Людина біжить над прірвою – Іван Багряний

І так, кермуючи ними, як кіньми, ззаду, в'їхав ними просто до хати, а в ній до просторої ясної світлиці. Там наказав їм стати. Посвердлив їх очима мовчки, стоячи сам на порозі, а потім почепив автомата на шию й вийшов геть, лишивши Максима й Костика самих стояти посеред хати.

Як тут було чудесно! Було тепло. Було чисто. Глиняна долівка була посипана піском і здавалася для Максимових босих ніг м'якою, як пух, ніжною, благословенною, як та долівка, по якій він бігав босоніж іще маленьким. Просто перед ними був стіл, застелений мапами й газетами, на яких стояли манірка, польовий телефон, чорнильниця, пара пляшок і лежали розсипані набої до автомата. Праворуч простягалась лава, а над нею було велике люстро з кривою поверхнею, в якій усе відбивалося викривлено. Так принаймні здалося Максимові, коли він глянув у те люстро на себе. Те, що він побачив, могло бути, без сумніву, тільки в жахливо кривому дзеркалі: звідти дивилась на нього безмежно змучена й волохата людиноподібна істота… Ліворуч була піч-полька, тобто — суцільна стіна з дверима-аркою до сумежної кімнатки, «хатини». І нікого з людей!..

Хлопці постояли. А потім сіли собі на лаві і обоє, мов по команді, заплющили очі. Мов кури на призьбі проти сонечка. Сиділи; мліючи від тепла й утоми, слухаючи, як та втома, мов пари алкоголю, розливалась тяжкою хвилею по всьому тілу. Було вже ліньки розплющити очі, поворушити хоч одним м'язком. Вони чули, як хтось обережно виступив з хатини і зупинився, дивлячись на них. Нехай. І юний Костик, і бувалий у бувальцях Максим вирішили собі, що нічого, власне, особливого ще не сталося, оскільки вони потрапили, мабуть, до фронтовиків, до армійців. Принаймні кілька годин можна буде бути спокійними, аж поки їх не передадуть до «відповідних органів», тобто — до тих самих органів, від яких вони втікали, а втікавши, вскочили от у халепу. А що вони були таки перед фронтом, можна було виснувати з досить близької канонади…

— Кгм!.. Сержант зараз прийде, — прогудів апатично густий бас. — Закурюйте.

Довелося розплющити очі, та ще й швидко. Слово «сержант» ударило Максима, наче довбнею по голові. Він ураз ясно усвідомив собі, що їх чекає: при фронті, без документів — їм належиться розстріл, а як взнають правду — то тим більше.

Тим часом перед ними стояв типовий український дядько і, посміхаючись у вуса, слинив цигарку в одній руці, а другою рукою простягав кисета.

«Сержант — це ж титул, вживаний звичайно в спеціяльному роді військ! Га!..»

— Ви господар? — спитав Максим мляво, закурюючи.

— Ні, я мобілізований… За кухаря тут ось…

«Ага». Страшенно хотілося про все негайно випитати в цього простакуватого й симпатичного дядька, щоб зорієнтуватися, але замість того Максим позіхнув і приплющив очі. «Обережно! Все ясно. Хіба тобі мало одного слова «сержант» для орієнтації?» Вовчий інстинкт перебрав команду, і, замість говорити, Максим «задрімав» собі, лише нашорошив вуха. «Якщо вискочимо з цієї халепи (давав Максим обітницю), зразу ж курс на ліс. А того Костика потягну силою, понесу на руках, як кошеня… Дитлах!.. Але це — якщо… Якщо ж ні… Гм, треба негайно прийняти рішення, негайно — що робити, якщо «ні»?..»

Але рішення ніякого Максим не встиг прийняти, як до хати знадвору ввійшов сержант. Він навіть не помітив їх, кинув з досадою шапку й шматок хліба на стіл і тяжко сів при столі. Затарабанив пальцями. Це був сірий, задимлений і флегматичний парубок, що в своїх заяложених і пошарпаних військових штанях та в такій же сорочці і в зачовганих чобітках «гармошкою» скорше нагадував сільського коваля чи шевця, аніж будь-якого сержанта чи щось подібне. Дядько, що був «за кухаря», сховався. А сержант сидів і тарабанив пальцями, чимось безмежно заклопотаний, і неспокій той якимись невидимими шляхами передався Максимові. Але… Ні, той неспокій походив не від сержанта. Він походив від шиб у вікні над сержантом, що, позолочені сонцем, деренчали й сопли (так, сопли!) від безугавної десь канонади та бомбових вибухів, від наглих відпливів та припливів повітря, породжених тими тяжкими вибухами. Ті бомби рвались довгими серіями десь там, на південній стороні. Там, на тій стороні південній, стояв безугавний, прогресивно наростаючий клекіт, що перетинав світ упоперек від обрію до обрію, з південного заходу на північний схід… І Максимові занудило під серцем, — це ж їм перетято шлях непрохідно й непролазно. Це ж там заліг фронт — море вогню й заліза, тотальна смерть, сіяна людьми двох армій супроти всього, що не з ними, — армій, які заглибились на кожній п'яді землі. Той фронт — то було своєрідне люте, безкомпромісове «або — або», без третього вибору, без середини. Але проти Максима ті дві крайності були об'єднані в єдину цілість, у суцільне заперечення, без дилеми «або — або», просто — тотальне заперечення. Фактично тут було лише дві крайності: «вони», що залягли фронтом упоперек світу, і «він», Максим, що має їх переступити, скреслити геть. Два світи, такі протилежні, такі неспівмірні, але однаково затяті, непримиренні. І сержант ось — уосіблення того протилежного світу, того суцільного й тотального Максимового заперечення.

А сержант сидів і розгублено тарабанив пальцями. Зовсім не цікавився затриманими, й навіть, здавалось, не помічав їх. Та ось по довгій павзі сержант підвів на них очі і навіть не здивувався їхній присутності. Подивився апатично, а потім:

— Ну, і як же ж воно діла, хлопці, га?

— Нічого, — зітхнув Максим. — Спасибі…

— Добре, — додав Костик. — Тільки от жерти хочеться, товаришу сержанте! — закінчив він несподівано з жалісною міною.

— Жерти?.. — Сержант узяв принесений шматок хліба, примружившись, покрутив його в руках, зітхнув і поклав назад на стіл. І почухав голову, мовби вибачаючись:

— Їрунда, братці!.. От дали пайку — на цілий день! Хоч жуй, хоч плюй, хоч дивись, хоч удавись, га!.. Але зачекайте лишень…

Він устав і пішов до хатини, щось довго там возився. Нарешті вийшов із хатини з повною пригоршнею сухарів, сірих і чорних, як земля.

— Ось хіба сухарів, якщо хочете… — І висипав їх, половину Костикові, а половину Максимові на коліна.

— Ге-ге, та в тебе ж і чоботи добрячі, браток! — здивувався він і аж став, розглядаючи Максимові «чоботи» — босі, репані, в кривавих пухирях ноги, що виглядали з-під верхньої частини бурок.

— Добрі чоботи…

І, зітхнувши, сплюнув — понуро й злісно. А тоді повернувся до столу, сів і почав крутити грубезну цигарку з газетного засмальцьованого паперу. Задеренчав телефон. Сержант, замість узяти рурку й послухати, просто крутнув за ручку сюди й туди з досадою, даючи «отбой». Мовляв, «одчепись!». І закурив собі. А закуривши, надсипав з повної пачки махорки половину на стіл, а решту запакував і кинув Максимові:

— На… Кури на здоров'я… (Посміхнувсь іронично)… Не так, може, ноги мерзнутимуть… браток!..

Потім заходився розглядати мапу, чухаючи голову.

Максим з Костиком гризли сухарі — житні й яшні, трохи з піском і припліснявілі, але то нічого, — і ніяковіли, почуваючи себе в явно фальшивій ситуації. Чим то все скінчиться? Костик дивився здивованими й розгубленими очима на Максима й запитував ними щось, а зубами тиснув на здоровенний сухар, аж в очах йому виступали сльози.

Максим мовчки дивився на сержанта, гриз сухарі й трохи хвилювався, але не від страху, ні, а навпаки — йому було незручно й було трохи цього сержанта шкода. А головне — ця фальшива ситуація, думав він, може закінчиться зовсім неприємно. Він думав зовсім спокійно над тим, щоб самому першому внести ясність, бо ж однак «викриття» було неминуче. Адже сержант, безперечно, не знає, з ким має справу. А це ж не гарно — зловживати добротою, для них не призначеною… Сержант, звичайно, буде кричати, взнавши правду. Але от треба взяти та й якось викласти йому, хто вони. Га?..

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: