Передача! Максимові принесено передачу. Помічник старшини вийняв її з-під поли (маленький вузлик), сказав «ось» і обережно передав Максимові. Максима стисло за горло… Він упізнав хустку.
— Що їй передати? — прошепотів помічник старшини, ніяковіючи перед Максимовою розгубленістю й, може, тому не вживаючи слова «дружині».
— Записку можна?.. — спитав Максим, хоч і знав сам, що не можна.
— Ні, не можна, — підтвердив помічник старшини. Тримаючи в одній руці вузлик, другою Максим шарив розгублено по кишенях: «Що ж їй передати?.. Що ж їй передати?.. Що ж… їй… передати?!. Га?..»
— Словами… — прошепотів помічник старшини. «Ні, треба щось передати», — думав Максим і вперто шарив по кишенях. «Хоч би тобі хустка». Але в кишенях нічого не було. Навіть хустки. Лише трохи махорки й запальничка.
— Ага!.. Будь ласка, — звернувся Максим до помічника старшини. — Будьте другом, передайте тій бідолашній ось це… Вона не має навіть чим запалити вогню в хаті. Це проста запальничка.
І з тими словами дістав запальничку й простяг її помічникові старшини. Той завагався, а тоді взяв, нерішуче перевертаючи її в руках. То була проста-найпростіша, навіть єрундова, саморобна запальничка — з мисливської 12-калібрової гільзи. Замість денець — зверху припаяно німецькі двадцять пфенігів із свастикою, а знизу — совєтський мідяний п'ятак із серпом і молотом. Словом, запальничка випадково була дуже оригінальна, — навіть коли б хто хотів спеціяльно вигадати таку, то не міг би. Помічник старшини все ще вагався — чи брати її? Так ніби здогадався, що це була не звичайна собі запальничка, що цю річ Максим зробив сам «рукою власною» й що її знала ціла вулиця. А потім посміхнувся й сказав:
— Добре… Тільки ж… А чим же ви самі будете прикурювати?
Максим махнув рукою, мовляв — «скільки там уже мені й курити!». Але, подумавши хвилинку, сказав:
— Ну, то скажіть їй… хай як-небудь передасть мені… кресало… батьківське… — Й пояснив: — 3 мене й кресала буде досить…
Назад Максим повернувся, не бачачи нічого перед собою. Не від сліз, ні — від болю в серці.
Він сів на солому, поклав вузлик на простягнуті ноги й так сидів, слухаючи, як торохтіло його серце, й думав. Думав і мучився:
«Навіщо?.. Навіщо ж ці зайві страждання?.. Для неї… для нього… для всіх… Навіщо?!.»
Потім він розгорнув вузлик, і на серці стало ще тяжче. То була надзвичайна передача! Кільканадцять пиріжечків і — всі різні. Ні одної пари, всі непарні… Чорний — із картоплею, сірий — із квасолею, світло-сірий — із морквою… з гречаною кашею… з макухою… з капустою… І кілька скибок хліба, й теж усі різні. І морщене яблуко… І огірок солоний…
Максим дивився на ті пиріжечки й хліб і пізнавав:
«Ось оце ось від Тетянки… Це від дружини… А цей ось — сестрин… А це — Марійчин… Від усього роду! Ще й від сусідів по одному… По крихті серця… По крихті тепла, муки, болю… Це. особлива передача! Вияв великої жалоби і…»
Коли б не стільки людей тут, коли б не Костик ще, Максим би нагло заридав так, що ці стіни стряслися б. Заридав би від туги страшної, безмежної, від муки тієї, що їй немає ні імени, ні визначення, від холоду, що огортає душу, від безвихіддя, саме усвідомлення якого стрясає душу.
Але Максим не заридав. Він лише прикусив губу до крови й зітхнув затяжно: «Навіщо?..»
Пізніше Максим від помічника старшини довідався, що пляшка самогону була тим ключем, що відчинив двері для цієї передачі.
Нічого з передачі Максим не їв. Він зав'язав вузлик і поклав у головах. Таж хіба можна було це їсти?! Хіба ж то були пиріжечки й хліб? Ні, то були знаки любови й дружби, то були реліквії, що їх хотілося зберегти, як дорогу пам'ять…
І цей день минув, як і перший, — у загальному отупінні, в якомусь зацепенінні.
Тільки три танкісти під столом жили повним, нормальним життям. Вони, здається, були цілком задоволені й почувалися тут зовсім добре. Грали собі в карти, кричали, сперечалися, співали й розповідали різні історійки й анекдоти — то масні, то антисемітські. А в тих розповідях і анекдотах не було нічогісінько на військові теми, так ніби війни зовсім і не було. Вони, здається, намагалися війну геть взагалі перекреслити, вимазати з свого життя, списати з дійсности.
Надворі гула мокра березнева завірюха, ліпила в шиби. І гули десь, гримотіли далекі вибухи. Але то було десь далеко, не тут. Ніби навіть не на цьому світі…
Коли заплющував очі й слухав завірюху чи слухав її й дивився на заплакані шиби, то здавалося, що це вернулося далеке-далеке дитинство… Солома на долівці з сухими волошками й стрючками горошку, а на соломі гурт їх, дітлахів, покотом. Лежать, босенькі й голопузі, й мріють, — слухають казок, завмираючи серцем, слухають гудіння вітру й шелест сніжинок по стрісі й по шибах. І в дитячій уяві постає казковий, невідомий, страшнуватий, але звабливий світ, що десь там, за цією соломою й мокрою долівкою, за шибами, за завірюхою…
Увечері до тюрми вкинули маленького, зовсім манюнького салдатика зі здоровенною рушницею. Він учепився за ту рушницю руками й ногами й не хотів пуститись. Так із рушницею його й укинуто до «тюрми». Посміхаючись, старшина лише звелів зняти з рушниці закривку й відібрати в салдатика набійницю.
А салдатик той був незвичайний. І рушниця в нього теж незвичайна. Салдатик мав щонайбільше 16 років, ще й до того був низенький на зріст. Дитина. Змучений, обдертий, мокрий весь і — з орденом на грудях. А рушницю мав — «ПеТееР». В цілому ж це все — салдатик із рушницею — звалося «петеерівець». Цей салдатик, ця дитина, вчепився за рушницю відчайдушне, як за рідну матір, і, матюкаючись люто, а тоді вже й ридаючи, не хотів випускати її з рук навіть і в «камері». Так і не випустив. Обійнявши її, як найріднішу істоту, сів на соломі, поставив її між ногами, височенну й дебелу, обхопив руками і, схиливши голову на неї, так сидів.
Старшина, ніяковіючи, пояснив, не звертаючись ні до кого і в той же час до всіх:
— Сорок танків уже був збив і — чорт поніс до дєвок… Чого тебе дурака чорт поніс до дєвок?! Дєвок, брат, збивати — це не танки! Заплутався в шпіонаж, а тепер от сиди… І «петеер» тобі не поможе.
Салдатик мовчав, як зацькований, переляканий звірок, конвульсійне вчепившись у рушницю, а старшина, зітхнувши, закінчив, звертаючись просто до нього:
— Ех, ти… А був би вже досі сто танків збив і був би вже «героєм СССР». А тепер, брат, і «петеер» твій…
Салдатик підвів голову і раптом дико, божевільне, крізь киплячі сльози вилаяв старшину матірною лайкою. Гістеричною лайкою. Старшина махнув рукою й вийшов. А «петеерівець» похитався, сидячи, разом із рушницею, і беззвучно заплакав. Худі, гострі плечі йому ходили ходором.
Хто знає, хто може заглянути в це маленьке серце? Може, йому в цім затемненні всесвіту стало страшно й холодно, може, йому бракувало матері а чи сестри рідної і він — пригорнувся до дівчини?.. Може… Але… Ось тепер — «зрада вітчизни»!..
Приводили ще й ще нових цивільних і військових. Десь перед північчю тюрму потряс шум — то в тюрму вкидали якогось п'яного «героя вітчизняної війни» і вже в тюрмі в нього відбирали гранати. Він не давав. Вася був за «арбітра», подаючи з-під стола саркастичні репліки.
Так тюрма наповнялася й наповнялася. До краю. Чаділа махоркою й пітними онучами. І гула, як млин. Ішов безперервний рух. Десь тут працював «комбінат», добре заведений і налагоджений. Комбінат сортування, відокремлення й переселення душ і тіл людських. «Тіло — на мило! Душу… в дим, у повітря, в пшик — назад «на передєлку»!» — за тезою нового всемогутнього судії, «реконструктора» й «творчого генія людства» — генія цієї епохи.
Другого дня помічник старшини знову покликав Максима, стоячи в дверях. Коли Максим вийшов у сіни, там стояв сам старшина, тримаючи пляшку молока в руці й три пачки махорки.
— Ага… На ось!.. — заспішив старшина, тикаючи молоко й махорку. А тоді якось ніяково, вибачаючись: