Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_roksolana_Skorocheno.docx)Pavlo_zagrebelniy_roksolana_Skorocheno.docx20 Кб776
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_roksolana_Skorocheno.fb2)Pavlo_zagrebelniy_roksolana_Skorocheno.fb214 Кб736

 

ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

(нар. у 1924)

 

РОКСОЛАНА

 

(Уривки)

 

Рогатин

 

Нещасна бранка, продана і проклята, йшла під чужим небом. її душа плакала, це в її душі йшов дощ. Серце рвалося з грудей туди, де ніколи більше не будеш.— до втраченого Рогатина рвалась душа.

Ніколи вона не зазнає кращого.

Скрізь по вуличках нечистоти й омана. І кішки, тисячі кішок — улюб­лена тварина їхнього пророка. А може, ці муки не за її гріхи, а за гріхи тих, хто там за морем залишився. Вона згадує свого батька, отця Гаврила Лісовського, який всіх лякав гріхами. Дівчина мала батькову несамовитість і материн легкий норов.

Чотири роки тому пережила втрату матері, яку полонила орда, без­слідно у палаючому Рогатині зник батько. Тепер її саму полонили, вона ніби померла і воскресла, але воскресла для тваринного існування. Єдиною роз­радою були подорожі у думках до любого Рогатину. Вона бачила своє до­машнє обійстя і дорогу до львівської брами, і зелень шляхів.

Отець Лісовський передрікав Рогатину кару біблійного Содома і Гоморри. Та як не лякав він своїх прихожан, все одно пожертвувань на церкву йшло мало. Тому постійно сім'я тримала велике господарство: по двору бігали ненажерливі величезні свині. Мама Олександра цілими днями колотила їм замішки.

Свиней Лісовський продавав на Рогатинському ярмарку, куди з'їзджались люди з Галича, Львова, Литви. Жартома його прозвали «отцем свино-паственним». Мати не переймалась своєю каторжною роботою. Ця маленька жінка походила з—над Пруту. Казали, що діти там народжувались від заїжд­жих князів. Одного разу наскочив у рогатинські ліси на полювання сам ко­роль Зигмунт. І Лександра Княждвірська дратувала свого чоловіка, буцімто Настя не його дочка, бо король сподобав—таки Лександру.

Настею назвав дочку панотець, можливо, на честь Ярославової кохан­ки. У легенді про походження Рогатину розповідалося, що у ці ліси приїхав на полювання Галицький князь Ярослав Осмомисл зі своєю коханкою Насткою. Підчас полювання вона заблукала, а з гущавини лісу її вивів веле­тенський олень—рогач прямо до стійбища князівського. На цьому місці Яро­слав звелів збудувати церкву, навколо якої виникло місто Рогатин, назване так на честь того оленя—рятівника. Настку стратили князівські бояри, спа­ливши її на вогнищі. Отець Гаврило так любив свою маленьку дружину, пи­шався доненькою. Він хотів дати їй все, але не мав такої можливості, тому ладен був відмовитись від батьківства на користь чи не самого короля. Тільки б знали люди, яка у нього донька—красуня, якби вона тільки марно не про­пала у цьому Рогатині. Порівнювали люди своє місто з Содомом, бо хоч Ро­гатин і збудували навколо церкви Святого Духу, ніхто не забув про гріховний зв'язок князя з розпусною Насткою. Жителі й самі пустились у розпусту. І схотів Бог покарати їх, наказавши Чортові засипати грішне місто землею. Але Чорт не встиг до світанку це зробити, коли заспівали півні, він викинув цю землю, і на цьому місці виросла Чортова гора. Гаврило Лісовський пере­конував усіх, що місто колись загине. Кожні три-чотири роки насилав Гос­подь на них кару — турецькі набіги. Грабували, вбивали і полонили люд вороги, полонили тих, хто не встиг сховатись у дальні ліси. Панотець якось уникав розгромів, переховуточись у лісі над Дністром. Мати застерігала Настю своїми сумними піснями1, ніби передчуваючи долю.

Мріяв отець Гаврило вивчити свою доньку. Обійшлось йому Теребушкове читання в цілу свиню. Вміла вже Настуся читати. Тепер треба навчити її високих наук і добрих звичаїв. Та латині в Рогатині міг навчити тільки вікарій Скарбський. Він приголомшив дівчину своїм вбранням, суворістю розуму, байдужістю до метушняви. Настуся закохалась не так, як досі закохувалась у шмаркачів. Подруга висміяла це кохання, мовляв вікарій кволий, не зможе від татар втекти. Ніби біду накликали дівчата своїми розмовами. Скарбсь­кий утік найперший; отець Гаврило тоді їздив на села дітей хрестити, там і врятувався; матір їхню татари полонили, вона лише встигла свою доню схо­вати у сажі між свиньми. Батько прибіг аж уночі, страшенно плакав і суму­вав. Багато тоді людей загинуло, багатьох погнали у рабство.

Та зло відступало, знову Настася посміхалася до життя, бо треба було жити й кохати, щоб не загинути.

Уночі на Рогатин налетіли татари, підпаливши місто, грабували і вби­вали. Тоді вже дівчина не бачила, чи загинув її татко, чи залишився жити. Спам'яталась вона уже на возі, який котився спочатку палаючими вулиця­ми, а тоді аж до Волоського шляху, Золотого для татар. її везли на возі, за нею уважно доглядали, а потім продали Сінамазіу Кафі на невольничому ринку. І знову Чорне море, знову невольничий ринок.

Але вона відчувала, що живе, а жити треба. Тому і сміялась, і співала на невольничім ринку.

П'ятнадцятилітню Анастасію Лісовську в Стамбулі купив головний нагля­дач султанських покоїв Ібрагім і подарував її падишахові Сулейману Пишному.

У гаремі Настасія страждала, але не показувала своїх почуттів. Вона співала, танцювала, веселила і розважала всіх, за що її прозвали Хуррем (розвеселена). Основною зброєю проти недоброзичливців став сміх. Коли стала султаншею, нажила собі ворогів: матір падишаха та його раніше улюб­лених жінок. Вона була «звичайна нібито лицем, з дитячим, ледь задертим носиком, така зграбна вся... але мужня, зухвала, повна незбагненної чарів­ності й неймовірного розуму».

 

Про набіги чужинців.

 

У султанській книгозбірні вона продовжила свою освіту, вивчила кілька мов. Вона була однією з найосвіченіших жінок світу, відіграла велику роль у політичному житті Османської імперії, бо мала над султаном незбагненну владу. Сулейман поважав свою дружину, бачив у ній «істоту мислячу».

Султанша вже не сподівалась на повернення додому, тому прагнула полегшити долю свого нещасного народу. Бранець з України яничар Гасан був її довіреною особою в умовах підступності і зрадливості. Польському послові, який приїхав до Стамбулу, Гасан передав прохання султанші дові­датися про життя в Рогатині.

 

Гасан

 

Польський посол Ян чекав переговорів, щоб просити миру для Польщі й Угорщини. Сулейман погодився його прийняти, якщо виконають волю султанші Роксолани. Королівські посланці барилися, бо дорога буладалека й небезпечна.

Згодом пан Ян передав Гасанові, що має вісті для султанші і хоче з нею побачитись. Треба також передати їй подарунки короля Зигмунта: золоту троянду, ковану італійським майстром, ношений (Ношення — жіноча прикраса) з польського бурштину (Бурштин — янтар), золотий ланцюг в сорок чотири дукати.

Через кілька днів Роксолана прийняла польського посла. Почула сул­танша розповідь про сплюндрований Рогатин. Немає там її знайомих, не живуть. Прийшли сюди нові люди, які також повинні боятися набігів орди.

Біль, нестерпний біль у її душі. Досі їй здавалось, що це лиш сон, сон далеко від батьківського дому. Але цей дім зник назавжди, немає ніяких надій. Немає навіть могил, перед якими можна впасти на коліна і плакати. Батьку, матусю, чи бачите ви свою донечку?

Роксолана знайшла силу попросити Сулеймана про прийом польського посла. Вперше в історії Османської держави був даний урочистий прийом сул­таном і султаншею. Султан дав повну, хоч і неписану, обіцянку про вічний мир.

Султанша навздогін послові послала Гасана, вона передала гроші на відбудову рогатинських церков. Тепер у Роксолани не було нічого, тільки влада. Цією владою вона мстилася жорстокому світові.

Згадувала вона батькові вірші, пісні мамині й заливалась слізьми. Шко­дувала, що не може передати золотих слів своїй землі: «Мужайся, много-племенний росскій народе, да Христос начало крЬпості в Te6t буде».

«Може, треба було б зробити ще щось. Для Рогатина й для рідної землі. Але що? Чи вона знала? А в кого спитати? І як?..»