ОСІННІЙ ВІТЕР

Не так уже сонце світить, 
Не так воно й гріє; 
І вітерок не тепленький, 
Холодний вже віє. 
Не весняний, що од серця 
Тугу як би зносить, 
А осінній, що у лісі 
Мовби хто голосить. 
Із дерева лист зриває, 
Дуброва пустіє, 
Світить сонце, теє ж сонце, 
Да ба, вже не гріє. 
Пора прийшла, зима близько, 
Осінь наступила… 
Пора прийшла, і дівчина — 
Дівчина змарніла. 
Повні груди лебедині 
Не такі вже стали, 
Біле личко почорніло, 
Очиці злиняли. 
Цвіт, як небо, були вони, 
Як зірки блищали, — 
Тепер вони почорніли, 
Тепер плакать не стали 
За очима, за бровами, 
За личеньком білим, 
За літами молодими 
Да за серцем щирим, 
Що кохало, що кохалось 
В радощах, не в горі, 
Що красиво красувалось, 
Як сонечко в морі. 
Зима люта перестане, 
Вітерок повіє 
Теплесенький, гарнесенький, 
Все зазеленіє. 
Теє ж сонце знов засвітить, 
Теє ж ізнов гріє, 
Тая ж дівка, тая сама — 
Більш не молодіє, 
Із радощів серце в грудях 
Більше не заб’ється, — 
Подивиться дівка в воду, 
Гіркими заллється. 
\"Не вертаться весні твоїй, — 
Я сказав дівчині. — 
Як у лузі серед зими 
Не цвісти калині\".