Метушня. Команда Зайця:
— Ма-аррш!
І все те посунуло. Подалося вчвал — по багнюці, по снігу, по вибоях. Тюрма на Широкій лишилася зяяти роззяпленими дверима, проваленим дахом і розваленим фасадом.
Тридцять восьмеро тих, позначених пальцем Фортуни, що їх перед тим було виділено окремо, змішалися тепер і переплуталися з рештою, з усією масою, підігнаною вже під один ранжир тим-таки самим пальцем.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Захекуючись від швидкої ходи, люди почали губитися в здогадах — куди ж це їх ведуть? Чи не на соборний цвинтар? Це там, за ярмарковою площею, під сизим бором…
Максим теж думав про те. Так, це ж вони, далебі, йдуть туди, де стоїть той янгол мармуровий, повергнутий на землю, що так трагічно заломив руки в мармуровій печалі… Тужить. Хоч його й потішали щороку безліч разів священики та хори церковні, співаючи — «ідеже нєсть болєзнь, ні печалі, ні воздиханія», проводжаючи душі відходячих у життя вічне. Янгол усе тяжко зітхав і плакав ревно, скільки Максим його пам'ятає. І малому Максимові все здавалося, ніби тому він так ридав, що недалеко біля нього все було копано великі ями та й роблено в них братські могили для розстрілюваних над ними людей… І дядина, красуня тітка Ганнуся, точнісінько так ридала, коли стояла на могилі навколюшки, розхристана, з розметаною косою, затискуючи руки між колінами, — над розстріляним своїм чоловіком, а його, Максимовим, дядьком, колись…
Колона йшла, обминаючи центр міста, йшла бічними вулицями, тримаючи курс таки туди — на ледь помітний хрестик за купами голих дерев і дахів, на хрестик дерев'яної церковці соборного цвинтаря. Ті вулиці, якими вони йшли, так добре знані Максимові з дитинства, — то вже були не вулиці. Вся ця частина міста була перетворена в суцільний пустир, укритий руїнами дімків і глибоченними воронками. По краях воронок лежали величезні брили мерзлої чорної землі, вивернуті тоновими бомбами. «По кому тут треба було скидати тонові бомби!?.» І, ніби як знущання, як глум над тією всією руїнницькою робою і як тріюмф перемоги над нею, ось над шляхом, край великої левади стоїть глиняна хатина під солом'яною старезною стріхою… Максим знав цю хату з дитинства — це хата Кривоносів, ковалів і молотобойців, що з їхніми хлопцями він учився в школі та з ними ж на печі ось у цій хаті слухав казок старої бабусі Кривоносихи — казок про царівен, про відьму, про хатку на курячих лапках… І ця «хатка на курячих лапках» із казки завжди асоціювалась у Максимовій уяві саме з хатиною Кривоносів. А тепер ця хатка на курячих лапках стоїть от над краєм велетенської воронки, як над проваллям, і — ціла-цілісінька! Це ніби теж кадр із казки. Цілісінька, після нападу «нечистої сили», тільки припала на один ріг, мовби вклякнула на одно коліно, та стріха трохи задерлась. Та ще осліпла зовсім — єдина її шибка в маленькому вікні вилетіла. Решта шибок, як і раніше, були позатикані онучами, й ті онучі не повилітали, — це, либонь, ще ті онучі, що були й за Максимового дитинства, що їх іще повтикала стара Кривоносиха. «Непереможні, незнищимі українські онучі!»
Чим далі колона йшла, тим реальнішою ставала для Максима можливість пройти попри самісіньку власну хату. Так. Це була б страшна іронія! І на те закривлялося. Ось уже міський парк. Ось Шеметів перевалок. Ось вони вийшли на Максимову вулицю… Звідси б повернути ліворуч, і за яких двісті кроків — його хата. Але колона не повернула ліворуч і не пішла вздовж по вулиці, а лише перетнула її впоперек навскоси. Конвой так квапив, так гнав, що люди бігли… бо над містом уже знову ревли літаки й могло статись так, що, доки колона добіжить до цвинтаря, її змішають із болотом раніше, ще й разом із конвоєм, і тим зіпсують усю задуману виставу, зламають її послідовність.
Люди бігли, спотикаючись. У тім поспіху даремно Максим повертав голову вліво, намагаючись востаннє, хоч здалеку, побачити свій дім… Нічого він не вглядів, не встиг.
Проминувши Зелене озеро (озеро посеред вулиць, на якому Максим учився плавати й рибалити, ловивши штаньми золотих маленьких карасиків і жаб'ячих пуголовків, і яке тепер його не зворушувало, засипане брудним снігом, сажею, цеглою, трісками й шматками бляхи від розбомбленої касарні, що стояла при березі) — проминувши це озеро, колона повернула ліворуч… І тепер уже зовсім стало ясно, що таки дійсно вони йшли на цвинтар. «Ось пройти ще цією вулицею, звернути праворуч у вузенький Силенків перевалок і тим перевалком вийти на Ярмаркову площу, пересікти її навкіс — і вже. Там є брама, через яку всі входять… але не всі виходять».
«За тією брамою, там їх і чекає мармуровий янгол».
За цим передбаченням усе й відбувалося. Це вражало. А також вражало те, що скільки вони пройшли, а ніде ще не стріли жодної живої душі, навіть собаки. Нишком кожен, і Максим теж, хотів, щоб стрівся бодай хоч якийсь випадковий знайомий, щоб хоч знали люди (хоч хто-небудь!), коли й куди їх поведено, щоб знали, що вони тут пройшли востаннє власними своїми ногами…
Пройшли вулицю. Ось колона звернула в вузенький Силенків перевалок. Ось…
Але далі цього перевалочка колона не пішла. Вона зупинилась, геть виповнивши його вщерть, бо був він зовсім вузенький, і так стояла. Люди перепочивали тілом і мучились душею (хто ще був здібний мучитись). Це все-таки мала бути лише коротка павза, а потім вони вийдуть на ярмаркову площу, зроблять останніх пару сот кроків і… Проте з цього перевалочка колона далі не пішла. Виявилося, що мета її маршруту була якраз тут, саме в цьому перевалочку.
Це був досить великий одноповерховий будинок Силенка. Тобто — колись це був будинок Силенка, якогось купця, чи архиєрея, чи генерала, Максим так добре й не знав того, хоч проходив повз нього безліч разів. А не знав тому, що пізніша слава цього будинку геть затьмарила імена попередніх господарів. А був тут пізніше «Штаб Духоніна», а потім «ЧеКа»… Може, відтоді й янгол той плаче там так тужно… Потім тут був військовий клюб. Нарешті — контора й клюб радгоспу «Свобода». А тепер…
А тепер тут, здається, мав бути також «клюб»… Якісь люди шпарко й галасливо працювали в ньому: чіпляючись по вікнах, як мавпи, вони прибивали грати!.. Пристосовували. За десять-двадцять хвилин усе було готове: дім купця чи архиєрея Силенка було пристосовано до нової функції.
В цей дім і було впаковано всю колону. Запхнули її, натоптали, придавили колінами, рушницями та кулеметами й замкнули. Варта розташувалась по менших прибудівках та в коморах у дворі, начальство й «управління» — по сусідніх дімках.
І нова тюрма зафункціонувала.
Всередині в тім домі двері були повиривані й стіни порозвалювані, так що він знутра являв собою майже суцільну залю з коридорчиком. У цю залю й у цей коридорчик і насипано було повно людей. Вони кишіли купою, один на одному. Топталися по головах і ногах. Вкладувалися. Вмощувалися… А над усім — гнітюча-гнітюча тривога, страх і якесь внутрішнє ниття, як зубний біль…
«Соломонова теза про пісок пустель, мабуть, саме отут була б найбільш доречна. І та його теза про хробаків…»
Максим роздумував над цим, лежачи серед людського звалища й спостерігаючи з нудьгою все навколо себе. І вже майже визнав за ним рацію — за Соломоном цебто.
Господи! Сама думка, що Соломон міг мати рацію, вбивала. Зрештою, все тут убивало, весь оцей світ убивав.
«А таки, мабуть, мав рацію!..»
Звалені в купу, в звалище, всі ці істоти (а це вже були тільки істоти — ні, пісок пустель!) помалу втрачали зовсім свою людську подобу.
Максим давно знав, що людина в певних обставинах може швидко звіріти, обертаючись часом у тварину. Бачив це сам не раз. Але так от оголено й у такому темпі й маштабі… Цього ще не бачив. І тут же пригадував знову слова Соломона про вагоме й штучне — про те, що відвіюється, й про те, що лишається. І от — штучне відвіялося, лишилося вагоме…
В тюрмі панувала ядуха, злоба. Люди починали нагадувати собою диких істот, що на малій площі, в ямі, намагалися видертися геть по головах собі подібних, топчучи одне одного на смерть. Вони шукали рятунку в загибелі ближнього, в зненависті — в тому, в чому рятунку ніколи не було й ніколи не буде.