Сидів я над річкою 
Да й дивився в воду; 
Чому радощей ніколи 
Я не бачив зроду? 
Думав, гадав: за що б долі 
Так мене карати? 
Чи я хотів кого вбити, 
Або що б одняти 
Худобу в кого чужую 
Або що б украсти? 
Мабуть, прийдеться нещасним 
Мені вже й пропасти. 
Хвиля була превелика, 
Вітер так і гонить; 
Аж пором став серед річки 
І з міста не сходить. 
Були й жінки на поромі, 
Були й чоловіки; 
Кричать: \"Тягніть разом, люди, 
Пропадем навіки!\" 
Аж на пором хвиля плеще; 
Вітер реве, свище, 
Пливуть вони дуже тихо, 
І к берегу ближче. 
Дивлюсь, човничок маленький 
Із хвиля маняє; 
Зовсім стане його видно, 
А після й — немає. 
Тягли пором по канату 
Й шостами спирали; 
Да й то сливе вже ік півдню 
К берегу пристали. 
Мордувалися ізранку 
І всі потомились; 
Як вилізли вже на берег, 
Аж перехрестились. 
І сила ж була велика, 
Да все було важко: 
Як же тому, що в човнику, 
Як же тому тяжко!. 
Неборашний, проти хвилі 
Сам він гонить човен; 
І ізверху вода плеще, 
І ізнизу повен. 
Став він ближче й до берега 
Уже підпливати; 
Да не вспіє сам він гребти 
Й воду виливати; 
Завертівся кругом човен 
Да й перевернувся; 
Бовть у воду, бідолашний, — 
І не схаменувся. 
Виниряв разів із тричі. 
\"Ой рятуйте, пробі!\" — 
Кричав він, сердешний, дуже, 
Кричав ік народу. 
\"От-тако, — тільки сказали, — 
От тобі й нажився! 
Недалеко й до берега, 
Да ба — утопився\". 
Я був кинувсь рятувати, 
Так плавать не вмію; 
Дак не думав, що й я в світі 
Дак десь околію. 
І мені так люди скажуть: 
\"От тобі нажився! 
Хотів іще ожениться, 
От тобі й женився!\"