Життя й творчість П. Загребельного

 

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. в с. Солошине на Полтавщині. 1941 р. закінчено десятирічку; учорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, у серпні 1941 р. мав поранення. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 р., після якого — полон, і до лютого 1945 р.— фашистські концтабори смерті.

У 1945 р. працює в радянській воєнній місії в Західній Німеч­чині. З 1946 р.— навчається на філологічному факультеті Дні­пропетровського університету. По його закінченні (1951) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, у журналі «Вітчизна» в Києві), поєд­нуваної з письменницькою працею. У другій половині 50-х рр. XX ст. П. Загребельним видані збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957). Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у фашист­ському концтаборі. У 1961-1963 рр.П. Загребельний працює го­ловним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літера­турна Україна»), приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960). Протягом 60-70-х рр. письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема и найвагоміші з них: «День для прийдешнього» (1964); «Шепіт» (1966); «Добрий диявол» (1967); «Диво» (1968); трилогію «З погляду вічності» (1970); «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980); романну будову з чотирьох книг «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персо­носфера»; «Левине серце», (продовженням «Левиного серця» став роман «Вигнання з раю» (1985)); «Переходимо до любові» (1971); «Намилена трава» (1974); «Євпраксія» (1975); «Південний ком­форт» («Вітчизна», 1984). Виступив П. Загребельний і з кількома п’єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»); активно виступав з критичними й літе­ратурознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промо­вами й інтерв’ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе й портретів «Неложними устами» (1981). До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П.Г. Тичині. За його сценарі­ями на Київській кіностудії ім. О.П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).

Павло Загребельний понад сорок років працював в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім. Т.Г. Шевченка. Твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тира­жами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять у перекладах іншими мовами; зростає й кількість видань творів письменника за рубежем.

У 1979-1986 рр. Павло Архипович керував Спілкою письмен­ників України. Решту життя присвятив роботі на ниві красного письменства.

Огляд історичної прози П. Загребельного

Павло Загребельний — один із найчитабельніших авторів. Звертається митець до різних жанрів: новели, оповідання, пові­сті. Але найбільша його любов — роман.

Романний світ митця — це понад двадцять книг різної тема­тики. Групуючи ці тексти, дослідники виділяють кілька тема­тичних циклів. Військово-патріотичний: «Європа 45», «Європа. Захід», «Шепіт», «Добрий диявол». Цикл творів про сучас­ність: «Спека», «День для прийдешнього», трилогія «З погляду вічності», «Левине серце», «Розгін», «Південний комфорт», «Гола душа», «Юлія».

їх активно читали, бурхливо обговорювали, але найбільший резонанс мали твори історичної тематики. У романах «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан», «Диво» оживають голоси історії та складні постаті минулого, вра­жають своєю неповторністю різні епохи.

Щоб збагнути мотиви, які керували митцем під час задуму його творів, треба звернутися до самого майстра за відповіддю: «Мені докоряли, що я принижував Богдана Хмельницького. Я дотриму­юсь зовсім іншої думки. Ті герої, які перебували тільки на вер­шинах, які ступали тільки по горах — це майже не люди. Чому? Бо до Бога вони не дійшли, а до людей не спустилися — це якісь холодні фантоми. Тому, коли я писав і про київських князів, і про нашу величну Роксолану, я керувався тільки цим. Я чув ці голоси людей з далеких століть, вони «наговорювали» мені те, що з ними відбувалося. Для мене головне — реставрувати психо­логію, душу цих історичних героїв. Історик цього не може. Про що думав Ярослав Мудрий? Що відчував Володимир, коли при­ймав Християнство? Письменник це може домислити. Я виби­рав великі душі, які сяють нам крізь тисячоліття. Це, в першу чергу, Ярослав Мудрий, його внучка Євпраксія, Богдан. Коли я писав Євпраксію, хотів дізнатися, якою була жінка XI століття. Далі — через 500 років — Роксолана. Третьою частиною трип­тиха був роман про жінку, нашу сучасницю «Юлія, або Запро­шення до самовбивства».

Вірю саме в літературу. Тільки вона, мені з дається, виконує свою роль — дає людям надїю. Одне з великих джерел цієї надії — наша історія. Я починав писати романи про Київську Русь тоді, коли їх ніхто не писав. А життя наше було таке — безвірницьке, атеїстичне, страшне і дуже тяжке. У мене був релігійний рід — ніколи не сідали за стіл, не помолившись. У нас була Біблія, і коли мені виповнилося 10 років, почав читати її. Письменники не читали Святого Письма, то й були легкі, як пір’їни... Я наро­дився і виріс на Дніпрі... І це перейшло в мою душу. Там, де Дні­пра нема — ніби й не Україна. Це наша головна ріка, ріка мого народу. І це ріка Шевченка, і Дніпро — це Україна».

Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), у якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. У центрі роману — Софія Київська, яка є незни­щенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). У романі письменник відтворює історичні події останнього десятиріччя XI ст. На тлі цих подій і розкривається трагічна доля онуки Ярослава Мудрого княжни Євпраксії — дру­жини німецького імператора Генріха IV. Дружину всемогутнього імператора вразили дикі оргії, дрімуча забобонність при імпера­торському дворі. Коли Євпраксії не вдалося вмовити імператора-жорсткосердця, вона бунтує. Мужня жінка втікає з-під охорони, виступає в соборі, викриваючи Генріха перед усім католицьким світом. Так Європа вкотре познайомилася з жінкою-політиком, з жінкою-борцем. І ця жінка була руська! Письменник занурю­ється в складний внутрішній світ героїні, намагаючись найпере­конливіше передати його й водночас вимальовує її психологічний портрет на широкому історичному тлі.

Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксо­лана» (1980). Письменник зробив спробу проникнути в складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною.

Розкрити «таємниці» характеру Б. Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою П. Загребельний у романі «Я, Богдан» (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політич­ної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подроби­цях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника «Тисячолітній Миколай» (1994). У романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літера­турознавчі, а то и історіографічні етюди.