Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx448 Кб4466
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb21191 Кб4453
Імператор підвівся. Очі йому шалено зблискували, щоб утишити дрож в руках, міцно вхопився ними за коштовне наголів'я меча, дивився на Заубуша. Мовчки, зловісно, гнітюче. Барон став підводитися. Не вимовлено було ніким його ім'я, але він знав, що цього не треба чекати, підводився незграбно, невміло, аж стало його жалко, відставляв далеко вбік евою дерев'янку, намагався витримати погляд імператора і легко витримав би його, аби не було тут отієї ясноволосої з диявольською силою я чарами.

Генріх відірвав одну руку від меча, коротко показав баронові під стіл. Заубуш, ні слова не кажучи, поліз під стіл. Рицарі, вмить протверезілі, зі страхом спостерігали те, що відбувалося. Всемогутнього Заубуша заганяли під стіл, як пса! Хто б у це міг повірити? І хто може передбачити наслідки пониження цього страшного чоловіка? Невже оця тоненька руська має таку зухвалість і таку силу?

Адельгейда помагала баронові. Нахилилася над ним, притримувала його дерев'янку, він стиха лаявся, не хотів нічиєї помочі, готовий був провалитися крізь кам'яні плити, вмерти отут під столом серед псів, але від нього ждали не смерті. Ганьба не кінчалася самим залізанням під стіл. Усі це знали, знав і Заубуш. Задихаючись од ненависті до Євпраксії й до імператора, він хапливо прокричав: “Збрехав, як пес!”, а тоді тричі гавкнув по-собачому.

Вилазив з-під столу червоний, весь спітнілий, скреготав зубами. Імператор підсунув йому кубок з вином.

— Випий!

Заубуш зачепив кубок, перевернув, вино розлилося, червоне, як кров. Усі здригнулися від лихого передчуття. Проллється чиясь кров. Або й ще гірше.

ЛІТОПИС ЦИТАТА

“Історик або ж намагається дослідити істину содіяного і, таким чином, розпалює ненависть до себе багатьох, або, бажаючи уникнути невдоволення замовчує цілий ряд подій. Але це вже порок, бо намагатися обійти істину і мати намір приховати її визнається противним обов'язкам історика. Однак досліджувати діяння, не викривляючи їх і не відступаючи від правил істини, означав, найчастіше, викликати обурення, як то висловлено: “Друзів — догідливість, а істина — ворогів родить”.

Коли ж хто, лестячи іншому, безсоромно підмішує до того, що сталося насправді, брехню, то подібний вчинок вважається до того принизливим, що такий історик не повинен допускатися в середовище письменників. Затаювати істину діянь недозволено і противно обов'язкам письменника. Тим більше грішно плямувати істину брехнею, а брехливе передавати легковірним нащадкам.

Є одна і навіть жахливіша небезпека, якої слід уникати щосили тим, хто пише історію: вони зобов'язані не допускати, щоб сухість мови і бідність змісту принизили гідність діянь. Слово повинне відповідати ділові, про яке мовиться, І мова письменника не повинна відставати від возвишеності предмета”.

Вільгельм Гірський. Belli Sacri Historia. 1185 p.

ІМПЕРАТРИЦЯ

Не можна сказати, що вона була стурбована незвичайною новиною, — треба вжити слово “приголомшена”, не про жінку будь сказано. Станеш імператрицею — ощасливиш світ. Ощасливиш себе чи світ? Думаючи про світ, думаєш про себе. В ній прокинулася жінка, яка знає про свою вроду, вважає, що тільки вона обдарована найвищими чеснотами, лише вона гідна зайняти найвище становище. Генріх — імператор за походженням. Народився імператором і ніякої заслуги в тім. Простий випадок. Вона ж стане вище за всіх жінок завдяки самій собі. Бо така вона є, а ліпшої за неї немає на всій землі!..

Все, що тобі судилося, живе в тобі несвідомо. Ще недавно думала про те, що не завжди вдається безкарно бути донькою великого князя. І ось усе змінилося. Вона стане імператрицею і відбере в Генріха якусь там долю германської грубості, передавши йому навзамін руську лагідність. Ощасливить світ, ощасливить.

Імператор поїхав і приїхав. Повернувся до Кведлінбурга, коли в горах запанувала весна, коли природа встановила довкола своє зелене царство, над яким не владні ніякі королі й імператори.

Євпраксії хотілося в гори, хоч перед тим ніколи не любила їх, були їй чужі й непривітні.

...Виїздили з Кведлінбурга в пишності й веселощах. Білі коні, золоті імператорські стяги, рицарі в золочених панцирах, двірські дами в чорно-червоних шатах, білі плюмажі, багряний одяг Євпраксії, біло-золотий помолоділий імператор.

Виривалися з вузьких поплутаних вуличок Кведлінбурга, пролітали через села, розлякуючи дітлашню, псів, курей, врізалися в гори, розсипалися навсібіч, щоб згодом зібратися на поклик ловецьких рогів. Імператор усамітнювався з Євпраксіею; він гнав коней далі й далі, йому завжди хотілося вище, вгору, до вершин, може, й туди, де колись стояв його улюблений Гарцбург, а тепер руїни, забиті густим зелом, а Євираксії кортіло лишитися тут, унизу, в цьому тисячобарвному світі. Сп'яніла від рослин, від листя, від кошлатості кущів, від спраглості росту, вона зіскакувала з коня, припадала до якоїсь стеблинки. Генріх, знудьгований, глухий і сліпий до всього, що її захоплювало, нетерпеливився: “Швидше! Швидше! Швидше!” Ще ж так багато треба проїхати. А вона не могла цього збагнути. Ніщо не відбувається швидше, ніж тому належиться. Проростання дерев, кільчення насіння, вилуплювання пташеняти а яєчка, плетення гнізда, схід і захід сонця, сірий дощ і сивий туман, кущі, дерева, квіти, гілля, стебла, коріння — усе говорило про не-нвап, про вічний спокій, про лагідь і приховану прекрасну силу. Бо сила прекрасна саме тоді, коли вона прихована. Жолудь велетенського дуба дає блідий і нікчемний росточок, а маленьке пшеничне зерно кільчиться рожевим, мов дитяче личко, зубчиком, їй хотілося мати в собі оту невідому й всемогутню силу, яка викликав найвище почуття на світі. Народилося бажання примусити імператора закохатися в неї, хотіла б стати лавром, як Дафна, соняшником, як Клітія, кущем калини або тополею — усе в їм я найвищої правди, їм я якої — любов.

Наслухалася тривожних розповідей баронських дочок про імператора, обережних натяків абатиси Адельгейди про нестримність дикого норову Генріхового, але не лякалася тепер нічого, сміливо занурювалася в світ гір наодинці з імператором, готова була до всього, навіть — гріх казати — до збезчещення, бо хіба ж у поєднанні чоловіка з жінкою не найвища таемничність людських сполучень з природою, зі світом! Та чиста душа її й не мала в собі темних підозр або страху. Євпраксія переконана була в своїй недоторканності, бо хіба ж сама суть вищої влади — не в найвищій порядності? Volenti non sit injuria — тому, хто не хоче, не діється кривди.

До князя Всеволода споряджено послів. Мали подолати гірке бездоріжжя, неймовірну далеч, привезти від загадкового й майже таємничого для всіх тут чоловіка благословення на шлюб його доньки з імператором, хоч потребою те и не викликалося: Євпраксія вважалася вдовою по маркграфу Генріху, а ще — domina dotalitalis, тобто пані посагова, бо за існуючим звичаєм муж додавав до віна, принесеного жоною, маєток такої самої високості,так званий dotalitium, тож руська княжна, окрім права самостійно розпоряджатися власною долею, мала ще й такі достатки, що ставала чи не найбагатшою жінкою в Європі. Однак імператорові йшлося ще й про те (а може, передовсім про те), щоб поєднатися з руським князем перед цілим світом, відкрито, добровільно з обох боків: то нічого, що доводилося ще ждати — він був терплячий у нещастях, буде терплячим і в сподіванні щастя.

Не знала Євпраксія, що ще взимку спорядив імператор гінців до Італії, де мав свого власного папу Климента, архієпископа Равеннського Віберта, вибраного на скликаному в Брешії імператором соборі. Антипапа Климент мав би помогти імператорові подолати наступника Гільдебрандового в Римі папу Віктора. І ось прекрасна нагода для перемоги над Римом! Імператор поєднувався з далеким руським царем, а Климент мав, скориставшись цим, докласти всіх зусиль для об'єднання церков! Задум зухвалий, але грандіозний! Навіть Григорію-Гільдебрапду не вдалося відірвати від Константинополя Руської держави, а імператор зробить це, з'єднає два світи — західний і східний, і тоді його могуття не матиме меж.

Ще над Кведлінбургом не кричали захриплі від весняної радості журавлі, а вже з Равенни вирушив до Києва посланець Климента кардинал Григорій з церкви святого Віталіса, наділений, сказати б, подвійними дипломатичними повноваженнями — матримоніальними й конфесіональними. Мав просити в князя Всеволода руки його доньки для германського імператора Генріха і повести переговори про возз'єднання руської церкви з латинською. Всеволод нічого не мав проти шлюбу Євпраксії, бо коли з легким серцем видавав за нікому не відомого маркграфа, то чому б став противитися поєднанню доньки із самим імператором германським? Що ж до церков, то тут вирішальне слово належало передовсім митрополиту Іоанну, а той у своїй ромейській затятості не те що не міг погодитися на такий злочинний акт, але й засудив видання дочок заміж “во іну страну, ідеже служать опрісноки і скверноедвнію не отметаються”. Митрополит посварився з князем Всеволодом, мерщій спорядив своє посольство в Царград з порадою порвати стосунки з імператором Генріхом і його антипапою Климентом, які хотіли завдати ромейському імператорові удару в спину.

Генріх ще не відав про все це, коли споряджав з Кведлінбурга своїх послів: не таємних — урочистих, пишних, з багатими дарами, з посланням імператорським до великого князя київського, з проводами, напучуваннями й нетерплячим жданням повороту.

На чолі посольства поставлено барона Заубуша. Цим імператор мовби хотів показати, якої ваги надає справі, як високо ставить свою невісту, бо ж відриває від себе найвірнішого чоловіка, з яким, здається, не розлучався впродовж тридцяти років не те що на кілька місяців, а навіть на кілька днів. Зі Заубушем мали їхати й руські дружинники. Бо вже знали дорогу, а ще  були найпершою запорукою добровільної згоди княжни на шлюб і добрих намірів імператора.

Кирпа прийшов прощатися до Євпраксії. Журина не могла його вловити на самоті, вимушена була прощатися при княжні, не стримувала сліз, та й княжна теж плакала, бо ж свій чоловік і який же чоловік. Кирпа вклонився Євпраксії, а Журину обійняв і поцілував, вельми подивувавши тим княжну, хоч мала б давно вже згадати про те, що Журина теж жінка, ще молода, гожа, а літа летять, як хижі стріли, а жити хочеться.

Кирпа погладив Журину по чорному її волоссю, зітхнув, засміявся:

— Не виросте вже така квасоля, як при мені. Євпраксія нічого не могла збагнути. Яка квасоля?

— Дитина ще ти, княжно,— сказала ласкаво Журина й знов заплакала.

А може, воно й ліпше — так довго лишатися дитиною.

Кирпа приніс із собою якусь скриньку, подав Євпраксії.

— Може, не повернуся сюди, бо дружинницьке життя таке: до якого князя їдеш, той і велить. Сюди приїхав — ти лишила коло себе. До Києва повернуся — князь Всеволод скаже: зоставайся, йди туди, бий того. Ось так і живу. А тобі, Євпраксіє, хай буде мій дарунок весільний. Дісталася мені ця скринька від ромейського катепана в Тмуторокані. Сірійська річ, старовинна й рідкісна. Хай буде тобі захистом від лихих людей, бо в цій землі лихого більше, ніж доброго, надто ж для гарної молодої жінки, та ще такої доброї й незіпсованої, як ти в нас. Ось тут маєш для власних потреб дзеркало зі щирого золота, мазі ромейські, притирання, усе для краси. А тут відкривається потаємне дно і лежить шість золотих келихів. Не пий сама з них ніколи! Коли ж виникне потреба збороти смертельного ворога, налий йому вина в цей келих... І згадай Кирпу.

— Повертайся, Кирпо,— попросила Євпраксія. До отця Северіана, який теж прощався, бо їхав до Києва, не зверталася з таким щирим проханням, і той туп-цювався майже сором'язливо, бурмотів, що полишає духовну дщерь свою з богом, на що Кирпа досить дошкульно зауважив, що його бог чомусь не завжди все бачить і ніколи якось не квапиться на поміч ні дітям, ні жінкам, ні тим, хто потрапляє в біду.

— У ромеїв є звичай полювати на малих пташок, обмазуючи гілля дерев клеєм,— сказав він.— Остерігайся, Євпраксіє, такого гілля. Бо ти ж для нас завжди будеш маленькою гарною пташкою!

Виїздило посольство з Кведлінбурга в теплий весняний день. Мжичив весняний дощ, лисніли кінські крупи, грали лютні, трубили труби. Кирпа їхав поруч із Заубушем, який тримався на коні так хвацько, мовби мав цілі дві ноги. їх проводжав сам імператор з почтом, Євпраксія, як заручена з Генріхом, абатиса Адельгейда; одні раділи, другі плакали, треті безжурно гукали щось услід. Кирпа, їдучи повз Євпраксію, моргнув, показав на Заубуша:

— Осел слухає лютню, а свиня — трубу! То був день сумний, але водночас і радісно-піднесений. Посольство їхатиме через усю Саксонію, через Чеський ліс, Польщу, Русь, і скрізь питатимуть, хто й куди, і їм відповідатимуть, що везуть грамоти германського імператора до руського князя, аби той видав свою доньку за Генріха.

Імператриця, імператриця — і про це знатиме вся Європа і цілий світ незабаром! Готування до високого шлюбу чимось нагадує війну. Гудіння флейт, грюкіт брам, палання смолоскипів, брязкіт зброї, їдуть кудись озброєні вершники. Сказано Зевсом про жон:

Зло подарую я їм замість вогню, й вони забавлятись Будуть ним досхочу, власним нещастям своїм задоволені.

Євпраксія не хотіла вірити ні в зло, ні в нещастя. Коли й було, то минулося. Попереду — радість, любов, сонце. Кликала Журину, читала їй уголос ромейські книги про кохання, заховані серед священних текстів, записані нашвидкуруч, з помилками, як то завжди буває при таємному й поквапливому переписуванні, але зате захищені від надмірно суворих поглядів священними текстами псалмів Давидових. “Куди піду від духу твого й від лиця твого куди втечу? Чи зійду на небо — ти там, чи спущуся під землю — і там ти. Чи візьму крила зорі й спочину край моря, і там рука твоя попровадить мене й утримає мене десниця твоя. Ерот виливає свій вогонь і на птахів, і на плазунів, і на рослини, і навіть на камені. Принаймні магнісійська руда любить залізо, і як тільки вона побачить його, так і тягне до себе, мовби всередині в ній живе любов.. Чи ж не є то поцілунок руди й заліза, любимого нею? Серед фінікових пальм одні чоловічі, другі жіночі. І ось мужська любить жіночу, і коли далеко розсаджені, то закоханий сохне. Але селянин розуміє горе дерева. Помітивши, в який бік хилиться пальма, він виліковує страждання пальми. Бере живець жіночої й прививав до серця пальми мужської. Цим він полегшує душу рослин, і вмираюче тіло знов оживає і воскресає, радіючи злиттю з коханою. У людей же е велика радість у самих тільки поглядах. Погляди, взаємно переплітаючись, відбивають, мов у дзеркалі, образи тіл. Витікання краси, яке струменить через очі в душу, посідає в собі якесь поєднання, хоча б тіла і віддалені були одне від одного. І це поєднання солодше поєднання тілесного. Адже це мовби нове сплетіння тіл”.

Журина зітхала. Для неї Євпраксія ще лишалася дитиною і не знати, може, й не хотілося, щоб ставала вона жінкою, хоч це й неминуче.

Пошук на сайті: