ДО НЕВІРНОЇ

Було б шануваться, 
З другими не знаться, 
Жили б, жили бі ми з тобою, 
Як би серце із душою. 
А тобі як новенький, 
Зараз тобі і миленький: 
Мене зараз покидаєш, 
Мене зовсім забуваєш. 
А божилася й клялася, 
Що зовсім вже оддалася 
Мені серцем і душею 
І що будеш вік моєю! 
Ти ніколи не кохала 
Мене так, як ти казала. 
Що ж робить, не маю долі, 
Деревинка як у полі: 
Вітер віє — йому важко, 
Сонце пече — йому тяжко. 
Холодку йому немає, 
І ніхто не підпирає. 
Не росте воно високо, 
Не росте воно широко, 
Всякий його, знай, чіпає, 
Воно скоро погибає. 
Лихо мені да і тільки! 
Проживаю вже піввіка, 
Да не найду долі, 
Живу в світі безталанний, 
Гірш, чим у неволі. 
Добрі люди мене знають, 
Бога почитаю, — 
За що цілий вік невірну, 
За що я кохаю? 
Тяжко серцю, як здумаєш, 
Як вона клялася, 
Що і серцем, і душею 
Мені оддалася. 
Ой коли б да те вернулось, 
Що із воза впало, 
Коли б теє вернулося, 
Що серцю казало! 
Вона мене покинула, 
Із другим спізнилась. 
Може б, іще хоч під старість 
Пожив хоч годину, 
Коли б доля оглянулась, 
Як на сиротину. 
Де ж тепер її шукати, 
Коли з воза впала, 
Коли мене зроду-звіку 
Вона не кохала? 
Може, хто найшов ту долю, 
Що з воза упала, 
А моя нещасна доля 
Навіки пропала.