Віктор Забіла - Повіяли вітри буйні...

Повіяли вітри буйні 
Да над синім морем; 
Забилося серце моє 
Перед лютим горем. 

Повіяли вітри буйні 
З холодного краю; 
Розлучили з дівчиною, 
Котру я кохаю. 

Да не вітри: люди злії 
Мені се зробили; 
Самі мене звели з нею, 
Самі й розлучили. 

Перестали вітри буйні, 
Всюди стало тихо; 
А у мене, нещасного, 
Все на серці лихо. 

Як листочок одірваний 
Зелений весною, 
Як травиця покошена. 
На зорі косою. 

Поки роса не обсохне, 
Поти й зеленіє; 
Не ростиме вона більше, 
Як сонце пригріє. 

Нескошена травиця 
Сонечка бажала; 
А тепер на теє зійде, 
Щоб скорій зав’яла. 

І листочок зелененький 
Зсохне й пожовтіє; 
Так і моє серце бідне 
Молодим змарніє. 

І в мене неначе в грудях 
Дещо одірвалось; 
Не легше мені на серці, 
А ще гірше сталось. 

Очі мавши, я не бачу 
Радосного в світі; 
Все обридло, все огидло, 
Не хочу більш жити. 

Ніч темная мені як день, 
А місяць як сонце; 
Плачу! плачу! один, бідний, 
Сівши пів оконце. 

Чого? — Спитаться у мене — 
Я і сам не знаю; 
Чого серце тяжко б’ється, 
Чого я бажаю? 

Любив, кохав я дівчину, 
І вона клялася, 
Що кохає мене дуже, 
Далі й продалася. 

За худобу проміняла, 
Серцю було тяжко; 
Я кохав її по правді, 
Забуть було важко. 

Не раз плакала зі мною, 
Не раз і сміялась; 
Казала, що тільки в світі 
Мною і втішалась. 

Як побачу, було, слізки — 
В грудях важко стане, 
Прошу, було: \"Не плач, серце\", — 
Поки перестане. 

Зате ж, було, як веселу, 
Де я її стріну, 
Щасливіший всіх на світі 
Був на ту годину. 

Тепер бачитись ніколи 
Не хочу я з нею; 
Не люблю я людей в світі 
З такою душею. 

Що божаться не по правді 
Да душу ламають; 
Такії уже ніколи 
Добрі не бувають. 

Дак не сеє серце моє 
Дуже так турбує; 
Не од сього душа моя 
Бідная сумує. 

А такий вже уродився, 
Мабуть, я на світі; 
Безталанний і безщасний, 
Щоб вік свій тужити. 

Ой повійте, вітри буйні! 
Застогни, дубрава; 
Нехай піде на злих людей 
Всюди худа слава!

Пошук на сайті: