— Заберіть ранених!!.
Вона прокричала це мовою цій землі, мовою Максима й багатьох із цього потоку. Вона благала, гукала, звертаючись до людського серця кожного.
Та марно. Лавина перла, загрожуючи її роздушити.
— Заберіть ранених!!! — піднесла вона голос вище. Вона вже наказувала — дзвінко, категорично.
Кришталевий голос потонув у ревищі й чиємусь тупому, жорстокому реготі.
Тоді дівчина вихопила парабелюм і, піймавши за вудила паровицю коней, що летіли на неї, вибухнула й заклекотала такою страшною, божевільною лайкою, що всі навколо неї зупинились. А дівчина, звинувшись, як вуж, і задерши кінські запінені морди вгору та не пускаючи їх, метнулась до саней, до купи гвардійців і в відповідь на похабщину закипіла, наставивши парабелюм командирові просто в зуби:
— Ранених!!. Заберіть ранених!!. Заберіть товаришів!! Сволотаі.. Боягузи!.. Мерзотники!.. Перестріляю!!! Р-раз!..
Всі з саней посхоплювались і стали перед дівчиною, засоромлені. Стали, позираючи скоса вгору.
— Ну-ну… Чого кричиш іще? Теж генерал… Де там твої ранені?.. Гей-гей!.. Хлопці! Ану давайте разом!.. Разом!! — І вони взялися всі разом. Усі.
Диво-дивне. Все, що тільки що летіло, загубивши голову й топчучи одне одного, втративши людську подобу, тепер стало. І стояло героїчно, запрудивши вулицю. Даремно інші напирали десь іззаду. «Встигнеш там!» І навіть, здавалось, це саме відносилось і до літаків, що кружляли над головами, — мовляв, теж «устигнеш, чорррт!..»
Салдати й цивільні, чоловіки й жінки носили ранених, носили сіно, солому, рядна. Ранених носили обережно, дбайливо й складали на сани — по два, по три. Навантажені сани рушали, а підходили інші. «Давай-давай!..»
Вони забирали товаришів. Вони евакуювали шпиталь. Серед інших працював і перший батальйон в'язнів з Максимом на чолі. Рятували товаришів. А ними всіма командував мармуровий Янгол. Маленький Янгол з великим серцем, що вміє так страшно, так божевільне лаятись…
Вже давно зникла Писарівка разом із погаслим пеклом, — через неї прогуркотіли юрбища, і вона лишилась тиха — десь там, у голубих снігах, у диму, в болоті, а Максимове серце все ще тремтіло дрібним тремтінням. Сталося щось, що вибухнуло сильніше, ніж усі вибухи досі. З пам'яти не йшов той Янгол, що раптом піднісся серед людського занепаду, як фенікс із попелу.
Не йшло з пам'яти й те, як той Янгол дивився на них — ув'язнених, оточених вартою, — дивився вогкими мерехтливими очима… Це, власне, він, той Янгол, примусив карнача подати в'язнів на допомогу — «рятувати товаришів», крикнувши:
— Гей, ти, цербер! Ану давай сюди твоїх людей! Швидко!..
І «цербер» мусив, зціпивши зуби, давати людей, щоб рятувати людей. Мусив давати приречених, щоб рятувати теж приречених…
І вони носили тих хлопців, тих людей, тих товаришів, із сльозами на очах… Салдати за руки, арештанти за ноги — «Давай», «брате мій, товаришу мій!..»
Янгол…
І от настала критична хвилина. Хвилина, коли, здавалось, треба було вже розчепірювати пальці й пускати соломинку, на якій завис, і летіти в прірву. Рештки сил залишали Максима. По черепу, мов по ковадлу, бив хтось тяжким молотом, забиваючи клин між світлом і тьмою, між ним і рештою, щоб остаточно відколоти його, відчахнути від тієї решти, від скелі, ім'я якій білий світ, і вергнути його геть у безвість. Він відчував, що вже він перехнябився — одна нога тут, а друга вже там, і йшла обертом голова… Ще одна мить!.. І ось тут раптом його душа стала цапки. Збунтувалась. Стала руба, випроставшись на весь свій зріст, велетенська його душа:
— Жити!
Досі йому тільки не хотілося вмирати. А тепер-от, як уже сили залишили його, як він уже напівпритомний опинився на грані між буттям і небуттям, йому раптом страшно захотілося жити.
— Ж-и-т-и!!.
До розпачу, до болю, до божевілля, до тяжких, невиплаканих сліз — чоловічих сліз, що стояли в ньому океаном, зібравшись за все життя каторжника й гнаного. «Ж й т й!» Те чудесне слово дихнуло на нього всім ароматом нежитого, неопізнаного, незбагненого, таємниче дивного й божественно прекрасного.
Немічне, розчавлене, агонізуюче тіло вже дубіло в сніговій синяві, а над ним душа звилась і закружляла, заклекотала, як сокіл. Вже зовсім босий, він ступав по снігу дерев'яними, не своїми ногами, вже мертвів ззовні, а хоробливий зір його загорявся буйним вогнем. Власне, тіло його було вже майже по той бік болю й страждання, його вже майже не було, і, може, саме тому душа так нагло вирвалась із полону, заметушилась, випросталась на всю велич над страшним проваллям і відчайдушне поривалась угору, розгортаючи крила для лету.
— Жити!
Тіло спотикалося, босе, по снігу, по розчавленому шляху, плуталося під колесами гармат і під ногами велетенських юрбищ, брело, немов під водою, немов по дну моря, не відчуваючи нічого, а охоплені гарячкою очі дивилися на ворухливе оточення й не сприймали його, воно здавалося вже не реальним, не тутешнім, неживим. Все здавалося нереальним. Реальною була лише синява, синява смерти, по якій гасав одчайдушно зір. То була безмежна снігова пустеля, пустеля степу синявого кольору туги — кольору печального надвечір'я, кольору крижаної загибелі. Гарячкові очі дивилися в ту снігову закрижанілу пустелю, а перед очима чомусь поставав давно забутий, колись бачений образ, поставав чітко до галюцінації: «X р и с т о с у п у с т е л і». Цей образ заступив собою весь світ… Самотній Христос у безмежній і холодній, у мертвій, кам'яній пустелі. Холодна, тужна, глуха синява. Пустеля, покрита великими скорбними каменями, як надгробними брилами. Пустеля безмежної туги.
Він один сидить на кам'яних брилах — сидить, обіпершись ліктями на коліна й звісивши голову на груди. Смутний у синявій тузі. В скорботі глибокій перед прірвою грядущої ночі. Один…
То не Бог! То тільки, тільки людина. Самотня, боса, простоволоса. В рубищі, в ганчір'ї, з натрудженими, побитими ногами, всіма забута й покинута, — поставлена над безоднею. Людина, яку ніхто не може врятувати…
Десь клекотав світ, пропливаючи збоку. І, немовби з тої картини, з-за того Христа вийшовши, в тривожному синявому надвечір'ї непомітно підступив до Максима вартовий Василь Легеза. Озирнувшись навколо, він проговорив пошепки, мовби ні до кого, мовби в снігову синяву:
— Надійшов наказ… завтра на переході Грайворон — Тамарівка… якщо в Грайвороні не відбудеться трибунал… усіх розстріляти…
І зник, мов його й не було.
І тоді, немов відповідаючи на той «наказ» чи на той «трибунал», раптом з імли гарячкової встав син сонячного Палермо… Максим навіть незчувся, як вони з ним помінялися ролями… Тепер уже він, Максим, сидів на землі, під колесами гармат і під тупотом людських юрбищ, під цівкою скоростріла, наставленого в груди, а над ним звівся син сонячного Палермо. Він устав із пітьми й скрикнув, як колись кричав його камрад до нього:
«Аванті!»
Чи це він наставив і цівку скоростріла в груди?..
— А вант і!!.
І встала перед ним дівчина з очима, повними сліз і шаленого гніву, біла вся, — вона звела руки, як янгол крила, і, замахнувшись парабелюмом, закричала — вибухнула зливою страшних слів, доконуючи найбільший парадокс: опинившись за межею можливого, бурхнула з серця відчай потопаючої любови гураганом жахливої лайки.»
І встав той рябий і вугластий салдат, той понурий, але чесний вояк, і сказав громоподібно:
— Дай людям хліб!!. Це люди!!.
І всі вони встали — різноплеменні й різноязичні, — ті втілені іскри безсмертної людської душі, яка не хоче вмирати і яку не можна (ні, не можна!!) вбити. Вони підвелися над ним і стали, як мур.
А він уже лежав, розпластаний у багнюці.
Тоді крізь гомін усіх інших спитав хтось понурий, — таж це той блідий майор у шинелі наопашки і з виразом смертельної втоми, зневіри, сарказму:
«А чи ти віриш у людину?..»
Спитав так, ніби це він питав як суддя на трибуналі.
— Вірю! — гукнула Максимова душа, вириваючись крізь зуби, зціплені мукою. — Вір ю…