Людина біжить над прірвою – Іван Багряний

Потім Миколу було повішено. За цю ж завісу, за цю феєрію… І цікаво, що формула обвинувачення містила цілком точний переказ слів, сказаних тоді при роботі. Лише всі ті слова й думки були приписані самому Миколі, бо донощик, здається, не знав, що автором проекту був Максим. А може, донощик, той «європеєць» Ірчук, розраховував, що другого спільника видасть сам Микола, тим знищивши сам себе ще й морально?..

Та Микола дотримав слова. Дотримав слова дружби й слова про готовість нести відповідальність за свою відвагу. Він віддав не тільки «частку», а й усе своє життя за те, щоб почепити цю вогненну деклярацію…

Того ж вечора взяли Костика на допит. Коли по нього прийшли, він забився в найбільшу гущу серед людей і тремтів дрібно, не хотів іти. Не хотів іти сам — просив, щоб його забирали разом із усіма. Варта загрожувала винести Костика на кулаках або на автоматах. Тоді Максим нагадав Костикові про мужність. Заспокоїв його й висловив свою глибоку віру, що з ним нічого не станеться, бо ж він іще дитина. Може ж, казав йому Максим, це його беруть, щоб випустити або на побачення з рідними, а тому — нема чого робити катавасію. Та й взагалі — не треба впадати в гістерію, а треба йти проти всього з відкритим чолом, навіть проти найстрашнішого. Навряд чи всі ці аргументи вплинули на переляканого Костика, але спокійний Максимів тон і підбадьорлива усмішка вплинули. Костик пішов.

А через годину чи дві повернувся. Він не плакав і не тремтів. Тяжко опустився на солому й широко відкритими очима дивився просто себе, в стіну. На всі розпитування нічого не міг розповісти до діла. Лише все повторював пошепки, що на нього кричали. Страшно кричали. І лаялись. Ой, як лаялись! Лаяли його, й матір, і сестер, і батька, і всю рідню. Аж у нього геть уся душа перевернулася від тієї лайки. І нарешті обіцяли його розстріляти, якщо до ранку не подасть «точний список усієї організації, до якої належить». Костик хрускав пальцями й метався душею в розпачі — «що ж робити?!». І благальне дивився на Максима…

Максим усміхнувся до нього на той погляд кричущий і, вкладаючи його на солому, щоб спав, промовив тихо:

— Будь мужній, Костику… То все дурне, що вони хочуть… Головне — витримати й не датись обернути себе на ганчірку… Добре?

Що ж він міг іще сказати цьому хлоп'яті? Чим потішити, що порадити?..

— Добре… — прошепотів Костик, уже переплакавши й тепер тільки схлипуючи тихо, без сліз. Він ухопив Максима за руку й не випускав. І так лежав мовчки, аж поки не заснув…

Опівночі покликано Максима.

Конвой із двох гвардійців повів його поміж стінами, через двір, через засніжену вуличку впоперек — до якогось іншого двору. Нарешті зупинились у темних сінях і постукали в якісь двері.

— Так! — почулося звідти, як із могили. Вартові відчинили двері до того «так» і впхнули туди Максима.

Це була маленька кімната в будиночку міщанського типу. Просто навпроти дверей під стіною — стіл. Над столом на стіні — ряд якихось фотографій і гасова лямпка. На столі — пляшка, чарка, револьвер і купа паперів. А над паперами сиділа, зігнувшись, бліда людина в шинелі наопашки й курила.

Максимів погляд сковзнув по всьому в кімнаті й зупинився на тому, що відразу найбільше кинулося йому в вічі. Це було розкуйовджене ліжко з купою безладно розкиданих подушок і зім'ятою периною, серед яких, млосно розметавшись, лежала… напівоголена дівчина — в такій позі, в якій її було залишено, мабуть, після запаморочливо-пристрастних обіймів, доведену до забуття чи до сну…

«Цікаво, — майнула іронична думка в Максимовій голові, — чи це також належить до засобів психічного впливу на нашого брата?..»

Але ця картина в статиці тривала всього лише коротку мить. Потім дівчина підвелася, солодко потяглася й, опустивши голі ноги з ліжка, встала. Ще мить стояла в самій лише короткій сорочині перед Максимом, зовсім його не помічаючи. Потім, не кваплячись, іще раз потяглася, як кішка, й повільно, не помічаючи й далі Максима, мовби його тут зовсім і не було, вийшла в сумежну кімнату…

Людина за столом, здавалось, також зовсім не зауважила присутности Максима, — навіть не підвела голови, навіть не поворухнулась, навіть і не глянула — кого ж привели. Лише згодом промовила — байдуже й безвиразно:

— Сідайте…

Й читала собі далі якісь папери.

Максим сів на стілець насупроти й дивився на людину в шинелі наопашки. Судячи зі знаків на ковнірі френча, це був майор військ НКВД. Блідий, виснажений, неголений, із слідами страшної перевтоми, сидів він над паперами з таким виглядом, ніби він не читав їх, а марив над ними, впершися в них бездумними очима.

«Слідчий», — подумав Максим.

— Я начальник окремої групи при слідчій частині ОСО армії, — промовив нарешті майор, не підводячи голови, — не то відрекомендувавшись так., не то заперечивши цим Максимові думки, що їх він, здавалось, прочитав.

«Ого! Таку інтуіцію має ця людина! — здивувався Максим. — Добре натасканий вовк».

А майор, буркнувши ту фразу, сидів собі далі в тій же позі. Час від часу він заплющував очі і з хвилину не розплющував їх. А розплющивши — знову дивився в папери, не моргаючи. Так тривало кілька довгих хвилин. Потім майор простяг руку до пляшки, що стояла на столі, намацав, — не дивлячись на неї, потрусив її в руках і, не почувши плюскоту, глянув на неї, зітхнув і поставив її геть під стіл. А тоді повернувся лицем до Максима. Спочатку дивився мовчки. Потім одкинувся на спинку стільця й, опустивши очі, затарабанив пальцями по столу, так само мовчки. А коли знову підвів очі на Максима, тихо спитав:

— Ну, і що ж ви скажете?

Голос його був такий же блідий, і втомлений, і просякнутий такою ж смертельною нудьгою чи тугою, як і його обличчя, як і вся його фігура — неохайно вбрана, заяложена, занедбана, опущена.

— Нічого особливого… — мляво відповів Максим, теж із нудьгою в голосі. — Нема чого казати.

— Так… — протяг майор. — Нема чого. Маєте рацію. — І зітхнув… — Усе, брат! Кінці зійшлися… (Помовчав)… А шкода…

В останньому слові блиснула нотка якоїсь трагічної щирости й жалю. «Що, що?!» Такого ще Максим не чув ніколи від слідчого. «Чи, може, він грає?»

А майор, здається, зовсім не грав. Він провів, бринькнув пальцем по стосу паперів, ніби хотів сказати: «Ось, дивись, яка купа, брат!» — і відіпхнув ту всю купу геть, поморщившись.

«Понаписували! Стільки понаписували! І коли вони встигли?» — думав Максим, але не жахався всієї тієї купи поназбираного й понаписуваного «добрими людьми» на нього. Він-бо знав, що суть не в тому, що там понаписувано, а в іншому — в тому «або — або», що його так чудово сформулював той «Кутузов». А вся ця писанина — це лише гра в «законність», формальне виправдання беззаконня.

Так понуро думав собі Максим. А що думав майор — невідомо. Він тільки дивився на Максима туманним зором, ворушив бровами, морщив лоба й щось думав. Притому хмурнів усе дужче й дужче, обертаючи якусь тяжку думу в голові чи якесь прикре почуття в душі. І раптом ударив кулаком по столі й випалив з якимсь незрозумілим злісним докором:

— Ех!.. На чорта ж!.. На чорта ви себе виявили?!.

— Як? — здивувався Максим. — Перед ким?!.

— Та перед оцим ось… — майор глянув у папери. — Перед оцим… Ірчуком?.. Так, Ірчуком…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: