Людина біжить над прірвою – Іван Багряний

— Що ж писати?

— А… — махнув той рукою. — Пишіть що-небудь.

Максим розгонисте написав, до кого адресується, потім дату, потім своє ім'я й призвіще, рік народження, соціяльний стан батьків і свій, свою освіту, фах, скільки років сидів у тюрмі, а скільки в таборах «Сєвлагу»… Тут папірець скінчився, і Максим так на півслові й обірвав цю свою писемну вправу. Ба, насилу влізло й те, що написав. Хотів на закінчення поставити «і т. д.», але поставив лише три крапки й розписався в куточку.

— Вже, — промовив із полегшенням.

— Добре, — промовив начальник і не поворухнувся. Він стояв, заплющивши очі, біля теплого комина й, далебі, дрімав.

Максим поклав ручку і, склавши руки на столі, відпочивав — сидів нерухомо теж, ліньки було поворухнути й найменшим м'язком. Дивився на начальника. Зачепився поглядом за пляншетку й хотів було щось запитати, але тяжко було змусити язик повернутись і промовити слово. Втома. Нарешті він таки змусив свій язик поворухнутись:

— Гм… Скажіть… Навіщо ви взяли того… Христа на Голготі?..

— Здасться, — буркнув начальник спецвідділу. Потім додав, не розплющуючи очей: — В тім ваш найтяжчий злочин… Гм… (Іронія). Бо начальник ОСО армії має свої поняття, а начальник спецвідділу дивізії має, брат, свої…

«Та не може бути!!» — хотів аж скрикнути Максим глумливо, але не скрикнув — далебі, було ліньки. Промовчав. Начальник теж замовк і, як і перше, не розплющуючи очей, стояв, підпираючи спиною теплу стіну груби. Нарешті відслонився. Обтрусив крейду з рук і з шинелі й промовив:

— Ну, що ж… Пішли!..

А на дворі начальник плюнув у темряву й, кутаючись у шинелю, промурмотів, либонь, ні до кого:

— От бардак на цьому світі діється… Все з глузду з'їхало к чортовій матері!..

Це він промовив у мряку, невидимий, так що й невідомо, чи то саме він промовив, а замісць «к чортовій» ужив інший, менш пристойний, але більш динамічний епітет. І додав уже сердито й ніби аж із заздрістю:

— Вам то що!..

Коли вони ввійшли знову до штабу, Кутузов стояв над шахівницею, спершись однією ногою на стілець, і жував мундштук від цигарки, як кінь вудило, а його партнер пахкав димом із люльки, як паротяг, сидячи все так же спиною до дверей. Він, мабуть, так і не поворухнувся за весь час відсутності Максима. Його чуприна була розкуйовджена й стояла, мов копиця сіна, завихрена вітром. Не поворухнувся він і тепер.

Начальник спецвідділу дивізії подав Кутузову папірця, позіхнув і поплентався до лави, а Максим лишився стояти, дивлячись у потилицю того, що сидів при столі.

— Добре… — сказав Кутузов і, не дивлячись, кинув папірця на стіл. А тоді звівся й підійшов до Максима. Якусь мить дивився виряченими, банькатими очима й торсав свого чуба. Він, видно, був уже п'яний, очі мав червоні. Чи то, може, від безсоння? Стояв і щось тяжке обертав під своєю черепною покришкою, жуючи мундштук цигарки, — може, робив у тяжкій ситуації ризикований хід королевою.

— Ну, от… — сказав нарешті Кутузов. — Ми маємо дуже мало часу. Війна, брат, і ніколи займатись єрундою. Ясно? Тож давайте будемо говорити прямо, дивлячись у корень. «Сматрі в корень!» — сказав хто? Козьма Прутков… Ото ж! Так коротко й прямо — в чом дєло?! А дєло в тому, що ви нам не підходите. Взагалі не підходите. По калібру. Еге ж, по калібру! Це геніяльно сказано, що? Запишіть там… Ось у цьому і все дєло. Ви занадто… ну, як так сказати, — норовистий… Ні, гордий. А через те перед вами стоїть дилема… Підкреслюю: перед вами, а то ви все думаєте, що перед нами, гм… А дилема така: або — або. Або вмерти, або зігнутися — і то понижче, понижче… Що ви вибираєте?

— Перше, — буркнув Максим з нудьгою.

— Гм. — Кутузов поторсав чуба й вилаявся. — Йолоп! — І зашипів: — Ні, брат, ні!.. Ти перше зламаєшся, як… як гниляк, от як! І будеш рачкувати, слизняком повзати, а тоді… Тоді вже…

— Побачимо… — відповів Максим так само, як і перше, з нудьгою, й зітхнув. Дивився задумливо на свої босі пальці, ворушив ними. А тоді перевів погляд на вихрясту копицю волосся біля столу. «Десь я цю копицю вже бачив».

— Побачимо… — протяг Кутузов, немовби приймаючи виклик. А тоді враз повернувся круто до варти й махнув рукою в невідомому напрямку:

— Взяти!..

Вартові підскочили на цей раз ще швидше й знову втрьох.

— К общему чіслу? — не запитав, а гаркнув котрийсь весело.

— К общему числу, — відповів Кутузов байдуже й пішов до столу. Справу закінчено, можна далі грати в шахи.

Максима повернули поштовхами зброї до дверей і повели.

На самому порозі Максим раптом обернувся. Інстинктивно, підсвідоме, відчувши на своїй потилиці чийсь погляд і оте «І на в'язах мулько голові». Він обернувся швидко і… став як укопаний.

Від столу на нього дивився з-під копиці волосся, крізь дим люльки, Соломон!.. Дивився примруживши очі.

— А-а… — протяг Максим машинально. — Ви?!. Гм… Це ви, значить, були й за чічероне…

Павза. Це тривало мить — ця павза й усі ці надзвичайні розглядини. Видно було, що Соломон прорахувався, обертаючись; він хотів подивитися лише вслід, а довелося дивитися всторч. Але Соломон витримав за димовою заслоною. А Максим постояв мить, приголомшений, а потім глибоко зітхнув і промовив:

— Отже… Ви довели послідовність, професоре!..

І посміхнувся, обертаючись у темряву.

Там, де він щойно стояв, залишилися самі закриті двері, що сльозили патьоками, напотілі від холоду й теплої вогкості. На них іще якусь мить дивився крізь дим люльки вихрястий Соломон — пророк і громовержець, доктор філософії і т. д. і т. п. Дивився розгублено. Він був тут, явно рятуючись від «общего числа». І на підтвердження цього зітхнув глибоко й тремтливо…

«Цікаво, що то за формула «общеє число» і скільки в ньому має бути нулів?» — думав Максим, знову плентаючись у темряві під наставленою зброєю. А хтось зухвалий і глузливий у ньому, одержимий достославним шибеничним гумором, резонерствував, наслідуючи Соломона, — на зло, знущаючись із себе самого й з усіх.

«Багато… Дуже багато нулів має те число! І до нього належу і я, і ти, і сам той пришелепуватий Кутузов, і решта… Це ж те число отих піщинок із твого, Соломоне, самуму — опановних гоном до руїни й смерти і верганих у прірву… Проте Кутузов має, мабуть, ще якесь окреме, своє «общеє число», свій власний рахунок, і в ньому теж багато нулів… Авжеж…»

Але думка працювала мляво й тільки для того, щоб відірватися від наставленої десь у темряві зброї, зовсім не намагаючись по-справжньому заглянути під ту загадкову формулу «общеє число». Було зрозуміло й було байдуже — це число зі спільним знаменником, ім'я якому (знаменникові) — сира земля… Нерви затялися й цілковито не реагували ні на теперішнє, ні на майбутнє… Але скільки ще їм затинатися?! Які ще іспити їм призначено?! І де та межа?!.

Максим навіть не помітив, як опинився в великій, вогкій, продимленій хаті, повній салдатів, що лежали покотом на соломі попід стінами й скрізь навколо. Тільки й було вільного місця, що маленька латочка посередині, на якій стояв шевський стілець. А на покуті стояв стіл — голий, заялозений, заляпаний краплями воску зі свічок і чорнилом, і над ним — гола, полупана й почорніла стіна. Навіть не було ніякого «вождя». Посеред столу стояла бляшана лямпа з надбитим і закуреним склом, що його надбитий край був доточений папером. Тяжкий сопух, складений із багатьох смородів — прілих онуч, поту, людських випарів, гасу, чаду, розпареної глини й безлічі іншіх запахів, забивав дух і туманив голову…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: