Людина біжить над прірвою – Іван Багряний

Топталися в темряві. Максим ішов попереду й раптом відчув, що він загубив свого конвоїра.

— Ей! Слиш? — почувся з темряви переляканий голос Семьонова. — Де ти?!

— Ось.

— Де «ось»?

— Ось…

— Фу, ти, чорт!.. — нарешті намацав Семьонов Максима. — Де ж ти шляєшся? — і роззлостився. — Іди прямо! Направо!.. Дай сюди твою полу… Та не хапайся за револьвер!..

Семьонов узявся за полу Максимового пальта, майже здираючи його з плечей, і так плентався за ним. Невідомо було, хто кого веде.

— Стій!

Стали. Поміркувавши трохи, Семьонов зорієнтувався. Пішли далі. Так іще деякий час топталися в темряві. Нарешті Семьонов гримнув уже іншим голосом, як візник кричить «тпррру!», приїхавши:

— Стій!!.

Зупинились біля якоїсь стіни. Стояли в темряві, тримаючись одне за одного.

— Не бойся, — промовив Семьонов, відсапавшись. — Я тебе не стрельну зараз. Не було ще приказу… Хоча для тебе, голубе, було б краще! — додав він, зітхнувши: — Я тебе по блату чикнув би льохко і… В інших, брат, буде тяжче… Шукай там ручку дверей! Єсть?..

— Є.

— Тягни.

Максим потяг до себе за клямку — двері відчинилися просто в хату.

— Катісь! — пробурмотів Семьонов і закрив за Максимом двері.

«Ага!.. Оце й є те «общеє число»!»

Хата, освітлена лойовою свічкою, була вщерть напакована людьми, що лежали, як дрова, суцільним звалищем долі, на полу й на печі і… хропли. Біля дверей стояв столик, на столику горіла та лойова свічка, а за столиком куняв вояк із забинтованою головою.

Максим як увійшов, так і зупинився біля дверей та й стояв, спершись на одвірок.

Було тихо. Лиш де-не-де те хаотичне звалище людських тіл хлипало спросоння й маячило. «Так… Оце й є те «общеє число».

— Петрович!.. — почулося тихо з найдальшого кутка. Це до Максима озвався чийсь голос, хтось упізнав його й озвався так сумно, сердечне:

— Лягайте там, де стоїте… Лягайте…

— Хто ви?

— Я? Староста… цього обчества. І взагалі…

— А-а…

Максим упізнав: так, це староста цього села! Василенко. А село це, значить, — Веселе. Яка іронія!..

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

…Обмерзлі кригою дерева дзвонили й лускотіли, неначе вони були скляні. Кожна найменша гілочка була оправлена в прозору кригу, світилася й блищала, і ціле дерево здавалося зроблене геніяльним майстром із чистого скла. При подуві вітру гілочки цокотіли одна об одну, лущали, а при сильних зударах маси таких гілочок об масу, скляної коси об скляну косу скло дрібно билося й з дзвоном осипалося на пішоходи, на скляну ж, вірніше, оправлену в скляне поливо, землю. При недалеких артилерійських вибухах гілочки також подзвонювали і шелестом роняли дрібні блискучі шматочки.

Під тією казковою декорацією, по фантастичній скляній алеї, в яку обернулася вулиця, ведуть Миколу… Ведуть Максимового друга й товариша на страту. Він іде босий по снігу, в самій білизні, гордо закинувши голову. Заслужений артист і каторжник… Він дивиться просто перед собою, на заходяче, зажурене сонце… Мабуть, йому ввижається далекий Сибір і сніги Забайкалля, буйний іній, і шелест скляного вітру, і друзі — такі ж, як і він, приречені, але непокірні… Босий і в одній білизні, Микола зникає в мерехкотняві крижаної алеї, оточений вартою в блакитних німецьких одностроях.

Дзвонять крижинки над цілим світом. Крижинки, опромінені зажуреним, холодним сонцем…

А над усім тим, як марево, — ще один моторошний образ…

…Разом із його, Максимовим, товаришем і з багатьма іншими тоді на крижаній алеї було повішено й старого партизана Чубенка, партизана часів революції, — того самого, що, забезпечивши тріюмфтій революції, сидів потім у «рідній» тюрмі, де його було бито його ж орденами по обличчі й ламано йому ребра за ту ж саму свою Вітчизну, в ім'я якої він робив революцію… А тепер його було повішено разом із Миколою. Знову ж — за Неї… І він висів у шерезі відважних і непримиренних, на крижаній алеї. А вночі… Вночі прийшли його маленькі діти й зняли батька з петлі, ту петлю обірвавши. Хотіли врятувати його від ганьби й позорища, занести геть і поховати. Але далеко вони не могли його занести, бо батько був тяжкий, а надходив світанок. Батько був тяжкий і твердий, як колода, мерзлий… Тоді вони поставили його біля паркана стояти, під деревом, оправленим у скло. Поставили його, мерзлого й твердого, випростаного «на струнко»… І він так і стояв, приймаючи параду на розі, — зустрічав і проводжав сумних жінок, що йшли на базар… А скляні гілочки мерехтіли…

— По о дному вихаді-і-і!!!

Максим протер очі. З них не зникало марення, напливаючи на дійсність. В них ще йшов Микола, відходив, минаючи вартового, немовби виконував його команду. В них разом горіли сонце й свічка, мерехтіли дерева в скляному вбранні й патьоки на запотілих шибах… Це не був сон! Максим-бо не спав. Це була дума, спогад, видіння в широко розкритих і невидющих очах, це був відсвіт минулого й візія прийдешнього перед внутрішнім згасаючим зором… Максим не знав, як довго він так просидів, опустившись на мокру, сиру долівку в ногах великого людського звалища, отого «общего числа» — як остання його одиниця чи нуль. Остання одиниця чи нуль?.. А чи одиниця попереду?.. Одиниця попереду! Бо коли нагло розітнулася команда й усі встали — Максим опинився на чолі «общего числа», як перша одиниця, за якою йшла решта — решта одиниць і безліч нулів… Ні, ні! Одиницею попереду пройшов Микола, пройшов босий і в одній білизні по снігу й зник за дверима, а за ним-от мала йти решта — безліч одиниць і нулів, що й становитимуть вкупі з ним «общеє число»…

— По одному вихаді-і-і!!!

Ця команда замикала візію й переключала її в реальність. Ба, вони обидві, візія й реальність, пливли якийсь час вкупі, взаємно перетинаючись під цю команду.

Вартовий із забинтованою головою стояв, чухаючись і позіхаючи, і ту команду подав не він. Команду подав хтось із-за дверей, знадвору. Той хтось повторив команду тричі, але ніхто не виходив.

Команда та прозвучала моторошно, немовби то кричав півень. Отой самий біблійний півень перед зреченням Петра й перед узяттям Христа на Голготу. Всі встали, збились отарою, тупцялись, щось там порпались, але ніхто не виходив.

Забинтований вартовий, він же й комендант «дому цього», чухав свою потовчену голову й теж не міг спросонку прийти до пам'яти, дивився на огарок лойової свічки й моргав.

Нарешті голос надворі вибухнув страшним прокльоном і приголомшуючим матюком. І тоді раптом у відповідь таким же прокльоном і матюком вибухнув забинтований вартовий, адресуючи їх туди, за двері; після цього він одразу опанував себе, прийшов до пам'яти, настроївся.

— Ану ворушись там!!. Вставай-вставай!.. Збирай-ся-а!.. — загомонів-загукав він жваво й весело до того безформного й, здавалося, безкрайого в темряві «общего числа», так ніби йшлося про збирання десь на екскурсію чи до кіно.

— А речі брати? — спитав хтось дипломатичне, здавленим голосом.

— Брати!.. Все забирай!..

— І горшки?..

— І горшки забирай…

— Навіщо вони… — протяг хтось сумно, — …коли ж однак до лісу…

— … на «шльопку»… — видавив хтась спазматичне з горла — хтось юний — і зарюмсав.

— Дурак! — буркнув вартовий. — Боїшся… Зараз найстрашніша кара — це лишатися живим!.. Пойняв? А нащот горшків — котрі порожні, кидай. Баби заберуть…

Всі сопли в темряві, збираючи манатки. Хтось товк горшки, сьорбаючи носом.

Максим стояв… Йому нічого було збирати й нічого товкти… Стояв і слухав сам себе. У вухах йому кричали треті півні глупої півночі:

«Вихаді-і-і-і!!.»

— Увага! — випростався вартовий, піднісши листок паперу до купи вкритих рудими плямами бинтів, що разом із дірками для очей та для рота були головою: — Кого я буду називати — говори «я!». А кого не назву, теж скажеш «я!», вкінці. Пойнятно?

Він говорив весело, добродушним, простакуватим голосом. Це був один із типу тих «душ нарозпашку», що, напевно, й у пеклі б із чортами ляси точили.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( 1 оцінка, середнє 2 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: