СОРОКА

Сорока в дворі скрекоче, 
Гостей возвіщає; 
Ждала дівка козаченька, 
Котрого кохає. 
Ждала, ждала, виглядала, 
Миленький не їде, — 
Мабуть, тоді він вже буде, 
Як місяць ізійде. 
Зійшов місяць, вже й високо, 
Зіроньки блищали, — 
Виглядали карі очі 
Да й плакати стали. 
Гірше горя, гірше нудьги 
Того дожидаться, 
Хто на цілий вік поклявся, 
Щоб із ним кохаться. 
Місяць ясний закотився, 
І зірок немає; 
Не спить дівка, плаче, бідна, 
За милим скучає. 
Встала мати: \"Вставай, доню! 
Зовсім вже світає\". 
А та, бідна, ще й не спала — 
Слізки утирає. 
\"Мамо, мамо, я не спала\". — 
\"Що ж, доню, робила?\" — 
\"Всю ніченьку проплакала, 
За милим тужила\". — 
\"Доню, доню, слухай мене, 
В тугу не вдавайся; 
Коли він тобі не вірний, 
То й не сподівайся. 
Без сороки, що скрекоче, 
Вірно як кохає, 
Прибіжить до тебе, доню, 
Бо він теж скучає\". — 
\"Голубонько, моя мати, 
Серця не прив’яжеш! 
Так і б’ється, так і рветься, — 
Що робить, не знаєш\".