Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 45)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx448 Кб4466
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb21191 Кб4453

П'яченца, втулена в закут між впадінням Требії в По, наставляла на Євпраксію свої безмежні високі вали й кострубаті вежі. По не текла, як звичайні ріки, а мовби невпинно сунулася між берегами, сунулася жовтою глиною, каламуттю, сміттям, брудом; вона рвала береги, захоплювала в свій страхітливий потік вигріте сонцем каміння, молоду траву, перші квіти, пташині гнізда, вмить усе змішувала в розклекотаній каламуті, гнала бруд і гидь далі й далі. Втікаючи з Верони, Євпраксія вже переїздила По, але тоді річка не видалася такою лиховісною. Тепер сповнила душу молодій жінці здриганням і тяжким передчуттям.

На зеленому полі перед П'яченцою розкинулося величезне наметове містечко, викликаючи спогад про білі, прикрашені барвистими стягами шатра під Кельном того літа, коли короновано Євпраксію-Адельгейду імператрицею. Тоді небо так само високе було й голубе, і ріка, здається, текла так само, широка й могутня, і город стояв за вежами, валами й мурами, й верхи церков вид-нілися, мов заповідання спокою, та тільки намети там були білі, ріка чистішою, надії непотьмарені, настрій піднесений, а тут: брудна каламуть у річці, брудні пошарпані намети і якісь жалюгідні прихистки, так ніби зібралися" сюди жебраки з усієї Європи, чорні вежі города, мов щербаті роти, і невідомість, приниження, ганьба за ровом, валами й мурами.

Не розвеселив Євпраксії дурний Вельф, який влучив хвилину, щоб похвалитися, що баварці пропхалися в П'яченцу вже сто літ тому і запанували тут, ніби в своїх власних горах, і ось маєте: граф П'яченци Віберт, віце-граф Франзит, єпископ Зігульф, а всі вони хто? Всі колись баварці, а він хто? Він герцог баварський! Го-го! Намовив Матільду скликати собор у П'яченці, а вона вже підмовила свого папу, вона й самого диявола намовить! А її величність хай запам'ятав, що рука Вельфа — то її рука. Аби лиш забажала. Така краса, як у неї,— єдиний примірник на всім божім світі.

Пробилися до неї й Кирпа з Заубушем, які дивним чином трималися разом, так ніби мали подружити, а може, об'єднані ненавистю один до одного?

— А що,— сказав Кирпа на побоювання Євпраксії щодо виступу на соборі.— Хочуть чути, то хай. Кожен чухає, де свербить. Хай почухають отці святі.

Заубуш висловився за своїм звичаєм:

— Що глузду гризти зубом зуб? Коли хочеш насититися, кидайся на м'ясо!

Гидкий чоловік зоставався гидким, попри каяття і прощення, яке вона йому дала.

Вільтруд, забуваючи навіть про свої обов'язки двірської дами, закохано супроводила свого барона повсюди, досі ще не розвіялося в ній почуття вдячності до Євпраксії за доброту й великодушність до її мужа, може, була щирою, коли прошепотіла, помітивши, як здригнулася імператриця від погляду на жахливу каламуть ріки:

— Все буде якнайліпше, ваша величність, бо ви як свята!

Ця маленька баронеса, може, мріяла стати колись такою графинею, як Матільда? Євпраксія не вірила запобігливим людям. Нещирість завжди запобіглива. Підступність теж. Є в ній щось брудне, лиснюче й смердюче, мов нечистоти. Ті, хто залюбки приймає лестощі й запобігливість, самі неминуче перестають бути щирими, назавжди втрачають справжність, гідність і чистоту. Вона ж хотіла бути чистою. Будь-якою ціною!

У П'яченці було просторіше, ніж у Каноссі. Будинки стояли нещільно, зеленіли городи, сади, щоправда, все загачене було священиками, абатами, єпископами, тисячі мирян роззявляли рота на папу й імператрицю, але все ж тут можна було сховатися й від натовпів, і від невідчепної графині Матільди, бо папа з графинею стали гостями єпископа П'яченци, а імператрицю з її двором прийняв граф города. Менше розкоші — більше свободи. Це сприймалося як заповідання на краще, як обіцянка змін, зміни ж для неї могли стати єдині: або звільнення від усього, або кінець усьому.

Чотири тисячі прелатів з усієї Європи зібралися в церкві Сан-Антоніо, забили її тісний простір, виповнили настороженою цікавістю, осудливою підозрілістю, нетерплячим розблиском поглядів, не прямих, відвертих, а спідлоба, недовірливих, хижо-суворих: коли ж, і як, і що?

Чорне, бузкове, криваво-червоне, а над усім папа, весь у білому, на різьбленому білому троні (не такому, щоправда, пишному, як у Каноссі), і вона—коло підніжжя, уся в чорному, висока, тонка, ось-ось зламається, мов тростина під вітром.

Перед прелатами папа увільнив Євпраксію від шлюбних обов'язків із імператором Генріхом. Це пройшло майже непомічене, бо ждали іншого, найголовнішого, ждали, насилу гамуючи нетерплячку й хтивість: коли ж нарешті і що скаже, і чи справді все було, і як було, і коли, і з ким?

А вона хотіла розповісти їм правду, розповісти щиро, не щадячи себе,— усе без затаювання. І сподівалася на їхню поміч, на їхнє розуміння, на їхні святощі.

Брудні тіла, брудні погляди, брудні помисли. Здерев'яніло, чужим холодним голосом, уривчасто, бридливо викладала вона події в їхньому тяжкому перебігу від Квед-ліпбурга з його чистістю починаючи — до зборища в крипті собору, до насильників у імператорській ложни-ці, до смерті сина, до вежі у Вероні.

Вмовкла, і все в церкві мовчало, лиш тяжко сопіди товсті прелати і липкий чад оповивав усе довкола. Мовчали, бо підвищувався над усіма білий папа, стримував їхню невситимість, гамував неминучий вибух обурення й невдоволення.

— Так, так,— пробурмотів папа, вловивши мовчазне обурення прелатів.— Негідна поведінка імператора. Malta bestialitade — буйне скотство. Чоловік сей проклят від бога і від людей. Ви обрана, щоб повідомити всім. Хай знають усі, хай почують. Дочко моя, ми благословляємо вас розповісти перед усім собором. Зберіться з силами, звершіть свій найвищий подвиг.

Прелати вдоволено випустили з себе дух. Матільда, що сиділа спереду під колоною, закивала до Євпраксії: так, так, ми з найсвятіпгим папою зичимо вам добра, ваша величність, ваша розповідь перед усім собором прислужиться для найбільшого добра.

Кому? Яке добро? І чого вони ще від неї хочуть? їм ще мало наруги. Вони ніколи не наситяться. Кинула себе їм під ноги, тепер треба, щоб потоптався по ній увесь їхній світ? Обрана, щоб повідомити. Яке знущання!

Євпраксія здерев'яніло стояла коло підніжжя папського трону, не бачила, як Урбан, поклавши на неї хрест, підставляв руку для цілування, не чула жирного гудіння прелатів, заклякло ждала ще чогось, але не дочекалася, хтось підійшов, хтось поштиво підтримував її за лікоть, хтось виводив з собору.

Весняне голубе небо лилося на вежі П'яченци, потопало с брудній каламуті свавільної По, гинуло в ній назавжди, мовчки, покірливо, безнадійно.

Що краса, коли вона безсила!

На кілька днів Євпраксія замкнулася в своїх покоях нікого не пускала до себе, не захотіла говорити навіть з графинею Матільдою, яка двічі приїздила до графського двору, звеліла прогнати нахабного абата Бодо, який проривався до неї хіба що для того, аби, потираючи руки, вузькогубо допитуватися, відкидаючи її в тваринний світ бруду й зогидження. Але все ж поволі трохи заспокоїлася, і тоді, мовби вичувши добру аміну, прийшов до неї єпископ Федір, що не квапився повернутися зі своїм посольством до Києва, ніби вичікуючи, коли може забрати з собою і Євпраксію, за що вона була вдячна йому, хоч мови про це між ними ніколи й не заходило.

Єпископ довго зітхав, хрестився, відгмикувався, згадував кілька разів милостивого князя Михаїла, себто Святополка, багатого добрими ділами (а ще скупістю, додала в думці Євпраксія), тоді став розповідати про якусь рабу з Дорогобужа, з того самого Дорогобужа, де простий люд колись убив конюха князя Ізяслава, і про те довго з жахом згадувано на князівських дворах Києва, Чернігова й Переяслава. Ніби примусила бояриня дорогобузька свою рабу працювати в день святого Миколи, та підкорилася, пішла до роботи, і тут їй явився сам Микола й спитав: “Що ж ти робиш, рабо?” І так це її перестрашило, що всохла їй рука. Бояриня ж не хотіла втрачати рабу, тому, прогнавши сухоруку, навзамін забрала в рабство її доньку. А відомо, що народжені від рабів вважаються вільними, тому донька попросила єпископського суду, і суд ствердив, що вона є вільною і такою має зостатися, мати ж її, скалічена, так само вже не раба, бо скалічений стає вільним, згідно з божими й людськими настановленнями.

Єпископ ще позітхав і пішов, поблагословивши Євпраксію хрестом з київського золота, незграбний, великий, тяжкий. Не знав легких слів, не вмів говорити витончено и учено. Був простим попом Софійської церкви. Святополк за слухняність підніс його до єпископа, ще й довірив посольство, бо посли теж повинні відзначатися слухняністю. І чи то нечисте сумління, чи природна доброта примусили цього чоловіка прийти до неї і спробувати втішити в її розгубленості й зневірі. Скалічені стають вільними. Раба сухорука. Мала втіха. Воля лиш тоді й там, де немає ні бажань, ні надій, ні страхів, воля з покаліченою, з понівеченою душею? А навіщо така воля?

Однак розповідь єпископа трохи мовби розвеселила Євпраксію, у думці називала себе рабою сухорукою, прийняла запрошення графині Матільди на урочистісте освячення папою мурів П`яченци, навіть радилася з Вільтруд, як їй одягтися, і вибрала все біле, мовби кидаючи виклик усім тим, хто хотів би потопити її навіки в чорноту жалоби. Оздоби взяла київські, золоті, з самоцвітами, таких тут не бачено ніколи серед цих пісних священиків і нещирих слуг божих. Хаіі дивляться і знають! Вона не раба сухорука, вона ще жива, у ній повно сил, молодості, жадоби щастя й краси! Від усього відмовилася, всього зреклася, та тільки не краси й життя!

П'яченца переживала небачене. Сам папа римський, імператриця германська, всемогутня графиня Матільда, герцог Баварський, князі світські й церковні, чотири тисячі прелатів, тридцять тисяч мирян, що прибули на собор з усієї Європи, жителі самої П'яченци, цікаві з Пар-ми, з Реджо-Емілії, з Болоньї, з Феррари, уся Ломбардія, уся Тоскана, уся Італія прийшли на велику урочистість. Папа Урбан святив мури й вали, від яких віднині мають піти його воїни на захист гробу господнього і на підбиття світу, святив води По і Требії, від яких попливуть ріки й моря християнського воїнства, що над ним єдиний і неподільний глава — первосвященик римський. Але все те знав, бачив лиш папа та його наближені. Мовляв, велике бачать тільки великі. Люд же цікавий був подивитися на пишноту, на таке небувале зібрання високих особистостей, на дорогі шати князів церкви, на папу і, ясна річ, на германську імператрицю, про молодість, вроду і нещасність якої вже народжувалися легенди.

Урочиста процесія вийшла на мури П'яченци. Попереду хор хлопчиків, у білому, як співали vexilla regis prodeunt — ось наближаються знамена царя. Тоді йшло дванадцять єпископів, за ними сам папа в понтифікаль-них шатах, з високою золотою тіарою на лисій голові, папу супроводжував єпископ П'яченци, за ними йшли архієпископи, тоді імператриця, яку виокремлено, зважаючи на її сан, графиня Тосканська з герцогом Вельфом становили мовби почесний супровід імператриці, інші світські князі супроводжували вже їх; людей тут не було: кожен ніс свій сан, свій титул, кожен мав триматися місця, визначеного для його титулу, процесія розтягнулася безмірно. Вже голова її пройшла половину обводу мурів, а хвіст ще губився десь у вуличках П'яченци, тисячі простого люду, що зібрався довкола мурів, на берегах По і Требії, нестримною хвилею перекочувалися за головою процесії, цікавість роздирала душі, крики, лайка, зойки, прокляття, штовханина, короткі сутички, ніхто не хотів поступатися, усім кортіло побачити, почути, запримітити щонайменші подробиці.

За натовпами відкривалося просте поле, зелена, тепла від сонця трава, якісь сліпучо-білі кам'яні лави в розкриллі довкола високого знесення а вогненно-скарлатного порфіру. Зелене поле розгороджене було білим па-кіллям на якісь довгасті загони, ніби для худоби. Пакілля біліло мертво, мов кістки, воно починалося відразу за вируванням люду, притиснутого цікавістю до городських валів, бігло через поле, губилося вдалині, аж страшно було дивитися туди, але Євпраксія не могла відвести очей, бо вже збагнула: то було місце, куди завтра мала виносити свою ганьбу і своє нещастя. Біломармурові лави для прелатів, скарлатний порфір для Урбана і розгороджене за давньоримським звичаєм зелене поле для тисяч людей, аби уникнути небажаного надмірного стиску і зберегти хоч будь-який лад. Місце її останньої ганьби, найбільшого пониження й сорому. Сьогодні ставлять її поряд з папою, щоб завтра віддати на глумління жирним прелатам і тисячам байдужих людей, зібраних сюди не для милосердя, а для нової війни, зібраних, щоб отримати з рук самого папи хрест і меч, а перед тим, мовби для розпалювання їхнього темного шалу, кинуто буде в жертву молоду жінку.

Хлопчики співали сумно й болісно, тоді щось проказав єпископ П'яченци, за ним — сам папа, але Євпраксія, хоч ішла відразу за ними, нічого не чула, заглиблена в свої жахи, не могла вслухатися, та й не мала в що, бо ж повторювано мертві молитовні формули, заяложені, безвиразні, пусті, як тіло без серця й без душі. Людини за такою мовою не видно. Всі ці єпископи, королі, імператори, папи гнітючо-зоднаковілі думками й мовою, вони ховаються за готовими словами, відгороджуються від життя щоденного, наставляють їх на тебе, мов давно зроблені кимось щити, зношені, обчовгані, обдерті від довгого вжитку,— нічого нового не почуєш, безособо-вість, цілковита втрата людського лику, якісь опудала, що були б смішні й безглузді, коли б не мали в руках жорстокої влади.

А люд унизу клекотів, бився об мури, стогнав, проклинав і захоплювався, люд прагнув урочистості, пишноти, вельможності, позбавлений від народження найпростішого щастя, далекий від розкошів, хотів бодай бачити все те, наблизитися на відстань погляду, уявити себе співучасником. Чи не божевілля збирати докупи стільки люду? А чи, може, є в тому затаєна думка зробити простих людей співучасниками не лише отаких пустих, але пишних урочистостей, а й злочинів? Ось завтра її честь, її ніжність, її сором кинуто буде між оті загороди, на потоптання й на поганьблення, і ніхто не збагне, якого болю завдано буде їй, сприйматиметься все ніби продовження нинішнього розкішного походу, високих молитов, розлунювання дзвонів П'яченци, радісних (а може, болісних?) гуків люду.

Стогін вирвався з грудей Євпраксії і, мовби прокотившись по високих мурах, пролетівши над процесією, відгукнувся десь далеко позаду диким зойком, розпачливим жіночим криком, в якому було найстрашніше: була смерть.

Але крик той вдарив в серце саму лиш Євпраксію. Ніхто не здригнувся, ніщо не змінилося, процесія посувалася далі, виспівувано гімни, проказувано молитви, освячувано, ощасливлювано.

Євпраксія озирнулася на графиню Матільду. Задерши голівку, ніби принюхуючись, графиня урочисто йшла попереду важкого й незграбного Вельфа. Імператриця зупинилася, підождала, поки Матільда наблизилася, прошепотіла до неї:

— Ваша світлість...

— Ваша величність, так не можна, так не можна...

— Але там сталося щось жахливе.

— Нічого не може статися, де ми з найсвятішим папою, ваша величність. Прошу вас, ідіть. Люди вже дивляться.

Євпраксія пішла далі, отупіло, байдуже, майже приречено, а сама була там, позаду, де — вже знала — сталося справді жахливе. Не могла бачити, не могла там бути, не здогадувалася, але відчувала непомильно.

Пошук на сайті: