Людина біжить над прірвою – Іван Багряний

… І знову ці жінки з малими дітками й немовлятами, закутаними в лахміття! Несучи немовлят на грудях і ведучи старшеньких за руку, вони йшли, як на страту. Ні, вони не йшли, їх г н а л и. Їх гнали під загрозою смерти — в смерть-таки ж. Гнали ті, що в своїй злобі приречених хотіли б стратити весь світ…

Максим раптом став помічати, що на нього всі звертають увагу. Він устав і пішов, не розглядаючись, але це не допомагало. «Чого вони дивляться? » Машинально Максим провів по устах і побачив на руці кров. Ага!.. У нього, бач, від гарячки порепались губи, попалені внутрішнім вогнем, часто облизувані й обвітрені. Порепались і кривавились. «І це тому вони дивляться?.. » Але тут же сам і заперечив цей здогад, бо враз побачив справжню причину. Вія побачив… Господи! Таж серед цих лодей було повно знайомих! Раз по раз траплялися люди з рідного міста чи з рідних околиць, що так чи так знали його, знали його рід, знали славу про нього та про його жаску епопею… Деякі навіть злегка кивали йому головою, деякі тільки витріщали очі, вражені, але потім похнюплювалися, відверталися й швидко проходили. Деякі зупинялися на мить від несподіванки і — теж швидко його обминали… Всі проходили мимо, прискорюючи ходу, і ні пари з уст… Вони, либонь, здогадувалися, як це він опинився тут. Безперечно. Вони боялися за себе, але вони боялися й за нього, щоб не стягти уваги… уваги тих, що теж бігли в цій же юрбі, кожного пронизуючи лихим зором, повним помстивої зненависти до всього світу за свої поразки й клекітливої злоби до інших за нелюбов до себе. Сповнені жадоби чужої смерти, щоб усі вмерли раніше від них.

Максим відчув, що він мусив би десь зникнути з цієї вулиці, з цього шляху. Тепер же, негайно. Але куди? Розмірковуючи над цим, він все-таки посувався далі, як автомат, все тією ж вулицею. Його ноги вже ледве-ледве пересувалися від утоми. Сили його танули. Але він ішов. Так він ішов, аж поки не опинився перед застряглою в баюрі машиною. На тій машині сидів… Ого-го! На машині тій сидів майже весь персонал із Особливого відділу армії й Спецвідділу дивізії — ті самі, що були в селі Веселому й на вулиці Заозірній. Всі його «знайомі» — вартові, й сержанти, й старшини, й той майор-слідчий, і навіть його дівчина! Всі були тут… Максим тільки встиг помітити, що всі вони були заспані, сердиті, неголені, забрьохані і — п'яні. А до того ще й — так-так! — до краю розгублені. Тільки встиг помітити це, як наткнувся на самого… начальника спецвідділу!.. Машина йорзалась у баюрі, шарпалася то сюди, то туди, скажено ревучи. Всі, що були в машині, лаяли шофера на чім світ стояв, а начальник безпорадно дивився на це все збоку, стоячи біля баюри з закладеними за спину руками, насунувши шапку на очі й розстебнувши комір «гімнастьорки». Максим наткнувся просто на нього — лицем до лиця. Це був той самий начальник спецвідділу танкової дивізії, що приїздив його заарештовувати… Але тепер він був і без танків, і без дивізії, лише зі своїм спецвідділом.

У Максима серце похололо, й він трохи не кинувся з усієї сили навтікача від несподіванки. Але не кинувся. Начальник спецвідділу всторч подивився йому в лице і… далебі, не впізнав… Подивився байдужими, каламутними очима, довгим, нудним поглядом і… одвернувся. Максим майже автоматично пройшов мимо нього, не моргнувши оком, і йшов далі, ледве стримуючись, щоб не побігти. Земля під ним горіла. «Тут же ж десь мусить бути й сам головний, отой «Кутузов». Той, що заповзявся тоді поставити мене на коліна…»

«Ти скажи! Яка єрунда!…»

Змобілізувавши всі свої нерви, щоб не шарахнутись, Максим ішов далі спокійно, — йшов і відчував, що… хтось дивиться йому в спину. Але йшов зумисне мляво. Це йому нагадало, як він колись, ще в школярські роки, вчився гартувати нерви й характер, ходячи по розпеченій блясі даху босоніж, і зумисне не квапився, не шарпався, хоч на ногах аж пухирі схоплювались.

Так вік ішов, здавалося, бозна й скільки, підкоряючись інтуїції, що підказувала йому — не шарпатись і не бігти, не дай Боже!.. Лише думка його бігла шалено, несамовито. Бачив, як дворами, городами й садочками йшли люди, і йому страшенно кортіло й самому кинутися туди. Але не кинувся. По якомусь часі машина заревла оглушливо і, вискочивши з баюри, рушила далі. Максим чув, як вона наближалася, доганяючи. Ось уже й догнала. А догнавши… пішла собі далі. Ніхто з тих, що сиділи в машині, не звернув на Максима жодної уваги. Тільки начальник, стоячи в правому кутку короба, шукав у кубі когось очима і… знайшов! Уп'явся тими очима в Максима, аж голову повернув назад.

«Впізнав чи не впізнав? Зупинить чи не зупинить машину?»

Але начальник машини не зупинив. Вона пішла собі далі, далі, гублячись у юрбі, а начальник усе стояв і дивився й тер рукою чоло. Либонь, пригадував. Раптом, як уже здавалося, що все минуло, машина десь там… стала! Чути було, як стала. «Пригадав?!.»

І тут Максим, не зміняючи темпу ходи, звернув ліворуч у чийсь двір і пішов навскоси садочками, забираючи все лівіше й лівіше, далі від шляху. Потім сів біля купи якогось хмизу і, ніби заклопотаний своїми босими ногами, нагнувся до них, а сам подивився пильно на шлях. Мимо проходили люди, а він дивився на шлях, туди, на вулицю, і бачив, як з машини геть усі позлазили і, розсипавшись, пішли вулицею навпроти течії…

Максим звівся й помалу пішов глибше в садки. Садки круто сходили на гору. Пройшовши якийсь час, Максим озирнувся, — нічого, крім густої сітки дерев, не було видно. Нагнувся — те саме. Густо посаджені й розрослі молоді яблуні й груші відгородили його від шляху. Тоді він повернув ще крутіше ліворуч і пішов швидше. Скоро він опинився на спеціяльно насипаному валу, що огороджував садки. За валом був глибокий рів, а потім ішла кінна доріжка, якою посувалося лише якихось двоє людей із торбами. Та доріжка крутилася до лісу, що був зовсім близько, бігла до нього повз вал, обрамлена обабіч тернами. Люди йшли від лісу, а Максимові треба було йти на ліс.

Завмираючи серцем, Максим пішов назустріч тим двом людям. Порівнявся з ними. Розминувся. Трохи згодом озирнувся. А переконавшись, що вони зовсім і не збиралися озиратись на нього, а спереду більше нікого не було, курнув доріжкою, скільки сили. До лісу!!. Господи! Таж ліс ось-де-ось — рукою дістати. Тільки б добігти. Тільки б ускочити в нього. Він не біг, бо не міг, але він ішов так, що аж суглоби тріщали йому в ногах. Він так давно вже не ходив. Він змобілізував усі рештки своїх сил і шмагав доріжкою так, як колись, у добрі часи, було, спішив до дівчини на побачення. Та ось уже й ліс…

Дорога звертала все лівіше й ішла понад лісом, але Максим пішов просто в ліс по цілині. Сніг був досить глибокий, але нічого. Ззаду в садках, чути було, стояв гомін, а нижче — там, на шосе, стояв клекіт. То гула й гула далі лавина, що тим шосе котилася. Здалеку можна було легко розрізняти окремі звуки, впізнаючи виразно, який від чого походив. Максим постояв, як вовк, послухав і, відсапнувшись, пішов далі по глибокому снігу. Скоро надибав чийсь слід, що тягся в протилежному напрямку, вступив у нього й так пішов у глиб лісу — туди, звідки хтось недавно пройшов, лишивши такий добрий слід. Ним було куди легше йти, ніж цілиною.

Вже піт заливав Максимові спину й очі, вже вичерпувалися остаточно сили й усе пливло в очах, перевертаючись шкереберть, а він усе йшов і йшов. Зачіпав жменею сніг на ходу й клав його в уста — гасив спрагу і йшов, уже заточуючись. Точнісінько так, як загнаний мисливцями олень, що вже хропе від безсилля й широко розкритою пащею хапає сніг на бігу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: