Життя та творчість Миколи Зерова

Перекладач, учений, критик і поет,

Закоханий в Еладу і поетів Риму,

Плекав класичний ритм і срібнодзвонну риму Великий ерудит, природжений естет.

Прихильник строгих форм різьбив дзвінкий сонет. Перекладав поетів світових перлини,

Нещадно розбивав противників доктрини,

І кожен рік міцнів його високий лет...

В часи сваволі дикої, пітьми і зла,

Коли засліплені безглуздий культ кували,

В неволі дальній, де німа холодна мла,

Миколи Зерова не стало.

(О. Теліга)

У цьому сонеті влучно описане життя нашого славного зем­ляка, якого заслужено називають гордістю української літератури.

Широченна ерудиція в античній, західноєвропейській, укра­їнській і російській літературах, ґрунтовні знання з історії, тонкі естетичні відчуття, глибокий аналіз і розуміння літературних явищ, строгий критичний розум, феноменальна пам’ять, вільне володіння стародавніми й новими мовами (близько 20), блиску­чий ораторський талант, тонко вигострене слово — ось багатю­щий арсенал, яким володів Микола Зеров, який допомагав йому виходити переможцем із різних літературних дискусій. У цьому була його нездоланна сила. У цьому було і його нещастя.

Неокласична естетична позиція М. Зерова, як і його побратимів по перу (М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бур- гардта), полягала в необхідності засвоєння найвищих літератур­них здобутків людства як передумови справжнього розквіту мис­тецтв, розуміння значення уроків класики у зростанні художника слова. Така позиція у 20-30-ті роки XX ст. була актуальна, адже в той час українську літературу заполонили твори-агітки, твори- плакати на злобу дня. Письменник писав власну історію душі, протиставляючи її сірості, провінційності. Він уважав україн­ську словесність невід’ємною складовою європейської словесності.

Як науковець і літературознавець М. Зеров турбувався й вбо­лівав за майбутнє української культури. Брав активну участь у літературній дискусії 1925-1928 рр., ставши на бік М. Хви­льового та інших членів ВАПЛІТЕ. Виступав проти російської культурної гегемонії, проти зведення штучної завіси між укра­їнською й західною культурами. Дбаючи про майбутнє україн­ського письменства, поет закликав звертатися до джерел, вивчати досвід минулих поколінь, традиції рідної культури, здійснювати новітні пошуки в письменстві. Йому було чуже неуцтво й при­стосовництво в літературі, виступав за творче змагання. Увижа­ється, що з цього все й почалося: неокласики, ортодокси, руйначі усталених традицій, формалісти, попутники, а значить — вороги народу. Звідси — неприязнь, підозра, несприйняття і, нарешті, репресії. Майже 10 років (до арешту) Микола Зеров жив у «підві­шеному» стані — зацькований і зневажений. Та вірив, що кривда відступить. Не відступила...

На Соловках, у нелюдських жахливих умовах, письменник намагався хоч якось зберегти свій внутрішній світ — останнє, що в нього залишилося. Але безжальна тоталітарна машина не зали­шала йому шансів на життя.

Микола Костянтинович Зеров, володіючи пам’яттю тисячо­літь, прагнув служити ідеалові гармонії в суспільстві. Але митець мусив трагічно загинути, бо жив у часи, коли такі особистості вважались небезпечними для суспільства.

Його реабілітовано посмертно. Творча спадщина Миколи Зерова повноправно входить у фонд культурних цінностей укра­їнського народу, якому він і присвятив усе своє коротке життя.