ДО КОНЯ

Що, мій коню, що, мій добрий, 
Годі гарцювати, 
По байракам через рови 
Годі вже стрибати, 
Як, було, колись стрибаєш, 
Як, було, гарцюєш, 
Хропеш, іржеш, під собою 
І землі не чуєш. 
Шовкова твоя грива 
З вітром розмовляла, 
Удила в зубах скрипіли, 
Збруя вся тріщала. 
Не заржеш уже тепер так, 
Не пирнеш ніздрями, 
Не вириєш у коліно 
Ямки ти ногами. 
Тепер ледве ноги тягнеш, 
Голову схиливши, 
Невесело і дивишся, 
Три дні мов не ївши. 
Де та сила, що носила 
Тебе в чистім полі, 
Як яструба моторного, 
Що живе на волі? 
\"Літа, літа все забрали, — 
Кінь сказав мовчавши. — 
Колись носивсь під тобою, 
Голову піднявши, 
Залізо в зубах скрипіло, 
Поводи ірвались; 
Тепер сіна не вкушу вже — 
Зуби поз’їдались. 
Шерсть, як стерня, піднялася, 
Не така вже стала 
Мнякесенька, гладесенька, 
Як колись бувала\". 
Правду, конику, ти кажеш, 
Літа все забрали, 
Як здумаєш, під Москвою 
Як колись стояли. 
Гарно, весело жилося, 
Відкіля все бралось! 

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>