ПАЛІЙ

Іде військо запорозьке, 
Під небо куріє. 
Куди ведеш, отамане, 
Козаків, Паліє? 
\"Де старшина звелить мені 
Ворогів рубати, 
Там і будем, бо за віру 
Не страшно вмирати. 
Я присягнув, я поклявся 
Царю з козаками 
До послідньой каплі крові 
Биться з ворогами. 
Покидаєм жінок своїх, 
Діток, батьків рідних, 
Ми вже себе не жалуєм, 
Нам їх жалко, бідних\". 
Козак був Палій моторний, 
Що вже і казати 
Вірний, чесний, бравий хлопець, 
Трудно й змалювати. 
Громив турків і татарів, 
Рубавсь з парубками, 
Соколом літав усюди 
Над їх головами. 
Гарцював він на конику, 
Коник під ним змієм 
Красувався, підскакував, 
Що був під Палієм. 
Був він батьком-козаченьком, 
Сином землі рідній; 
Погубив його навіки 
Мазепа завидний. 
Підставляв він свої груди, 
Смерті не боявся, 
Через добрість, через вірність 
В ланцюги попався. 
Зовсім його ізкували, 
Повезли в чужину… 
Чи вже легко кидать було 
Рідну Україну? 
Чорні брови, чорні вуси 
Зовсім посивіли, 
Тоді його, сердешного, 
З неволі пустили. 
А все-таки з підмогою 
На коня зібрався 
І в посліднє на козаків 
Отаман озвався: 
\"Ходім, братці, проти шведа, 
Ходім на Полтаву! 
Шаблюкою із старістю 
Махну ще й на славу\". 
Що та слава — після смерті? 
Легше каплі в морі! 
Якби в світі пожить можна, 
Щоб не гризло горе. 
Де те військо запорозьке, 
Де те, що куріло? 
Де Палій ваш чорноусий? 
Уже все потліло! 
Нема вже того нічого, 
Прахом розлетілось, 
І кістки там не влежали, 
Де чиїм хотілось. 
Курява тая з-під неба 
Горою спускалась, 
Після на землю припала 
Да й землею сталась. 
Може, й то куріла слава 
Понад козаками, 
Яких-небудь панів, князів? 
Тепер під ногами… 
Бо всі, хто живуть на світі, 
Що вони такеє? 
Земля, курява і слава, 
І ніщо другеє. 
Бо над всіми заспівають, 
Земля в землю й піде, 
І повстаєм тоді колись, 
Як Христос знов прийде.