ЧОВНИК

Чи довго я, нещасний, 
Буду так крушиться? 
Пора б уже перестати 
Скучать да нудиться! 
Пливе човник без весельця, 
К берегу звертає, 
Ніхто човником не править — 
Вітром прибиває; 
І до берега причаливсь 
Да й остановився, 
Не найшлось і там нікого, 
Кому б він згодився. 
Не було йому спокійно 
З берега лежати; 
Знай, все стукався об його, 
Як стане плескати. 
Потім хвиля ісхопилась, 
Сердешний одбився 
Од берега і знов плавать, 
Поки аж розбився. 
І я в світі, як той човник, 
Де пристань, не знаю; 
Де б хотілось, там не можна, 
Бо щастя не маю. 
Одбиває й мене хвиля 
Ізо всеї мочі; 
Піду, піду, помандрую, 
Куди глядять очі. 
Човнику ж тому байдуже, 
Чи хвиля, чи тихо; 
Він дерево, він не знає, 
Що то в світі лихо, 
А я бачу все і чую, 
Да серцем нуджуся. 
Ой як піду куди очі, 
То вже й не вернуся… 
Не будуть мене ховати, 
Де лежить мій батько, 
Де лежить мій брат із сестрами, 
Де лежить і дядько. 
Не буде йти за труною 
Старенькая мати; 
Не знатиме, коли син вмер, 
Не буде й плакати. 
Може, прийдеться де в лісі 
Або серед поля 
Заснуть вічно нещасному, 
Коли така доля. 
По мені дзвонить не будуть 
І ховать з попами; 
Роздовбають носом птахи 
Да звірі зубами 
Розтягають кістки мої 
Без шкури, без тіла; 
Ніхто в світі не знатиме, 
Де моя могила. 
Ніхто й жменьки землі зверху 
На мене не кине, 
Бо біг тільки буде знати, 
Де смерть ізостріне. 
І волосся вітер буйний 
Рознесе по полю; 
Чи вже й душа на тім світі 
Піде у неволю?