Людина біжить над прірвою – Іван Багряний

— Ну, здорові були, орли!..

Сірий гомін зітхання й невиразний буркіт у відповідь. Тільки Вася-танкіст ляпнув голосно картою, аж пішли виляски, й відповів весело й голосно за всіх і сердечно так:

— Здоров, хазяїн! Здоров, орел наш дорогий!.. Як діла, га?..

— Ну-ну, Вася! Не балуйся… — буркнув незлостиво старшина, пройшовся задуманими, байдужими очима по людських обличчях і зупинився ними на старому-старому дідові з козацькими сивими вусами. В очах старшини блиснули вогники здивування.

— О?! А ти чого тут, дєд?!

— Та… посадили… — зітхнув дід із тихою, щирою журбою.

— За що ж тебе посадили?

— Та… вроді старостою… в колгоспі ж був…

— А-а! Значить, партизанів вішав?!

Павза. Понура, гнітюча мовчанка. І раптом Вася своїм веселим, жвавим голосом, так ніби ненароком, через карту, лузаючи насіння й спльовуючи лушпинням, але з глибокою певністю й гаряче:

— Товариш старшина! Він партизанів не вішав!.. Він тільки жидів вішав!

Вартовий автоматник біля дверей пирснув. Танкісти під столом не подали й виду, що щось сталося. А решта арештантів завмерла.

— А-а-а… — протяг старшина, спочатку розгублено, а потім ніби приємно здивований. — Жидів?.. — і враз махнув рукою понуро: — Ну жидів — чорт його бери!..

Повернувся й пішов. За ним — помічник, посміхаючисі до арештантів і ступаючи старшині слід у слід.

Дивно. Максима вразила одна подробиця. Вона від нього не уникла, він її вхопив. Це була нотка — одна манюсінька нотка в голосах, що тут щойно прозвучала, — в усіх, до пирскання автоматника включно. Якась глибока, тяжка, несвідома злоба й розгубленість. Злоба людей, збитих геть остаточно з пантелику. Й та злоба була скерована якоюсь силою в певний бік, як у відтулину — в ту стару, добре випробувану відтулину, що нею здавна випускалась зайва пара перенаснаги людського гніву й горя, що кінчалася божевільним, ідіотичним: «Бєй жідов, спасай Россію!!»

Ще трохи, й, може, це навіть стане найбільшою рушійною пружиною для всіх мільйонів отаких-от хлопців у повстяниках, щоб. поривати їх на «великі, історичні діла». Бо їх можна рухати ще тільки зненавистю й злобою. Злобою поривати й до героїки. Колись вони, ті мільйони, рухалися вогнем кличів про братерство й любов, але ті часи давно минули. На тім місці, де була колись віра в ті кличі, витворилася застрашлива порожнеча, а над тією порожнечею має ще якусь силу впливу лише глибока, несвідома, тяжка злоба. Сліпа, нищівна злоба на все, аж до себе самих включно.

На дверях старшина зупинився. Повернувся й, щось згадавши, зробив знову два кроки всередину:

— Всі місцеві? — спитав у лежачих людей, у всіх разом.

— Ні, — відповів хтось. — Майже всі не місцеві.

Тут устряв знову Вася-танкіст із наївною іронією:

— Це все жертви фашизму, товаришу старшина!

Старшина єхидно:

— І ти теж?

Вася, зітхнувши:

— І я теж…

Старшина:

— Ну, гей ви, жертви фашизму! Обідали?!

— Ні, — відповів за всіх той самий Вася.

Старшина скривився й процідив глузливо:

— Що ж це ви, поніміли всі, га? Ну чого носи повішали?!.

Хтось зітхнув глибоко й промурмотів — з наміром, очевидно, щось вивідати:

— Та… як поведуть у ліс… то там буде й обід…

— Дурак! — бовкнув старшина й засміявся. Сміявся якийсь час беззвучно, дивлячись на всіх одразу, а тоді промовив:

— То ти, браток, легенько хочеш — отак собі просто та й у ліс! Ні, ще почекай…

Сплюнув і вийшов.

Після того в дверях з'явився якийсь здоровенний гвардієць із «фінкою» і, не зачиняючи дверей, тикнув пальцем на двох лежачих і мовчки поманив їх тим пальцем за собою. Двоє встали й пішли слухняно. Скоро вони повернулися й принесли обід на всіх — кілька хлібин і двоє відер із якоюсь юшкою.

— Роздатчик! — гукнув хтось із сіней у хату.

— Я! — вискочив Вася з-під столу, зголошуючись добровільно до такої ролі, й пояснив: — Бо вони всі не в настроєнії…

Дійсно, всі були «не в настроєнії». Ніхто навіть і не здумав заперечувати таке Васіне самопроголошення, хоч більшість знала з досвіду, що тюремний «роздатчик» — це в тюрмі друга персона після начальника корпусу і перша, як тільки двері за тим начальником корпусу зачиняються. Але сьогодні — «яке то все має значення!», коли тут справа якихось хвилин, найбільше годин…

Таким чином Вася-танкіст став роздатчиком, що було цілком справедливо, бо роздатчик із Васі був фаховий. Перенісши діяльність із-під столу на стіл, Вася миттю вправно розділив увесь хліб на тридцять рівних пайок і роздав усім за принципом салдатського й арештантського «щастя»: один одвернувся від столу й виконував ролю сліпої долі; на запит Васі «кому?», тая «доля» тикала пальцем на того, кому вона прирікала невидиму пайку, — «цьому!», і так далі.

Хліб узяв кожен, але від обіду майже всі відмовились:

«Який тут обід? Хіба до обіду тепер?»

Ну що ж? Вася від того не впав у розпач. Відер було двоє і він їх розділив геніяльно. Одно відро взяв під стіл — собі й двом танкістам, а друге відніс за ряднину — господині та її малим діткам, що були в «хатині». За те відро він виміняв у господині миску й ложку, вернувся з тією здобиччю під стіл, насипав повну миску юшки й приніс власноручно її Максимові:

— Слухайте, товариш архітектор! Ось… їжте… Ну-ну, ви ж не якийсь там колхозник! (Заскалив око хитро). Уявіть собі, що ви «таки да» знову в тюрмі та й їжте собі на здоров'я…

І посміхався лукаво, передаючи миску й ложку. А тоді вернувся назад під стіл.

Це була не юшка. Це була їжа, якої в жодному довіднику кулінарії немає: квасоля, пшениця, кукурудза, капуста, горох, шматки гарбуза й навіть шматки якогось м'яса — все на купу та ще й з якимсь підозрілим запахом.

Максимові зовсім не хотілося їсти, але він мав про кого подбати. Він розбудив Костика:

— Костику!.. Треба триматися ж…

— Добре… — мурмотів Костик, чухаючись спросоння, і взяв ложку, ще навіть не знаючи, чого від нього хочуть. — Добре…

— Їж, Костику!..

Очунявшись нарешті, Костик накинувся на їжу так само жадібно, як перед тим на сон. Уже перед самим майже кінцем Костик насилу зупинився й напосівся на Максима, щоб і той іззів хоч трохи, і Максим мусів також проковтнути зо три ложки тієї їжі.

Потім вони полягали знову й Костик, знову вмостивши свою голову на Максимових грудях, солодко захропів. Бідолашне хлоп'я! Кілька ночей він ховався від арешту, перетіпався, перемучився без сну, і тепер-от сон його валив, мов билину. Юнак забув геть про все на світі, навіть про найстрашніше, що чекало на нього попереду. Ним володів сон.

Після обіду почалося щось справді незвичайне й цікаве — почалися «відвідини». Але які!.. Звідкіля й як ті жінки могли так блискавично швидко зорієнтуватися, куди завезено їхніх чоловіків, синів, батьків, і розшукати цю тюрму?! Прості селянські жінки — не лише з села Веселого, а й з інших навколишніх сіл — мусили пройти по прифронтовій смузі й під бомбардуванням до міста, перейти його вздовж, шукаючи тюрму по всіх закутках, аж поки вона не була знайдена. Та головне — як відважно й як геніяльно просто вони обійшли сувору заборону будь яких відвідин!

Секрет полягав саме в тому, що «тюрма» складалася з двох частин — із «тюремної камери» і з тієї хатини, де жила господиня з дітками. В силу необхідности господиня мусила ходити (виходити й знову входити) через «тюрму». І в силу тієї ж необхідности також усі її гості — «сестри, куми й подруги-салдатки», — що приходили «по ділу», теж мусили ходити через «тюрму». Тими гостями, звичайно, були й могли бути тільки жінки. А що тими «сестрами й кумами» були жінки з далеких сіл, які прийшли відвідати своїх синів та чоловіків, може, востаннє перед смертю, — то це навіть і на думку не спадало ні тюремній сторожі, ні тюремному начальству. Занадто вже сміливо це все було задумано. І от ті жінки, «сестри й куми», відвідували так господиню кілька годин.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: