Людина біжить над прірвою – Іван Багряний

Максим визирав у вікно, в надії побачити дружину. Побачити хоч здалеку, хоч на одну коротюсіньку мить…

Там, на вулиці з'явилося багато жінок і дітей. З вузликами, з пляшками молока, з торбиночками, вони сходилися, стояли попід парканами й попід дімочками віддалік і дивилися в вікна тюрми. В'язні теж хлинули до вікон, тиснулися до них зсередини, висували в розбиті шиби руки й голови, крутили розчепіреними пальцями, щось кричали. Але все те марно. Охорона не дозволяла близько підходити, ані не приймала передач. У перевалочку попід парканами стояв тихий плач.

Жінки й діти все прибували. Не одному в'язневі, що бачив це, душа завмирала: «Щось неспроста так багато тих жінок іде, мов плав пливе!» В тюрмі вщухав уже крик і лемент і припинилась озвіріла гризня. Відчувши раптом гостро неминучість розлуки, всі посмутніли, поробилися тихі. Дивилися в вікна на жінок і дітей, пізнавали їх, і багато-багато з них плакало нишком, одвертаючись, щоб ніхто не бачив…

Максимової дружини не було. Мабуть, не знала, де він, здезорієнтувавшись за ці дні. Чи, може, що сталось? А тут же зовсім близько — палицею можна докинути до його хати. Отак – от через вулицю, через городи, раз і вдруге — і просто до хати можна втрапити. Он-он видно вершечок клена — то клен біля його вікна…

Але дружини не було. І взагалі нікого з роду.

«Прийдуть… Вони ще прийдуть!»

Годині о десяти відчинилися двері й на порозі став карнач, цибатий чолов'яга в галіфе. Він довго дивився злими очима в гущу, але ніяк не міг знайти того, кого шукав.

— Ей, которий тут архітект, Колот? — нарешті сказав він злісно в ту гущу. Максим відгукнувся.

— Давай вихаді!

Максим довго «виходив» — ліз через людей, тиснувся, дерся, лишаючи решту ґудзиків з одежі й дориваючи її там, де вона була ще ціла, — нарешті вийшов. Білий, неначе мірошник, у крейді зі стін, він став посеред вулиці, обтрушуючись, а перед ним стояла варта й якийсь гвардійський офіцер.

— Слухайте, — сказав офіцер сухо. — Ви, кажуть, архітектор?

— Так.

— Добре, тоді пішли зі мною. Пішли кілька кроків по перевалочку.

— Проектувати можете? — запитав офіцер.

— Гм… Дивлячись що.

— Тюрму, скажімо! — бовкнув зумисне грубо офіцер.

— Н-не пробував… — протяг Максим, заскочений. Подивився на жінок з вузликами, зітхнув і вже хотів сказати «ні!».

— Нічого, — посміхнувся іронично офіцер, здогадавшись, які думки прийшли Максимові в голову. — Буває… Отже?

Максим не квапився, затягаючи відповідь. Він вирішив побавитись у «великого архітекта», щоб тим часом подихати свіжим повітрям.

— Отже, не пробував… Це спішно?

— Спішно.

— Тут будуватиметься?

— Ні, в Харкові…

— А-а…

Максим задумався. Він думав зовсім не про те, на що чекав офіцер, він думав про різне. В голові приємно шуміло від чистого, п'янкого повітря. І, між іншим, у голову лізла згадка про будівничого харківської тюрми ОГПУ, який (будівничий) сидів разом із ним, Максимом, в одній камері — в тій же таки, ним самим збудованій тюрмі — і рвав на собі волосся, кажучи, що коли б знав, то перед проектуванням узяв би й задушився мотузкою… Потішав його Максим тим, що, мовляв, — «не ти, так хтось інший, однак цю тюрму вибудував би, таки вибудував би неодмінно, і все одно в тій тюрмі довелося б сидіти, так само, як і в цій; так що немає зовсім причин рвати на собі волосся».

Максим посміхнувся й зітхнув.

— Ні, — сказав він іронично до офіцера. — Мабуть, я не зумію… Це потребує спеціяльного хисту.

— А ви спробуйте! Ви тільки спробуйте.

— Хіба що спробувати…

Максим подумав знову якийсь час, а тоді спитав меланхолійно:

— А як не вийде нічого? Тоді що?

— Гм… Тоді ми вас розстріляємо, — спробував нібито пожартувати офіцер, але це йому не вдалося, й він поспішив поправити свою несподівану щирість:

— Не ламайтесь, містер! Нам рекомендували вас як відомого архітектора. Отже — он у тім домі ви будете працювати. Вас туди приводитимуть і відводитимуть. Там ви будете як вдома. Що вам потрібне?

«Вдома. Гм». — Максим зітхнув. «Вдома» нагадало йому про дім, про родину.

— А матер'яли є? — запитав, уже цілком у полоні своєї думки.

— Скажете, що вам буде потрібне, все дістануть. Максимові прийшла в голову думка: «А що, коли справді використати це як нагоду побувати вдома? 'І то сьогодні ж. А там буде видно, як воно з тим «проектом» буде».

Що тут була нагода й вискочити з петлі — про це Максим у цю мить не думав. Мабуть, тому, що не приходила й думка в його вперту голову справді проектувати тюрму.

— Слухайте, — сказав він до офіцера. — Таж інструменти й матеріяли є в мене вдома. — Сказав неправду, бо він майже все продав частками за харчі, рятуючись із родиною від голоду. — А мій дім ось тут близько…

— Гаразд! — підхопив офіцер. — Ми вам дамо «бойца», і ви сходите з ним. А тим часом… — Він покликав варту й передав їй Максима.

Повертаючись до камери, Максим посміхався при думці, що от, може, він і справді за якийсь час відвідає своїх вдома. Це було б щось нечуване в історії й практиці НКВД — щоб арештант ходив на побачення до своєї власної хати…

Але не судилося тому здійснитись. Не встиг Максим іще влізти до камери й проповзти на своє старе місце до Костика, як у тюрмі створився якийсь переполох.

З чого саме почалось — невідомо. Але всі раптом помітили, що вуличкою швидким темпом пройшов відділ озброєних гвардійців із регулярних військ НКВД й увігнався на тюремне подвір'я. Все, що було там, біля тюрми, раптом заметушилося, забігало. Звідкілясь уже мчали вуличкою карнач, і Заєць, і начальник міліції, і вся їхня «свита». Все те поприбігало на подвір'я тяжко озброєне, клацаючи й брязкаючи тією зброєю. Так само, брязкаючи зброєю, позбігалась на подвір'я вся варта, повилазивши й повискакувавши з усіх шпарин та прибудівель. Вони на бігу прищіпали паси, чіпляли до автоматів диски, чіпляли гранати, ладували набійниці. Здавалося, все було охоплене панікою. Брязнули, хряпнули двері.

— Вихаді!!. Стройся-а-а!!. — загримів Заєць.

Так само охоплені панікою, виливалися лавиною з будинку в'язні. Паніка покотилась перевалком, охопивши його, наповнивши його від краю до краю. Заридали, закричали жінки й діти. Але — дивно: багато жінок і дітей підбігало до вартових і, ридаючи та цілуючи хапливо й розпучливо, тикали їм вузлики, згорточки, торбинки. То були жінки, матері й діти вартових!.. Усі ж інші, жінки, матері й діти в'язнів, стояли віддалік і лише простягали руки та плакали, не маючи права підбігати…

Варта вишикувалася в дві густі подвійні шпалери — один ряд у цивільному, другий — у військовому. Між ті шпалери вганяли в'язнів, ставлячи їх по чотири. Довжелезна колона зайняла все подвір'я й простяглася навгород, а з будинку ще виливалася й виливалася сіра маса. Господи! Звідки стільки людей? Як вони могли в такому будиночку вміститися?..

Карнач кричав, гарячився, підганяв усіх, а карнача підганяв командир військового гвардійського відділу.

Нарешті вийшли всі. Наостанку привели звідкілясь групу жінок-в'язнів, печальних «жінок-мироносиць», — і поставили в кінці колони. Довжелезна колона стояла готова, «зформована», біліючи плечима, спинами та колінами, — люди винесли на собі всю крейду зі стін тюремних, усе вапно й порох цегли та весь бруд із підлоги. Але обтрушуватись нікому навіть і на думку не спадало. Люди дивилися безтямним зором навколо, на білий світ, на людей, на жінок, навряд чи щось із того до пуття бачачи й розуміючи… Відділ військової варти переформувався — вийшов із шпалери, розділився надвоє, половина стала спереду колони, половина — ззаду. З боків лишилася двома суцільними парканами міліція.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: