, виявила, що Андрій забув свої корені. В його проклятті братові закладена зневага до рідної землі, до свого роду: «Проклинаю тебе моїм руським серцем, ім'ям великої Росії-матінки». Найстрашніше, що всі брати забули батькову науку і ті гуманістичні традиції, на яких виховувались.


Оверко вбиває Андрія, а сам гине від рук Панаса. І немає між ними злагоди, немає братської любові, немає ні жалю, ні співчуття. І, цитуючи батьківську приказку, ніхто з братів не схаменувся, напевне, навіть не замислився над долею сивих батьків, які зазнали страшної втрати. 

Глибокий психологізм новели «Подвійне коло» досягається не лише шаленим темпом, а й тим, що битви громадянської війни проходять через почуття Мусія, Половчихи та їхніх синів. 

У романі немає справжніх переможців. Він сприймається як розповідь про трагедію розпаду людського роду, трагедію матері, трагедію України, трагедію, коли «...рід розпадається, а клас стоїть». 

Кожна з новел є вершиною героїчного напруження. Початок роману став класичним. З першої фрази автор задає творові ритм. 

Достатньо прочитати першу фразу, своєрідний заспів роману, щоб уявити, як «лютували шаблі» під Компаніївкою, де «зчепились бортами степові пірати», і коні бігали без вершників, і небо «округ здіймалося вгору блакитними вежами».

Індивідуальний стиль Яновського характеризується поєднанням високої патетики і тонкого гумору, химерного сплетіння фантастики і реальності, романтичної поетики, символіки і суто реалістичних деталей. 

Подолавши романтику битв, автор звертається до образу моря, з лютими вітрами, які нещадно обвівають Половчиху, що чекає на березі свого Мусія — «висока та строга, як у пісні». Половчиха — справжній тип української жінки, нездоланної життєвими випробуваннями, яка «...тримала хату в залізному кулаці, мати стояла на чолі родини, стояла, мов скеля в штормі». 

У кожній новелі персонажам надається роль символів. Символічними є образи братів Половців, які своїми вчинками спричиняють освячений більшовизмом розпад людського роду, символічними є образи їхніх батьків, які намагаються зберегти рід. Усі герої роману опоетизовані і сповнені глибокого драматизму, але діють в реальних обставинах. 

«Вершники» — це роман про красу рідного краю («Дитинство»), про людське страждання і витривалість («Лист у вічність»), про жадання свободи («Чубенко — командир полку»). Всі герої твору втілюють у собі людське й національне прагнення героїв збудувати кращий світ на землі. 

З юності Яновського приваблювали цілісні натури: люди мужні, завзяті, багаті духовно, по-лицарськи вірні й віддані справі. 

Боротьба добра і зла у творі розгортається на тлі мальовничої української природи. Кожна картина несе в собі національний колорит. Його відтворенню сприяє мова твору, насичена приказками, молитвами, замовляннями, рядками з пісень. Так, у новелі «Дитинство» автор зображує чудові описи народних звичаїв і свят. Подекуди в полотно твору вплітаються легенди й перекази. 

Особливістю роману Юрія Яновського «Вершники» є ще й те, що письменник змалював Україну не тільки в кривавому протиборстві громадянської війни, а й в багатих народних звичаях та народній творчості. Прозаїк, узагальнюючи філософську суть подій, дає їм оцінку з точки зору загальнолюдських принципів.