Інша справа щодо людей. Хоч знову ж таки виявилось, що вбити великою бомбою малу, простягнену долі людину теж не так просто, коли вона тримається міцно землі. Тільки ж люди не витримували самі й тієї землі пускалися. Божеволіючи від самого зазирання смерті в вічі, вони схоплювалися й бігли, — рятуючись, бігли назустріч смерті. Інші ж від надмірної напруги перед надмірним жахом, з надмірного відчаю втрачали нарешті відчуття страху. Його заступала безмежна нудьга. Люди тупіли й уже не ховалися й не лягали, тільки так собі тинялися в філософському, фаталістичному настрої:
«Як призначено Богом, то вб'є. А як не призначено — то не вб'є…»
В дійсності ж виходило, що нібито їх усіх було призначено геть на побиття, мовби так Бог волів, аби вони вже не тинялися по цій землі. З неба на них спадали чорні післанці кари, післанці смерти — піднявши геєну огненну вгору, на небо, вони звідти вергали її на землю, на голови мерзенним грішникам і їхнім маленьким дітям, стареньким матусям і немічним дідам, щоб знали як…
Коли посилювався залізний гураган, залізний дощ новітніх Содому й Гоморри, Максим знову виходив на ґанок і дивився, як метушились по левадах і ген по засніженому болоті люди, мов збожеволілі чорні комашки, як вони падали, як вони зникали в чорнім диму, як виривалися вгору сизі смерчі землі посеред левад, на болоті, поміж вербами, поміж хатами; слухав, як тоскно ревла десь покинута, єдина на цілу вулицю, корова, як у сусіда кричали моторошно кури, замкнені й кинуті в хаті напризволяще; дивився вгору, як вигравали літаки й ішли, завиваючи, просто на нього, ніби вглядівши, що він іще живий, та й випускали на нього свій вантаж. Максим намагався не здригнутися, чекаючи, що вибухи прийдуться перед самісіньким ґанком і тоді буде нарешті всьому кінець.
Але бомби розривалися десь далеко за ним, за його домом, на другій вулиці. Тоді Максим вертався до присінок і там знову сідав на підлогу, простягти ноги, а син рвучко обіймав його й притискав до себе з усієї сили. І вони сиділи так…
Максим думав і в той же час нічого не думав, тільки і десь тоскно бриніла якась чужа, химерна, явно безглузда думка. Обіцяючи найлегший вихід з безвихіддя, вона прийшла якось раз і не могла вже відійти, засіла глибоко, як скалка, — це думка про «рідну кулю», цебто про кулю з рідної руки.
«От якби хтось і з тих, що десь там наступають, але хтось із своїх, близьких і рідних, прийшов і пристрелив його. Може ж, хтось є там із товаришів і друзів? Із тих, що, як і він, хлиснули з того страшного келиха, якого піднесла доля-мачуха. Вони мають справедливий, сліпий, всепожираючий гнів на весь світ… І то нічого, що він був би несправедливою жертвою. Але зате він лежав би в рідній землі, заспокоєний своїми, що, безперечно, теж ляжуть поруч…»
Максим знав недоречність цієї думки, — з рідної руки не може бути кулі. Ця безглузда думка зродилась із глибоко прихованого, невисловленого відчаю і була зовсім нелогічною. Думаючи про товаришів і друзів, він знав, що їх переважно спіткала однакова з ним доля… Зрештою, думав просто про братів по крові взагалі, про синів цієї землі. Приємною була б куля бодай хоч із рук своїх, та ба…
Не тільки товариші й друзі, а й взагалі свої не приходили й не могли прийти звідти, звідки насувався тепер дикий самум. А тим часом сипалося з неба залізо й вогонь. Чуже залізо й чужий вогонь. І чужий насувався самум, — гураган піщинок, одержимих сліпим інстинктом руїни.
Від грюкоту й грому Максим оглух, як оглухло й ціле місто…
Так тривало три дні. Увечері буря стихала й люди злазилися до своїх розтріпаних або й розторощених хат, злазилися під вцілілі дахи або на чадні руїни, щоб просити захисту в сусід на ніч. Та надлітав нагло звідкілясь ошалілий літак і ставив «паникадила» в небі. Люди, хто в чому встиг, панічно вилітали знову на левади, боячись бути приваленими стінами будівель, і так гибіли в снігу цілу ніч.
Так тривало три дні. І не було в місті жодного, ані німецького, ані совєтського солдата. Просто було собі нічиє місто, — вільне й ні від кого не залежне…
Нарешті на четвертий день на світанку з'явились на вулицях низенькі кирпаті хлопці в сірих «ушанках», у заболочених і пом'ятих шинелях, у повстяниках і з «фінками» через плече.
— А здєсь нємцав та нєту? — питали вони сторожко, очманіло. Питали в хоробрих молодиць, що визирали через паркани, лаштуючись на день десь утікати з дрібними дітьми, щоб ховатися від бомбардування.
«Вятскіє рєб'ята», — впізнав Максим хлопців за мовою й акцентом, і стало йому якось особливо байдуже. Ні, тужно. І не тому стало тужно, що він не знав вятських хлопців а чи боявся їх, а тому, що сподівався побачити своїх, а ті «свої»… Гай-гай! Чи ж є ще вони взагалі десь у цілому світі?!
Інші люди почувались так само, — замість радости, їх огорнула туга й жах.
Прихід цих хлопців означав насамперед ще гірше, ще жорстокіше бомбардування з боку тих, що відступали, маючи страшнішу техніку, а захистити людей отими своїми «паличками» ці чужі хлопці не зможуть та й не схочуть, бо не за тим прийшли. Принаймні поки що вони зовсім не виказували наміру захищати, а навпаки — стоячи купкою посеред вулиці, вони злобно реготалися з бідолашних молодиць, що бігли з манатками ховатися, позираючи вгору, а регочучись, так само злобно обіцяли ще на додачу «колоти дрова на їхніх головах». Коли ж помічали чоловіка, що переходив вулицю, стріляли навздогін із скорострілів і шалено, віртуозно матюкались.
З цієї причини людей огорнула туга й відчай. А друга причина була та сама, що й у Максима. Молодиці, й матері, й хлопці, й усі інші чекали своїх — чекали чоловіків, братів, синів, силою вигнаних за Урал і гнаних по всіх шляхах війни, а прийшли — ось які… Це прийшли хлопці таки з-за Уралу, але не ті. Вони, може, й добрі хлопці, та тільки ж… За них говорили не вони самі, за них говорила війна — ні, за них говорила казенна, напхана в них злоба, звіряча нещадність, нетерпимість, тупа, фанатична, помстива зненависть до всіх, «хто не з нами».
Максим підійшов до хлопців і заговорив до них їхньою мовою. Хлопці здивувались і навіть зраділи, — «земляк»! Їм навіть і в голову не могло прийти, що цей їхній «земляк» знав не тільки їхню мову, але й їхній вятський діялект досконало тільки тому, що був на їхній землі каторжником, був у концтаборах багато років. А надто вони зраділи махорці, — закурили всі з Максимового кисета, покрутивши товстющі цигарки. А потім оглянули його підозріло й на всякий випадок пообіцяли теж «колоти дрова на його голові». Після того вони пішли собі. Пішли шукати «нємцав».
Більше не бачив ніхто ніяких салдатів у місті, але ситуація в повітрі кардинально змінилася. І то на гірше. Літаки з червоними зірками перестали бомбити місто, натомість літаки з чорними «павучками» подвоїли свої старання. І від того ситуація на землі погіршала, хоч і здавалося раніше, що гіршої не може бути. Крім усього, тепер німці почали нещадно бомбити й околицю, рівняючи її з землею. А Максим тепер якраз ішов на околицю. Вони йшли туди з синком, побравшись за руки. Максим хотів бути тепер конче вкупі з усіма. Він розумів і відчував, що життя його тепер висіло зовсім на волосинці, — після зайняття міста «своїми» воно обчислювалося всього-на-всього тільки на короткі хвилини. І він хотів, щоб дружина була свідком його неминучого й уже безповоротного зникнення, що могло статись кожну мить. Чомусь вважав це за важливе.
Багато хто з сусідів взагалі нікуди не йшов і, фаталістичне поклавшись на волю Божу, сидів собі вдома, ніби заступаючи Максима, що перед тим лишався було сам один на цілу вулицю.
Так минув іще день.
Наступного дня ввечері, коли Максим повертався додому зі змученою дружиною й дітьми, його перестріли сусіди й тихо повідомили, що приїздили до його хати якісь «начальники» машиною й питали в сусідів «архітекта», «знаменитого архітекта». Дуже нібито їм треба. Всі військові. При них — купа автоматників і якийсь цивільний.
— Мабуть, будувати щось, сину, — підсумував усе старий сусід Чічай, зазираючи вогкими очима Максимові в обличчя. І одвернувся. Старий знав, що то мало б бути за «будівництво».