Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx448 Кб4466
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb21191 Кб4453
Напали на селище лютичів так само зненацька, як зненацька постало перед ними, обмите дощем, розкидане понад довгастим озерцем, чисте й тихе, не зготовлене ні до оборони, ні до загибелі.

Маркграф кричав щось крізь дощ, кричав зопалу, по-дурному, його ніхто не слухав — вовки почули здобич, кожен летів засліплений, широкозаді кобили безжально місили зелену траву, лиснючі від дощу, від заліза й жорстокості, кнехти перли звідусюди на селище, гнали чимдуж, щоб не дати схаменутися, зібратися для опору, втекти, сховатися, летіли мовчки, тільки постогнувало щось тяжко в черевах кінських та чмокала під копитами твань.

Перша оселя. Вогонь — під покрівлю. Зіскакують з коней, висаджують двері, падають у хижу разом з дверима, сухо, тьмаво, пахне зіллям і хлібом, пусто.

Дим над хижею. Людей немає.

Друга хижа. Падають двері. Тьмавість, запах зілля й хліба. Нікого. Другий дим. Білий, плоско падає на землю, мокре дерево не хоче горіти, але загориться, бо ніхто так не вміє палити, як браві кнехти маркграфа Генріха, сина Удонового.

Третій дим, четвертий, п'ятий. Де люди? Де крики? Де стогони? Де плачі?

Із крайніх осель виганяють худобу, свиней, тягнуть збіжжя, шукають хутер, срібла, збирають зброю. Запихаються м'ясом, жадібно хлепчуть холодні меди й смачне слов'янське пиво — облиті бороди, заліплені вуса, роз-плямкані губи. Де люди? Де кров?

Ще дими, ще. І крик. Жіночий, пронизливий, безнадійний... Дими падають на землю, крик б'є в небо. Але теж падає, як підбитий птах. На жінку навалюється відразу троє. Гвалтують посеред вулиці, у багнюці, під дощем, хапливо, жадібно, страшно, гвалтують уже мертву, бо ж кричала, а кричати вони не дозволять тут нікому. Затоптують жінку кіньми, валять двері, підкладають вогонь під покрівлі, женуть худобу. Ага, хтось утікає! Бий! Навздогін! Списом! Дитина? Бий! Ще хтось утікає? Доганяй! Заганяй назад. Перепиняй усіх! Ще жінка? Вали на землю! З немовлям? За ноги й головою об стіну! Чоловік? По черепу!

Враз прискакав кнехт, величезний шолом з'їхав на вухо, мармиза перекривлена радісною нетерплячкою.

— Весілля!

— Яке? Де? Дурню!

— Тут. Весілля!

— У цих свиней?

— У собак слов'янських?

— Весілля! — ревів кнехт і далі, до маркграфа. А з середини безтурботного досі селища, що мить тому розгуляні й розвеселені, бігли жінки, рвали на собі волосся, хапали дітей, когось кликали, дітвора плакала, все бігло наосліп, просто під рицарські кобили, під мечі, на застави, якими заткнуто всі виходи з селища, чоловіки ще десь барилися, хто вискакував першим, то падав під ударами кнехтів, бо біг або ж голіруч, або самотою з дрюком чи коротким ножем, тоді надбігли ті, хто зумів ухопити довгий спис або сокиру на довгім держаку.

— По черепу!

— Бий!

Рубали, топтали кіньми, обеззброєних гнали докупи з худобою, свиньми, з псами; корови ревли, собаки вили, кричали десь зрозпачені жінки, чоловіки лежали з розрубаними черепами, валялися вбиті діти, прискакав з почтом маркграф, хижа нетерплячка била з його довгої постаті, закутої в залізо.     

— Молода! Де молода? Де весілля, чорти його бери, громи й блискавиці, собачі свині, свинячі собаки! Де?

— Забігай!

— Переймай!

— Хапай!

— Не випускай!

По розхлюстаному багновищу важко скачуть кобили із залізними вершниками. Ніхто не втече, ніхто не порятується, ніхто не вцілів...

— А-а-а-а-а!

Маленька дівчинка вискочила з палаючої хижі, знетям-лено закрутилася — чорні коні, рудий вогонь, ядучий дим, рикання чужинців, регіт, страх, смерть. Куди? Побігла до священного дуба, забилася в дупло, затулила рученятами очі, маленька, тоненька, біловолоса, як Євпраксія. Знайшли, витягли, убили коло дуба. Хтось хотів запалити дуба, інші наглили:

— Жени!

— Лови!

— Бий!

Молоді з родичами не вчинили навіть опору. Ждали милості. Вийшли з-за столів, повних наїдків і папитків, молода у віночку, в червоних слов'янських шатах, молодий — гожий, дужий, високий.

— В'яжи!

Рвали молодого від невісти, крутили реміняччям, валили на землю весільних гостей, в'язали, хто вчиняв опір, того рубали. Швидко, вправно, хижо.

Маркграф зліз із кобили. Бігцем до весільної палати. Вразила його просторість і ошатність. Роги турів і лосів на стінах, хутра, килими, зброя. Лави й столи півколом. Посередині — священне вогнище. Триніг для котла. Бочкa пива. Бочка меду. Конови з вином. Дзиглі триніжні з вигідними опертями. На столах — гори наїдків. Печені поросята, гуси, журавлі, лебеді, ведмежатина, вепрятина, Оленина, грибне — пахощі аж у шлунку! На кованих залізом скринях — великі ведмежі шкури. Очі у ведмедів — бурштинові, світяться золотом. А хто тепер усьому хазяїн? Він, маркграф Генріх! Кнехти тримали невісту. Молодого не відводили. Хай бачить. Рвався з міцних рук, стогнав, рот мав зав'язаний шкураттям, страждання билося йому в очах. Страждання від безсилля. Невіста ще не могла стямитися. Не розуміла. Не вірила. На неї насувався високий, з гадючою голівкою. Величезний шолом пожбурив. Меч відкинув. Дряпав руками по панциру. Кнехти іржали, як жеребці:

— Не знімай панцира!

— Хай спробує нашого заліза!

— У маркграфа все залізне!

— Го-го-го!

— Га-га-га!

Невісту повалили па стіл. На журавлів і лебедів. Вінок влетів їй з голови. Тримали міцно, затулили рот. Очі — ні. Хай дивиться на маркграфа. І молодий хай дивиться, який мужчина їхній маркграф. Генріх важко впав на дівчину. Мав помститися за свою ганьбу з тією, що не піддалася йому на шлюбному ложі. Слов'янські собаки! Собачі свині й свинячі собаки!

Кнехти всовували до весільної палати волохаті морди. Кортіло побачити. Го-го-го! Гой нам, гой!

Гнали з селища свиней, худобу і людей, пов'язаних, безпорадних, нещасних. Позаду розкошував вогонь. Запанував над дощем, розпліскувався над покрівлями, над цілим селищем червоними озерами, і вузьке озеро коло селища теж, здавалося, горить, повниться кривавими відблисками смерті й нищення.

Дощ ішов і йшов. Коли вночі стали на перепочинок, не могли знайти сухого дерева для вогнища. Паліччя чаділо, стріляло, сичало, давило димом, вогню не було. Ні обігрітися, ні посушитися. Бо в темряві нападуть зненацька, не помітиш. Не нападав ніхто. Край перелякався. Вимер. Залізні вершники й кобили маркграфа витолочили все живе. Кнехти чхали від диму, витирали засльозені очі, обпивалися медами, нахабніли ще дужче, ніж удень. Гой нам, гой! Янголи на небо, а рицарі в поле!

...Сон звалив усіх, хропли, харчали, свистіли, лаялися уві сні, погрожували, випускали з себе гидкий дух, кобили теж випускали, все змішалося, не розбереш. Бранці ждали ранку, не спали, були разом зі своєю худобою, пси лизали їм руки й лиця, тихо скавчали: ой лихо, лихо...

Удосвіта вдарено з усіх боків. Тихо, вміло, безжально. Земля слов'янська мав вуха й очі. Почуто, кинуто звідусіль навперейми воїв, йшли нішо через болота, через трясовини, через непрохіддя навпростець, навперейми, йшли слідами важких кобил, на гіркий запах диму, на звуки лайки й похвалянь. Списи такі довгі, що в тумані губиться другий кінець. Сокири на держаках з півтора хлопа завбільшки. Луки палені дістають до бороди. Круглі щити, обтягнуті шкурою турів. Кобили іржали з перестраху. Кнехти безладно борюкалися, падали під вагою своїх панцирів, грузли в багновиську. Важкі сокири падали на шоломи, на залізо. Людей не видно, сокири падали мовби самі собою. Мечем нікого діставати. Гнуться шоломи. Тріскаються черепи.

— А-а-а-а!

Найтвердіших порубано, маркграфа зі здичавілими баронами обдерто з панцирів, у самих сорочках вигнано на узлісся, пов'язано реміняччям, знятим з бранців, молодий і молода стали навпроти Генріха. Ніхто нічого. Все мовчки. Погнали нападників назад. Босих, напівголих, під дощем. По слідах їхніх кобил. Гнали довго й уперто. До спаленого весільного селища, до озера, що, мабуть, зберігало ще в своїх глибинах відсвіти вчорашніх жахів.

Озеро було джерельне. Навіть улітку вода, як лід. У такій воді водиться гарна сильна риба. Предки вміли вибирати місце. Восени вода ще холодніша. В цьому легко пересвідчитися його вельможності маркграфові. Генріха загнано у воду но саму шию. Хай охолоне від жару. Молодий і молода стояли на березі і дивилися, як синіє скривлена мордочка маркграфова. Коли пробував вибрідати, воїни брали його на рогатини, як ведмедя, знов заганяли на глиб. Так до вечора. Барони гибіли під дощем на березі. На ніч усіх відпущено. У самих сорочках погнали до болота, сплюнули вслід. Вертайтеся, звідки прийшли...

Мине чимало днів, доки маркграфа внесуть у його замок. Не битимуть у котли, не гратимуть лютні, не виблискуватиме маркграф оголеним мечем. Лежатиме трупом. І не поможуть ні мудрі абати з їхніми молитвами, ні привезені з самої Італії славетні лічці, ні кропивне сім'я з медом, ні дев'ятисил капуанський — скрутить йому всі його двісті дев'ятнадцять кісток, і вже не підведеться Генріх в ложа, не побачить своєї повнолітньої жони, не скреготатиме зубами, нахваляючись і похваляючись, що по викінченні непокірливій шістнадцяти літ припровадить її, як мисливського пса, до свого замку, а вмре якраз тоді, коли вихованка Кведлінбурзького монастиря Пракседа досягне competentia annorum.

ЛІТОПИС ГЕНЕАЛОГІЯ

Замки будовано з примусу, собори — з набожності. Єпископи проклинали тих, хто приходив на будову не з побожності, а з любові до заробітків. Співати псалми, визнавати гріхи, класти камінь, намагаючись, аби його положення було найнаближеніше до того, яке мав у скелі, що з неї вирубаний,— до цього заохочували святі отці, цьому всіляко сприяли імператори. Усе було хистке, непевне, тривожне, думка не закорінювалася в суттєве, вірилося в дива і страхи, тож камінь мав би стати мовби запорукою тривалості й міцності держави й церкви. Коли, скажімо, переселявся монастир в укріплену мурами будівлю, хроніст у захваті вигукував: “О щаслива годино! О блага хвиле! О дню вибавлення, коли господь вирішив перенести винницю свою з Єгипту, виявляючи над слугами своїми милосердя своє в місці обмурованім!” В укріплених замках споруджувано собори, в Кведлінбурзі, улюбленій резиденції германських імператорів Саксонської династії, засновано абатство для виховання доньок вельможних родин, вибудувано дві церкви місцевих святих — Серватіуса й Віперта. Дружина імператора Оттона І Адельгейда була покровителькою абатства, відтоді встановився звичай, що абатисою в Кведлінбурзі мала бути імператорська донька, багатьом від народження надавано ім'я Адельгейди в сподіванні високої честі, бо Кведлінбурзьке абатство було так само славно, як монастирі в Монте-Кассіно, Сенкт-Галлені, Рейхенау й Клюні. Колипомер у досить молодому віці останній з імператорів Саксонської династії Оттон III, що славився великою вченістю, германські князі, видно, налякані занадто вченим імператором, зібравшись на свій з'їзд на Рейні, проголосили імператором зовсім неписьменного Конрада, який поклав початок Франконському дому. Капелан Віппон, який описав життя Конрада, навіть у неписьменності імператоровій вбачав цноту, коли говорив: “Воля божа восхотіла лишити тебе неосвіченим у науці, щоб ти, отримавши згодом небесну настанову, здобув християнську імперію”. Діялося це тоді, як у Києві Ярослав розпочав будування Софії. Конрад теж пробував будувати, а що сам не знав, як те робиться, то поклався в усьому па духівництво. Віппон писав: “Хоча він і був неписьменний, але вмів розсудливо управляти духівництвом, зовні виказуючи йому люб'язність і щедрість, а потай підкоряючись його пристойній дисципліні”. Конраду вельми сподобалася крипта святого Віперта в Кведлінбурзі: могутні склепінчасті арки, круглі колони й чотирикутні стовпи, усе вдавлене в землю, вгрузло під якимсь страшним тягарем, але від цього видається ще потужнішим, міцнішим, довговічнішим. Імператор не знав, як називаються арки, колони, стовпи, нави, зате мав у руках безмежну владу, тому звелів:

— Поставити отакий собор у Шпеєрі. Тільки більший. На тому будівництві об'явився дивний чоловік. Прийшов спокутувати гріхи. Працював за всіх, а в кінці дня брав лиш один динар на хліб та воду. Це тоді, як носій каміння заробляв сім динарів, а муляр двадцять два. Працював той чоловік, як шалений, і прозвано його робітником святого Петра, і єпископ усім радив брати його за взірець. Та по восьми днях такої дурної та запеклої праці хтось ударив шаленця тяжким молотом у потилицю і тіло його вкинули до Ройпу. Розповідали, що риби винесли тіло його на поверхню, і на воді загорілося три запалені свіч- ки, а над прахом з'явилася свята Варвара, покровителька будівничих, ішла по водах боса, у синьому хітоні і вказувала чи то на Шпеєр, чи й кудись далі. Коли б спробував хто розповідати про всі дива того часу, то незабаром забракло б йому сил. Тим часом людям хотілося чудес не тільки небесних, а й земних. Рагімбольд з Кельна ламав собі голову, в який спосіб зробити кам'яного янгола, що пальцем завжди вказує на сонце, орла, що повертав голову в напрямку священика, який читає євангеліє, пристрій для обігрівання рук єпископа в час довгої меси.

Але яке все це має відношення до Кведліпбурга, в якому Євпраксія мала провести шість років свого життя — від дванадцятого до вісімнадцятого?

При франконськнх імператорах, сказано вже, Кведлінбург перестав бути улюбленим стольним городом. Генріх III може бути згаданий тут лише з тої причини, що його донька від першої жони Кунегільди — на ймення Адельгейда — була абатисою в Кведлінбурзі саме тоді, як привезено туди молоду маркграфиню Пракседу. Брат Адельгейди (по батькові, а не по матері), імператор Генріх IV був тоді в Італії, бо вже так повелося, що германські імператори майже всі свої зусилля спрямовували на приборкання непокірливих земель, про що буде осібна мова.

Пошук на сайті: