— Покиньте, — сказав лейтенант. — Це безнадійна справа.
— Ні, — зітхнув Максим. — Якщо це безнадійна справа, то вибратися нам з вами живцем до хати — ще безнадійніша. Але те й друге в наших руках…
І кресав, і кресав.
І ось — вата нарешті задиміла. Викресав! Задиміли цигарки… Попливли хмарки тютюнового диму над «табором» трьох мандрівників.
— Е-е… — сказав роздумливо лейтенант, захлинаючись махорковим димом. — Ти, я бачу, зух!.. — і крутнув головою значуще. Допаливши одну козячу ніжку, він звернув другу та все дивився на Максима.
— Скажи, звідки ти є? — спитав нарешті.
Максим назвав своє місто.
— Он як? А ми ж звідти йдемо! А жінка є?
— Є.
— І діти?
— Синок… І дочка…
— Гм. А як звуть синочка?
— Борис.
Лейтенант про щось задумався. По хвилі:
— Гарне ім'я… Мого батька теж Борисом звали… І куди ж ти йдеш?
— Та… доганяю ж часть…
— Маладєц… — сказав лейтенант глузливо й зітхнув, насупився.
— Як і ви… — додав Максим.
— Авжеж, — згодився лейтенант тим же тоном.
— А хто ж це, хлопці, є там у вас у Борисівці?
— Є… Моя наречена… Пошти жінка. Я біля неї б як у бога за пазухою!..
Зайшла мовчанка.
«Чи він справді, чи «Ваньку валяє»?» — знову вела тієї ж самої Максимова нашорошена думка.
А салдат і собі зітхнув:
— Ех, молодці хлопці, которі там, у Рябині…
Максим спитав, що ж то за «хлопці в Рябині».
— Дві сотні… Встромили на фронті гвинтовки штихами в землю й пішли додому… Чернігівські, сумські, лубенські…
Лейтенант промовчав. А салдат подивився на Максимове пальто та:
— Ех і пальто ж на вас добре!
— Та де!.. От на вас шинеля — то одежина! А це вже онуча.
— Справді? Ну, то давайте мінька, га? Не хочете? Я вам ще й валянки дам у придачу! Гаразд?..
— Бачите, — сказав Максим, — шинеля то добра, але мені обіцяли видати нову, як дожену свою «часть».
— Ви вже її ніколи не доженете. А я б у цьому пальті завтра й дома був би…
— Ну-ну, — сказав лейтенант. — Ми ж в одному пальті вдвох не втічем?..
— Та отож… — зітхнув салдат. — А жаль…
Вони сиділи далі мовчки. Курили.
Сонце вже хилилось на захід. Накурилися вони всі до одуріння.
Нарешті лейтенант і салдат стали збиратися в дорогу. Салдат перебинтував лейтенантові ногу. Потім підсадив його на коня. Підняв зі снігу й подав йому свою шинелю, щоб накрився ще й нею, бо йому було йти гаряче, а сидіти, мабуть, холодно. Ось так вони й зібралися.
Максим теж устав і почав лаштуватися в дорогу.
— А ви куди? — спитав лейтенант ураз Максима й уже на «ви».
— Та на Борисівку ж… — посміхнувся.
— Дурний! — раптом скипів лейтенант. Розгнівався, аж повернувся на коні й почервонів увесь. — Дивись ось сюди! Бачиш, ось тут слід — один кінний, а один піший? Бачиш? Так отак іди, йди, йди — і в самісіньке своє місто прийдеш, нікого не стрінеш… До сина прийдеш!.. Пойняв? Марш!..
— «Пойняв», — захвилювався Максим. На нього війнуло чимсь знайомим. Пригадався Васька-танкіст…
— «Пойняв», — повторив Максим, а тоді: — Ну, так от слухайте ж і ви: оце бачите ось один піший слід? Бачите? Так отак ідіть, ідіть, ідіть і під самісіньку Борисівку прийдете… Ясно?!
— Ну от, тепер ясно! Дай п'ять!!. Привіт дружині й дітям!
Вони всі потисли один одному руки. І розійшлись.
— Хвилинку! — гукнув голосно лейтенант, як Максим уже відійшов.
Від несподіванки Максим аж здригнув: «Може, роздумав?!» Обернувся.
— Слухай ! — сказав лейтенант. — Будь обережний! Ото бачиш — соша? То соша із Сумів на Білгород. Так дивись обома, переходячи. Там німаки їздять.
— Щоб не шльопнули… — тихо пояснив салдат.
— Добре. Дякую. Дивитимусь.
— А ще, — сказав лейтенант, — як перейдеш шлях та вийдеш на той бік у ліс, то там побачиш хатину… Наш слід до неї виведе. Зайди до неї. Може, щось собі там і вибереш…
— Правда, — посміхнувся салдат. — Воно здасться, доки додому дійдеш.
— Зайди ж! — повторив лейтенант.
Максим пообіцяв. Ще раз подякував. І після того вони вже розійшлися зовсім. Кінний і піший сквапно пішли Максимовим слідом. Максим проводжав їх очима, доки вони не зникли за деревами, й думав:
«Ні, це не Дон Кіхот і не Санчо Панса! Зовсім ні! Як легко, але й як приємно можна іноді помилитися!..»
А тоді повернувся й пішов у вказаному йому напрямку.
Вийшовши на самісінький край лісу, довго придивлявся й прислухався до шляху. Десь гуло. Ближче. Потім прошуміла, прослизнула, як скажена, особова автомашина. І стало тихо. Максим швидко перейшов шлях і пірнув у густий ліс по той бік. Лише помітив, що по шляху текли згори струмки…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
«Зоре моя вечірняя!.. Зоре моя вечірняя!..»
Максимову душу завжди зворушували слова цього рядка вірша до самої глибини. Вони викликали в його уяві чарівний образ тихої, мерехтливої, елегійно задуманої й далекої-далекої вечірньої зорі, що, як очі закоханої й заплаканої дівчини, дивилась із безмежної космічної далини, з царства інших світів та інших, невідомих і недосяжних, загадкових країв.
Ці слова й цей образ глибоко запали в Максимову душу ще з дитячих, школярських літ. І відтоді завжди, — в роки юнацькі, парубоцькі й у роки змужіння; тихими, ясними вечорами осінніми, зимовими, весняними й літніми; чи то вдома в затишній кімнаті, чи в мандрах по бездоріжжях, на земних розпуттях; у степах, у лісах, у луках; на роботі, на полюванні, в поневірянні самотою чи з другом вірним, — скрізь і завжди ці слова й цей образ змушували його серце тремтливо завмирати в солодкій елегійній задумі, в тузі за нездійсненним й недосяжним, скороминучим і невловним; у передчутті скорботних втрат і вічної розлуки; в пориві до прекрасного, божественного, героїчного, чистого й у жалі по загубленій вірі в трагічно-примарний ідеал боголюдини…
І тепер от вона, звабливо-мерехтлива вечірня зоря, знову зійшла на холодному синьо-зеленому небі, над погасаючою загравою — там, де щойно зайшло сонце. Максим ішов по синьому снігу між деревами, дивився на неї й думав про те, про що й завжди, бувало, думав при такій нагоді:
«От у цей час, коли зійшла зоря ця вечорова, хтось найрідніший, хтось любий і дорогий, хто думає про нього й тужить за ним, теж дивиться на цю саму зорю, в цю саму хвилину… І там десь їхні погляди сходяться й летять разом просторами, синіми пустелями, космічними далями…
«Так, — казав тривожно розум, уриваючи жаль елегійний і мрію серця. — Так, але за зорею цією вечірньою іде ніч. Ось іще мить, і вона прийде — чорна, холодна, безмежна ніч у лісі, засипаному снігом. Ніч твоєї жахливої самотности в глухому лісі, де тебе й буде поховано, як у чорній ямі, якщо ти не виберешся з лісу тепер».
І Максим поспішав, одчайдушно налягаючи на ноги. Він ішов слідом, що його лишили «кінний і піший».
Ще завидна тим слідом Максим прийшов до хатини. Дійсно, так як і казав той лейтенант — на їхньому сліду стояла хатина. Це була лісничівка — типова, давно колись вимурована, казенна будівелька з червоної цегли, на взірець залізничних будок на роз'їздах. Вона стояла й роззяпленими порожніми очицями вікон, повириваних геть із рямами, та такими ж дверима й постріляними стінами вищирилася на білий світ, на ліс, на Максима, мов череп мерця. Дах на ній теж був знесений геть. Колись тут навколо був парканчик і ще якісь будівлі. Тепер того нічого не було — все зникло геть, лише де-не-де стирчали ожуги з-під снігу. Навколо хатини, вірніше — навколо кістяка її, валялись закривавлені бинти, побиті миски, гільзи. Максим подивився на цю досить неприємну картину й зайшов досередини. «Що ж тут вибирати?» — думав над словами лейтенанта. Всередині все також було зруйноване. Піч розвалена. Підлога повиламувана. Меблів аніякісіньких. Стіни постріляні всередині так само, як і зовні. Максим оглянув це все, а тоді спинився очами на купі якогось мотлоху посеред хати.