КОХАННЯ

Світить місяць, да не гріє, 
Мороз пече, вітер віє, 
Дме хтось трійкою такий 
До дівчини, що кохає, — 
Хтось такий того не знає, 
Що милая не його. 
Коні добрі орчикові 
Крешуть огонь об підкови, 
Морди тягнуть по землі; 
На аршин повитягали, 
У каблучку позгинались, 
Біжать, летять, як стріла. 
Корінний дзвіночком дзвонить, 
Машталір його погонить, 
Сани тільки аж гудуть; 
Коні хочуть вже оддихать, 
Комусь ще далеко їхать: 
\"Поганяй скоріше, ну! 
Не надержуй орчикових, — 
Пропадуть, дак купим нових — 
Скучив дуже без її\". 
Серце б’ється, завмирає, 
А того воно не знає, 
Що милая не його. 
Серце в грудях задрижало, 
Як вже хутір видно стало, 
Де мила його жила… 
Живо під рундуком стали, 
Коні добрії домчали, 
Мокрі були, мов з води. 
Скочив з саней, обтрусився, 
Кругом себе оглядівся 
Да й подумав про себе: 
Як ввійти, як поклониться, 
Як на милу подивиться, 
Що до милої сказать? 
Спитаться: \"Чи правду кажуть, 
Що з другим їй руки зв’яжуть, 
А мені, бач, дак прощай?\" 
Ввійшов в хату, батько й мати 
Стріли його, шанувати 
Почали, як було сперш. 

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>