Іван Багряний - Тигролови (СКОРОЧЕНО) (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagrianiy_tigrolovi(SKOROCHENO).docx)Ivan_bagrianiy_tigrolovi(SKOROCHENO).docx99 Кб4789
Скачать этот файл (Ivan_bagrianiy_tigrolovi_SKOROCHENO_.fb2)Ivan_bagrianiy_tigrolovi_SKOROCHENO_.fb2180 Кб1984
     Під акомпанемент дощу дід Сірко став розповідати «про дивну мандрівку навколо світу, та про життя на Україні колись, та про дику землю, де вони потім висіли, куди їх закинула доля». Історія заселення переселенцями з України Уссурійського краю варта була цілої книги. Дід говорив про те, як жили колись Сірки на Полтавщині, коло славного міста Переяслава, а їхні діди й прадіди в Запорожжі козакували, в Крим і Туреччину ходили, страху всім ворогам наганяли. А то й на галерах не раз бували, та звідтіля утікали.

     Потім Сіркам довелося кидати рідну землю, їхати світ за очі — у навколосвітню морську подорож. Коло Індії їх дощі поливали—мочили, біля Цейлону вітри пекли—сушили. У Бомбеї воду пили, в Сінгапурі та Китаї сльози лили. «Та віри в щастя своє щербате і в силу свою двожильну не теряли».

     Коли приїхали на місце, з половину перемерли. А далі позвикали й зажили. Та ще й як зажили!

    

     Співуни

    

     Іноді на дозвіллі Грицько з сестрою співали пісень, лежачи горілиць на березі. У Наталки був хороший, сильний голос. І співала вона пісню про миленького, про двох соколів сміливо, щиро, як і все робила так. Грицько вторив лагідним тенором. Старий Сірко, прислухаючись до їх співу, і собі підтягувати починав.

     А закінчували співці неодмінно місцевою піснею про мисливця, який ходив—бродив по лісах та й побачив, як на траві спала красуня дивна. І як він з нею повівся по-лицарському. Співали цю пісню молоді люди трохи жартівливо. Наталка, як завжди, посміялася з того нещасливого молодця.

     Заколот і капітуляція

     «Григорій носив у серці ту хворобу, що його напала,— кохання до химерної лісової дівчини Наталки — і боровся сам із собою. Кохав, але... здається, безнадійно». Розум юнака боровся із серцем. Григорій тікав до водоспаду і просиджував там годинами. Не знав, як бути. Іти звичайним шляхом — залицятися, зваблювати, задурювати — він не міг і не смів. Це не така дівчина. Йому здавалося, що Наталка й не здогадується про його почуття. Окрім того, з його непевним становищем він не мав права наражати на небезпеку ще й іншу людину. Отак він терпів і мучився. Але піти звідси не мав сили. Бо він був щасливий біля цієї дівчини. Отак його розум змушений був капітулювати перед коханням.

    

     Мавка

    

     Спостерігаючи зовнішній світ, Григорій намагався в нім забутися. Він годинами, притаївшись межи колодами чи камінням, дивився, як клопочеться горностай, йшов назирці за козулею з малим козенятком і милувався ними. Ато натрапив на слід полоза. Вирішив пошукати його, розсунув кущі і... побачив Наталку. Вона стояла на тім боці річки й викручувала мокру косу. Як лісова мавка, вигиналась, сяяла блискучими росинками на тілі в сонячній купелі.

     Юнак круто повернув і швиденько, мов злодій, пішов від річки, лаючи себе,— а що як дівчина його помітила і розсердилася?

     Довго блукав по околицях, поки його не почали гукати. За обідом боявся глянути на Наталку, а коли випадково зустрівся поглядом, то побачив чисті, задумливі й наче здивовані очі. Навіть батько помітив, що з Григорієм щось негаразд, спитав, чи він не захворів.

     Увечері Григорій розповідав про свій рідний край, про птахів та звірів. Коли став показувати, як кує зозуля, то аж батько, здивований, вийшов із хати.

     Потім Грицько десь побіг, а Григорій залишився наодинці з дівчиною. Зніяковів, серце застукало. Нарешті наважився запитати, чого Наталка така сувора з ним, ніби сердиться. Дівчина зиркнула спідлоба, як холодною водою облила. Тоді сказала, що нічого вона не сердиться, відсмикнула руку й пішла собі геть.

    

     В гирлі Мухені

    

     Пантовий місяць кінчився. Пролетів як день. Сірко з Наталкою поїхали відвозити панти, а хлопці зробили пліт, поставили на нього бочки із засоленим м'ясом ізюбрів і попливли вниз річкою. Через три дні дісталися до гирла, туди, де Мухень впадає в Амур. Там стояв заготівельний пункт «Дальзаготхутро», і завідував ним давній Сірків приятель Мокієнко. Зустрів він хлопців гостинно й привітно, з почуттям власної гідності, охоче взявся виконати доручення — відправити м'ясо пароплавом у Хабаровськ. Мисливці й заночували в завідувача заготпункту, добре наговорившись з Мокієнчихою, привітною та веселою жінкою.

     Вранці хлопці вирушили додому.

    

     Розділ восьмий Осінь у тайзі

    

    

     Коли достигає виноград

    

     Непомітно минало літо. Наставала золота осінь, коли достигає винограду тайзі.

     Після пантування хлопці побули вдома лише п'ять днів. Але йутідні косили траву на пасіці. А потім Грицько з Григорієм вибули вдвох на верхів'я річки Іман.

     Старий з Наталкою качали мед. Дівчина стала сумною, а інколи на неї таке находило, що вона «дуріла», пустувала із собакою, як мале дівча, кричала в горах, викликаючи мавок. Ато зникала на півдня і поверталася потім тиха, слухняна і лагідна, ластилася до матері. Мати запропонувала їй поїхати до тітки, розважитися, але вона рішуче відмовилась. І спитала, чого це її всі вважають сердитою та негарною.

    

     Весела робінзонада

    

     А хлопці собі їхали на південь схилами Сіхоте—Аліня. Через чотири дні прибули на місце, оселилися в бараці на давній Сірковій заїмці. За сто кілометрів не було жодного житла. Безлюддя.

     Побратими пеклися на сонці, годували комарів та гнус, ловили рибу та стріляли качок, косили сіно за батьковим наказом. Потім робили пастки— самолови для дрібного цінного хутряного звіра, якого рушницею в лісі не добудеш.

     Робота була неважка, хлопці почували себе, як на відпочинку. Об'їдалися виноградом. Швидко минув місяць, і надійшла справжня осінь із ранковими приморозками.

    

     Бог кохання

    

     А в нетрях уже ревіли ізюбри. Надійшла золота пора — пора кохання. Рев котився далеко — «десь з хряском билися вогненнозорі коханці і дивилися на них граційні самиці, чекаючи, поки проллється кров і гордий, нетерпеливий, шалений від пристрасті переможець підійде без заперечень...»

     Григорій слухав цей рев, і йому самому хотілося закричати, викликаючи свою нещасливу долю до бою, і поламати їй ребра, потоптати ногами. Треба було повертатися додому. Але трапилася прикра несподіванка — Григорія вкусила гадюка, коли він босий згрібав сіно. Хлопець став рятуватися усіма відомими способами — і перев'язував ногу вище укусу, і припалював рану порохом, і ще щось робив. Та нічого не допомагало. Грицько розгубився, пропонував їхати і до знахарки, і додому, і в Іман, але його друг забороняв це робити. Нарешті через чотири дні організм сам подужав отруту.

    

     Коли вирує кров

    

     Хлопці надумали вже збиратися додому, як тут прибіг Заливай, а слідом за ним приїхала... Наталка. Кінь під нею був мокрий — видно, їхала без перепочинку. А сама була... спокійна, навіть байдужа, бо здалеку побачила, що хлопці живісінькі, і приховала свої справжні почуття.

     Коли їхали назад, зупинилися на річці Бікіні. Десь далеко сурмив ізюбр, і луна котилася нетрями.

     «Григорій сидів поруч із Наталкою. У нім вибухнуло те, що він був приспав уже. Вибухло з дикою силою, заболіло, застогнало, та він сидів і мовчав. Слухав, яку скронях товчеться кров. А Наталка байдуже, зосереджено, замріяно майструвала щось із кори».

     Дівчина зробила сурму — річ з кори, почекала, коли обізветься ізюбр, і засурмила й собі, як справжній звір. Ізюбр відгукнувся і став наближатися, щораз відповідаючи гучним ревом на Наталчину артистичну провокацію. Люди завмерли. Раптом на галявину вискочив один ізюбр, а з другого боку — другий (він, очевидно, мовчки біг на виклик суперника).

     «Два демони, дві сили — втілення цілого світу. Стали один проти одного, витягли вниз шиї, нагнувши голови — ріг проти рога. Копають землю, аж вона летить геть, водять боками. Чмихають. Раптом зводяться цапки і б'ють один одного ногами з ляскотом, із стогоном... Одного такого удару досить, щоб пробити людину наскрізь. Розходяться, копають землю і знов... Упираються рогами один в одного, аж лускіт іде».

     Григорій не витримав, вистрілив із рушниці. Мов ударені блискавкою, ізюбри кинулись врозтіч.

     Мисливці погналися за звіром, який був поранений. І знайшли його зав'язлим у болоті. Довелося застрелити ізюбра. Григорій із жалем дивився на нього і думав, що він так само загнаний і зацькований, як ця тварина.

    

     Розділ дев'ятий Зима

    

    

     Перед великим полюванням

    

     Пішли сніги, вдарили морози, тайга вбралася в нові шати. Для мисливців розпочалася гаряча пора «білків'я» — полювання на вивірок та іншого хутряного звіра.

     Григорій у мисливстві намагався забути про все — про свою дурну долю, про невідоме майбутнє. Милувався природою, звірами і часто навіть забував, що в них треба стріляти. Хлопці полювали на Бікіні. Незабаром туди прийшли й Наталка з батьком, хоч і на Голубій паді справи мисливські теж були непогані. Але дівчину тягло на Бікіні. На Голубій паді мисливці трохи пополохали вепрів, закапканили три рисі, а одну Наталка піймала живцем. Щоправда, коли рись спробувала вкусити дівчину, пес Заливай налетів і задавив її «без ніякого попереднього слідства».

     Наталка дуріла там, де треба серйозності, інколи навіть псувала полювання, але нітрохи тим не журилася. Здається, вона не знала почуття страху. Боялася одного Григорія. Проте він до цього звик і радів з того, що дівчина поруч.

     А одного разу трапився незвичайний випадок.

    

     Ціною дружби. «Злодюжка»

    

     Якось Григорій пішов білкувати з дубельтівкою (дробовиком). Зайшов далеко. Задерши голову, спостерігав, як вивірка порається з кедровою шишкою. Забув і про рушницю, згадавши пограбованого ним бурундучка.

     Хотів іти додому, та раптом побачив, що на нього суне ціла череда якихось тварин. Це були дикі свині — вепри на чолі з великим і страшним вепром—сікачем. Хлопець миттю видряпався на вивернуте з корінням дерево. Григорій був погано одягнений для довгого сидіння на дереві, а вепри не поспішали, чавкотіли собі, знайшовши багато поживи.

     Нарешті мисливець не витримав і вирішив вистрілити, щоб налякати звірів. Сікач оскаженів і кинувся на виворотень, збираючись його розтрощити. Та раптом сталося щось несподіване — весь табун кинувся навтьоки і зник у лісі, наче і не було його.

     Григорій подумав, що це може бути лише тигр, бо знав із оповідань Грицька: цей звір «пасе» вепрів і з того живе. Хоч він і боїться людей, першим їх ніколи не зачепить, але що, коли він голодний?

     Проте й сидіти на дереві — не всидиш на морозі. Григорій наважився, зліз із виворотня й пішов. Сніг, віхола — нічого не видно. Зрозумів, що заблукав. Та ще й не мав при собі ані сірників, ані зброї путньої. Ішов лише з упертості. Потім присів відпочити, пильнуючи, щоб не заснути. І... задрімав. Розбудив його чийсь дотик. Перед ним стояв Заливай і лизав у ніс.

     А незабаром підійшла вся заліплена снігом Наталка і сказала ніби сердито: «Хто ж так ходить?!»

     Стали йти разом — і заблукали зовсім. А сил далі йти в такій круговерті вже зовсім не було. Знайшли якусь скелю в гущині та й влаштувалися під нею в бур'яні та мохові. Притулилися спинами до пенька й дрімали сидячи.

Пошук на сайті: