Людина біжить над прірвою – Іван Багряний

Максим обдумував, як саме внести у все це ясність. З чого б почати? Все одно ж їх уже заарештовано, значить, рано чи пізно все буде вияснено. І якщо вони ще мають якийсь шанс, то, може, саме в цім тактичнім ході — попередити події. А тоді, може, вже можна буде якось крутитись…

Але тут сержант несподівано перерішив усе по-своєму.

— Ну, от, — промовив він, скінчивши розглядати мапу… — Що, відпочили трохи?.. А тепер, братця, смаліть собі… — і він повів пальцем по мапі, — ось так! Оце село, де ми є, ось тут. А ось отут фронт, на південь. А ви смаліть, звичайно, на північ. Тримайтеся маршруту — Грайворон — Борисівка — Тамарівка… А втім, — зітхнув, — вибирайте маршрут, який знаєте…

І встав. І хлопці теж повставали, здивовані, не вірячи самі собі, що так раптом обертається справа. Він уже їх просто виганяє. Він безперечно мав їх за тих «мобілізованих», що їх безліч відступало по шляхах, діставши наказ Воєнкомату — «йти на формування в тил»; тих, що їх звуть «торбешниками», бо єдине, що вони мали на озброєнні, — це торбу з харчами.

Хлопці позапихали останні сухарики в кишені, закрутили по цигарці, подякували сержантові за все — за сухарі, за махорку, за теплу кімнату, за щире слово, й рушили до дверей. Та тут двері відчинилися назустріч і увійшов той самий салдатик, що їх заарештував:

— Товаришу сержант! А що з цими от робити?

— З ким?

— Та ось із цими ж… Я їх затримав без документів. Ішли до нємця, прямо на фронт смалили.

Сержант наставився очима на Максима й на Костика, але без особливої внутрішньої експресії, лише здивовано.

— Куди?

— Ні, ми не до німців, — заперечив Максим, посміхнувшись. — Ми до своїх.

— Ми колону свою доганяєм, — гаряче підхопив Костик і тут же поправився: — Ми часть… часть свою доганяєм!

— А де ваша колона? — спитав сержант, нахмурившись.

— Пішла на Грайворон і на Тамарівку…

— І?..

— І ми от доганяєм… Пристали…

— Ага… — сержант пильно подивився на Костика, потім на Максима, на його «чоботи», зітхнув, поторсав чуба і несподівано махнув рукою:

— Нехай ідуть. Пусти їх.

— А документи ж, товариш сержант?

Тут сержант визвірився несподівано:

— Які там тепер документи? Не бачиш — люди на той світ пруть! Нехай пруть! Е-е!.. — і махнув рукою, немовби хлопцям на прощання.

— Все одно війна, брат! Паняй, хлопці!..

І хлопці вийшли. Повз здивованого салдата!..

Вони опинилися на вулиці й стали, безмежно здивовані.

«Га! Яка ж помилка вийшла з тим сержантом! Таж сержант — це ж ані одне, ані друге «або», — це середина!..»

— Ну, Костику, тепер — на ліс!

І Костик уже не сперечався, — навпаки, зрадів такій команді. Приголомшений пригодою й несподіваним щастям визволення, він аж тремтів від бажання кинутися звідси чимдуж до лісу, боячись, що сержант може похопитися й завернути їх.

— Ні, Костику. Спокійно. Тепер якраз іди собі спокійно. Отак-от…

І вони йшли собі мляво вуличкою. Йшли просто. Потім звернули ліворуч. Озирнулись. І, переконавшись, що хата вже зникла за тинами та повітками, враз чкурнули, скільки духу, до лугу, задивляючись очима туди ген-ген, де за лугом чорніла смуга лісу.

Та добігти до того лісу їм не судилося. Навіть не судилося дістатися до лугу, що простягався між лісом і ними, вкритий рудими плямами сухих плавнів і щетиною очеретів. Тільки-но вони почали спускатися вузенькою вуличкою з урвища до лугової низини, як їм назустріч вигналася пара замилених коней, запряжених у рожнаті сани (один у корінь, другий у пристяжку), а на санях, на соломі сиділа купа озброєних людей у цивільному.

— Стій! Стій!!. — зарепетували всі, повистрибувавши з саней і наставивши на Максима й Костика автомати.

— Стій!

Це були «свої»… начальник міліції (той, бувший фінінспектор) , два міліціонери й «сам» старший карнач Заєць… «Так от чому його не було вночі біля того льоху в Грайвороні! Це ж вони, пак, відстали були від колони ще в Писарівці, «організовували» там коней і сани і тепер от доганяють колону. Колону, господарем якої, власне, й був ось цей Заєць.

«І понесла ж їх халєра саме по цій дорозі, лугом!»

— Куди ж це ви, га? — визвірився Заєць на Максима. — Га?!.

Та й, не витримавши Максимового вигляду й погляду, спустив свої очі в землю. Максим з безнадії вдався до шибеничного «гумору»:

— Якщо я скажу тобі, що йдемо в ліс по квіти чи по ягоди, ти ж однак не повіриш.

— Ні… До нємців смалите?

— Чому ж? Ти ж знаєш, що ні… Ми просто блукаємо. Збились. Одбились. Пристали.

— Добре мені пристали, мов лошаки чешете! І це в який же ви бік так чешете?..

— Не бачиш? Колону ж доганяємо… Чи вже не тямиш?

— Та бачу. Тільки ж як ви в цей бік бігтимете, то ви її ніколи не доженете.

— Невідомо, земля кругла. Не доженемо, так перестрінемо.

— Ну, добре. Чого бігти кругом світу? Сідайте, ми її от зараз доженемо — і все вияснимо.

— Добре, тільки ти от пусти хоч оцю дитину. Вона ж ні при чім.

— Нічого. Там розберем…

— Чи далеко колона? — спитав, зібравшися з духом, підкреслено суворо начальник міліції, коли «бранці» всілися в сани до гурту й сиділи вже, оточені зброєю.

— Доженете, — позіхнув Максим зі зле прихованою досадою й додав іронично: — Якщо все буде гаразд.

— Що значить «якщо все буде гаразд»?

— Та так… А чи ви, мо, їдете до тітки на весілля?

— Поговори мені… (Це Заєць). А як далеко, де саме ви втекли з колони?

— Якщо сказати правду, то не ми від неї втекли, а вона від нас.

— Гм. Я бачу — це ти думаєш, що їдеш на весілля… Ну-ну, сумне, брат, буде твоє весілля.

— Сумне, — згодився іронично Максим.

На тому розмова їхня урвалась. Далі їхали вже весь час мовчки.

Максим обрахував, скільки треба часу, щоб доїхати до Грайворона, потім від Грайворона — до колони. Вона, напевно, не зайшла далі як 15 — 16 кілометрів за цей час, ну й ще зайде кілометрів з 10, поки ось ці коні до неї доскочать. Коні були добрі й бігли шпарко. Не бігли — летіли. Так що виходило, що за яких пару годин вони наздоженуть колону. Там буде все «вияснено». Власне, й виясняти нічого, — їх просто представлять перед ясні очі того гвардійського начальника з півнячим фальцетом, від якого вони втекли в Грайвороні, — і все. Суд триватиме хвилину-дві. Судитиме той півнячий фальцет разом із Зайцем, начальником міліції та з «ударниками» СМЕРШу.

Ні, незавидна виходила картина, зовсім незавидна. Але точна. І фінал — незаперечний. Біографія (його, Максимова) мала скінчитися за дуже короткий час. Що ж до Костика…

Впіймавши сумний Костиків погляд на собі, Максим посміхнувся.

— Закурімо, Костику! Щоб дома не журились. Вони скрутили по цигарці, а тоді, прикурюючи в Зайця, Максим, дивлячись просто йому в очі через прикурювану цигарку, промовив з притиском, звертаючись до Костика:

— Ти, Костику, тримайся сусіда… Сусід не видасть!..

Заєць-бо був Костиковим сусідом по вулиці, про що Максим добре знав.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: