Два вже літа скоро пройде, 
Як я закохався; 
Якби знав я своє горе, 
Лучче б був не знався 
Я з тобою, дівчинонько, 
То б не знав і муки, 
Не знав би я, як то любить, 
Не знав би і скуки. 
Як не бачу тебе тиждень, 
То за год щитаю; 
А побачу, і то тяжко, 
Що казать не знаю. 
Сказать тобі, що я люблю — 
Ти скажеш: \"Я знаю\", — 
Назвать тебе голубкою — 
Я долі не маю: 
Бо якби звав голубкою, 
То вже б і своєю. 
Не буть тобі, дівчинонько, 
Ніколи моєю; 
Тяжко мені се казати, 
Не моя в сім воля, 
За що ж мене так карає, 
За що злая доля? 
Тяжко мені жить на світі, 
Тяжко, як без роду! 
Хіба ж себе отруїти 
Або з камнем в воду? 
Годів два назад, не більше, 
І я був моторний, 
Шабля збоку, кінь гусарський, 
Що як в’юн проворний. 
Рижий мастю, очі чорні, 
Як сонце сіяє, 
Із-під копит іскри скачуть, 
Як вихор літає, — 
Як Палій, і я у полі 
На нім красувався, 
Був щасливий і веселий 
І з горем не знався. 
Було, зарже підо мною, 
Сам весь затрясеться, 
Півгодини не постоїть, 
Хропе, скаче, рветься; 
Отак серце моє бідне 
В грудях в мене б’ється! 
Отак воно, нещасливе, 
У ніч і в день рветься. 
Кінь же скаче, що веселий 
Да горя не знає; 
А серденько, що нудиться, 
Да щастя не має. 
Сяду, було, я на нього, 
Щоб погарцювати. 
Не було і в думці в мене, 
Шоб так горювати. 
Тепер і сам я не знаю, 
Що буде зі мною, 
Мучусь, мучусь і скучаю 
Серцем за тобою. 
Чому мені люта доля 
Ні в чім не пособить, 
За що мене, бідолаху, 
Із ума ізводить? 
Нащо ж було мені тебе 
Да так полюбити? 
На те хіба, щоби віку 
Собі вкоротити? 
Бо я кріпко, дуже люблю, 
Не можна вже більше; 
І чим дальше, і чим дальше, 
То все мені гірше!