Характеристика образу Сивоока у творі «Диво»

 

Схарактеризуйте образ Сивоока. Як через образ автор розкри­ває проблему творчого начала в людині, свободолюбства, люд­ської гідності?

Хто звів собор — це диво з див? Не Ярослав же, як то твер­дить літописець. Князю належав задум, ідея, воля. А хтось же втілював задум і, вивершуючи його, збагачував рідними мотивами й барвами. Не могли це робити ортодоксальні майстри з Візан­тії. Мав бути серед них і митець-русич, який піднявся до розу­міння поступовості розвитку мистецтва в часі, прагнув зберегти животворні народні уявлення, вітчизняну спадщину. Не в під­майстрах він ходив — таке могло вдатися лише творцю. Спира­ючись на логіку історичної науки, на психологічні припущення, щедра фантазія П. Загребельного спородила могутній характер Сивоока — народного митця й мислителя, талановитого худож­ника, архітектора. Це справжній творець дива: «Як же так? — думав Сивок.— Адже це існує поза всім! Ні з чого з’являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого проведення пензлем? Вкладати треба ціле своє суще, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим — ось справжнє мистецтво!». Усе життя Сивоок є рабом, бунтівником проти свого злиденного становища як соці­ального, так і професійного.

Понад тридцять років він ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для Сивоока нерозривні, і незадовго до заги­белі він відкриє для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я — сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені».

До цього відкриття митець ішов стихійно, але неухильно. Спо­чатку він не знав, що в ньому після смерті діда, який не прийняв хреста, оживе буйнодивний світ кольорів. Коли вперше побачив Київ, золоті хрести на церковних банях здалися йому чорними, бо перед цим він дивився на сонце. Воно, земне, символ радості, чорні хрести — смутку, жалоби за дідом-язичником. Хрести Сивоок ненавидів до загину, але як талановитий художник, що задивлявся на гру барв, не міг не захопитися красою церкви Бого­родиці: «була рожево-сіра, розлога й струнка, летючо-легка, мов засвічена сонцем хмара, із сизо-вишневим мороком і золотими проморгами свічок усередині».

У язичницькій Радогості, захованій «в глибини зеленого дивосвіту», його вразила летюча барвна каплиця, а її хранителька Звенислава розкрила хлопцеві душу барв, які, мов люди, залежно від випадку, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, нудьгуючі, крикливі, жалібні, холодні, теплі... Ось чому пізніше, у Константинополі, уже спробувавши в Радогості та бол­гарському монастирі «випаровувати з небуття новий світ», Сивоок шукав у барві не бога, а людину. У своєму зухвальстві він поді­ляв крамольні думки із заборонених у ті часи книг, що художник вищий за бога: після створення світу він створює новий світ!

Сивоок ніколи й нікому не корився. У поєднанні з талантом непокірність набула в ньому величі й певності. І майстру Ага- піту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник — не раб. Він служить не церкві, не князю, не темним, мов вода-нетеч, боярам, а людям, які своєю працею прикрашають рідну землю. Поставивши перед храмом дві вежі, щоб оздобити їх не богами та їхніми прислужниками, а звичайними людьми, Сивоок хотів кинути виклик закостенілому у своїй зневазі до всього живого християнству: «Ми є! Ми живі!».

Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок заду­мує щось велике и незвичайне, бо малість не може здивувати світ. У його уяві собор стояв як образ землі, який народився з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був «...образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі...». Цю летючу церкву як символ краси рідної Вітчизни, а не приста­нище бога, митець вимріював усе життя. І він, перемігши посе­редність Міщила й обережність Мудрого, «заганяє» всього себе в собор. В Оранті передає тихе зітхання матері й сполохані очі Ісси, її болісно-нерозмірену постать, що летить у загибель. У про­цесі творення він наче самознищувався — і цей стан виокремлено автором самобутньою пластикою метафор і порівнянь: «Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне; мов рослини — квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами, і все для нього вкладалося в мову барви, він знову почав своє вмирання у творенні, спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки, небаченими кольорами, він хотів би упіймати в барві й показати людям усе на світі: дівочий спів, пташинии політ, блимання зірок з чистого неба і сонце, сонце». Увібрати розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах,— це і є та формула таїни художника, яку відкрив П. Загребельний у своєму Сивоокові.

Спостерігаючи за тим, як творець із сум’яття вичаровує гар­монійність, Ярослав Мудрий згодом зробить відкриття: Сивоок схожий на свою землю. Порівняння несподіване, широке, але за ним — безмежжя глибинних зв’язків: хлопчик із пущі став речником народу й рідної природи.