Нарешті він таки надибав на якийсь слід, до того ж іще й цілком свіжий. А поруч був ще один слід упоперек. І, ніби на додачу до тих слідів, десь раптом татакнула черга із скоростріла.
«Ого! — Максим нашорошився. — Та тут треба бути обережним! Хтось тут ходить!»
Вступивши в слід і йдучи ним, Максим пильно приглядався далеко наперед і по боках, дослухаючися до найменшого шереху. Нерви були весь час напняті…
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Лапате дерево розкинулося широко над головою, заслонивши небо й сонце густою зеленою короною. Максим сидів на грубому пні й не міг вийти з дива:
«Звідкіля взимку таке зелене лапате дерево?» Мовби велетенський платан а чи дуб розлого розкинув своє гілля і шумів, шумів.
Та це був зовсім не платан і не дуб. Це була звичайна липа. Старезна, дуплиста й порохнява липа. І це вона заставила зеленою короною небо й шуміла. Але не листом вона шуміла, бо не листом вона була вкрита. Вона була рясно вкрита омелою. І зеленіла та омела, й шелестіла, а в тій омелі гудів горішній свавільний вітер.
Максим смоктав грудочку снігу й слухав той шум. «Отаке, — зелена омела взимку на чорній сухій липі». І дивився просто перед собою затуманеним зором.
Перед ним на узгір'я підіймався чагарник. Густа-густа осичина, ліщина, дуби, берізки, бур'янища. І все те вкрите інеєм. Так, то туман сів інеєм на ліщині й на низьких кущах. Бо ж це «сівера», як кажуть сибіряки, тобто — північний схил горбів і пагорбів. Максим пригадав, що подібне слово вживається й у них на Слобожанщині, а саме — «сіверко», тобто холодно від північного вітру. А «сівера» — дуже подібне. В «сіверах» стояв ніби морозець — це в той час, як на південних схилах пагорбів уже текла вода патьоками, збігаючи десь попід снігом у низини.
Максим сидів і міркував — як же ж це так сталося, що він згубив орієнтацію й збився? Він мав на увазі триматися краю лісу, понад лугом, понад Ворсклою, а тим часом заходив усе далі й далі в гущавину, в темний ліс, що стояв тут, ніби справжній праліс. Він уже пробував іти і правіше, і лівіше, та нарешті втратив зовсім певність. Тоді сів от під розкішним зеленим деревом і сидів. Якби це було в селі, спитав би, та й усе. А тут кого спитаєш? Ні, треба спершу відпочити, бо в голові і в очах усе стоїть якось не на місці. Може, відпочивши, на свіжу голову вдасться розплутати цю шараду — в чому тут річ? І Максим відпочивав, забиваючи спрагу снігом, але спрага від того ще лютішала. Йому починало вже здаватись, що він так іде бозна й відколи, від того й спрага така, і що він уже забув, які й люди на вигляд. Усе те лишилося десь там, де вранці клубочився такий густий-густий туман. Там десь гримить, там десь клекотить, там усі-всі ті, що так було замірилися поставити його на коліна. Ну й ну!..
Шерех по снігу вивів його з забуття. З гори щось спускалося, зриваючи сніг ногами, й шматочки того снігу котилися, як вістуни, попереджаючи, що хтось за ними йде. Ті шматочки побачив Максим, ще не бачачи, хто ж то їх зірвав і покотив. Звівся на ноги й став за липою, визираючи. Щось спускалося майже з того самого напрямку, з якого й він прийшов недавно. Ось! Зачорніло. Двоє. Обоє в цивільній одежі, з білими торбами. Мали страшенно переляканий, насторожений вигляд. Ішли крадучись, дивлячися більше назад, аніж наперед. Максимові стало смішно — це ж і він так!
А ті двоє посувалися просто на нього. Ясно — це були два «торбешники», цебто такий рід салдатів «доблесної армії», яких звали всі в народі «торбешниками» за те, що вони, замість амуніції й зброї, мали лише торби з сухарями, взяті з дому перед «добровільним» героїчним виходом на війну. Такі «торбешники» вже два роки бігали отак по всіх шляхах і стежках, кожен «шукаючи свою часть», але тримаючи при тому курс додому, якщо пощастить. Це ті, що «голосували ногами» за ту систему, яку вони так оце захищали.
Торбешники підійшли аж до липи. Тоді з-за неї назустріч їм виступив Максим. Вглядівши його нагло перед собою, торбешники до того перелякалися, що Максимові стало їх шкода.
— Ми… ми… — пролепетав жалібно один із них, молодший, — ми часть свою доганяєм…
— Так-так!.. — додав другий, старший, кваплячись.
— Знаю, — сказав Максим важко. — Хоч ви й не в той бік, але нічого. Знаю. Скажіть ліпше, чи не знаєте ви, куди можна вийти, як отак піти? Га?
— Хтозна… — сказав молодший. А старший тремтячими руками скинув торбу, швидко розв'язав її й вийняв звідти білу паляницю. Й простяг її Максимові. Максим узявся за другий край паляниці, і тут… очі їхні зустрілися!
Господи, Боже мій, грім з ясного неба!
К у т у з о в!!!
Так, Кутузов!..
А Кутузов (це таки був дійсно він, хоч і добре переодягнений та зарослий до невпізнання), ніби його вдарив параліч, — тримався за край паляниці, не в стані пустити руки, і не міг відвести очей від Максима. Губи йому скривилися жалібно й побіліли-побіліли.
Так вони стояли якусь мять, тримаючись удвох за одну паляницю, — один давав, другий брав, а вона, немовби намагнетизована чи зачарована, тримала їхні руки при собі.
— Гм, — скззав нарешті Максим, оговтавшись. А потім додав глузливо: — На кого ж ви покинули ОСО армії, товаришу? Га?..
Тут Кутузов шарпнувся, стрибнув убік і панічно побіг, подався стрімголов, вистрибом, як козел. І торбу забув. Торбу підхопив його супутник і подався слідом.
— Ха-ха-ха!.. — сміявся Максим, тримаючи паляницю й навіть не бачачи її. Він не в силі був стримати реготу, що душив його. — Ха-ха-ха!..
Як він сміявся! Але як він, одначе, сам виглядав при тому! Обірваний, з порепаними губами, з божевільне запаленими очима, босий!.. Голос його був хрипкий, навіть не подібний до людського. Коли б хто побачив його в цей час, почув його той сміх, він би кинувся з жаху тікати геть, ламаючи кущі головою й викручуючи власні ноги
« — Та на кого ж ви покинули ОСО армії, га?!.Га-га!!.»
Максим поривався кричати це навздогін, але нічого з того не виходило, лише хрипкий регіт. Він сміявся й дивився, як ген-ген мелькали дві сірі плями, віддаляючись. Вони подались не в тому напрямку, куди йшов Максим, але однак у протилежному до того, куди пішли всі «часті» й усі «ОСО» дивізій, корпусів, армій. Здорово! Господи, а який у нього, у того Кутузова, був змучений і переляканий вигляд ще до того, як він побачив і впізнав Максима. Урвавши сміх, Максим провів рукою по чолі, пригадуючи обличчя Кутузова перед втечею.
«Гнаний жахом. Так, він біжить, гнаний тваринячим жахом! Він біжить десь світ за очі, в смертельній нудьзі і… голий. Так, сам перед собою в думках він голий, і йому здається, що всі його таким бачать, хоч і добре вбрався він у чужий одяг.»
Постоявши, Максим махнув рукою й здивувався:
«Паляниця!!? Ще й свіжа зовсім!»
І вчепився в ту паляницю зубами. Відкусив шматяку і жував, жував, жадібно, як дикий вепр. Але проковтнути так і не зміг, — за шлунок і за горло хапали корчі. Ні, не сила було проковтнути цю таку пишну, таку білу й гарну паляницю. Не тому, що вона від Кутузова (о, Максим зовсім не з таких забобонних чи дурних, щоб метатися на хлібові), а тому, що його все нутро підіймалося бунтом проти самої думки про їжу.
Так і не з'ївши ні крихти, Максим зітхнув і засунув паляницю за бовт пальта.
«Гаразд. Якщо «він» побіг отак, то мені треба лівіше».
І, виломивши палицю, пішов лівіше.
Від зустрічі з Кутузовим Максим мав щонайменше дві користі. Перша — це паляниця. Хоч він і не годен був з'їсти її зараз, але, може ж, він її таки з'їсть потім. А друга користь — це та, ще, «відв'язуючись від ворога» й прямуючи все лівіше й лівіше, він, виявилося, випадково натрапив на вірний курс. Уже за годину ходу він побачив, що ліс кінчався, а за ним простягався луг, за яким ген-ген-ген уже виднілися села й хутори понад великим трактом. Не виходячи зовсім на край лісу, Максим пішов рівнобіжне йому, приблизно метрів зі 100 — 200 галявиною лісу. Йому аж полегшало, — так, неначе на душі розвиднілось. Головним чином — від певности, що він ішов правильно, не роблячи зайвих петель.