Людина біжить над прірвою – Іван Багряний

«От уже не думав ніколи, що тому мечеві судилося бути випробуваним на справжній війні!..»

Крім меча, янголові ще обламало крила. Авраам же, замість позиції войовничого зарізяки, тобто — зручної позиції професійного різника, в якій він був, опинився тепер у незавидній позиції п'яниці, повергнутого навзнак, а Ісаак навпаки — опинився в дуже вигідній позиції, тільки, на жаль, не мав він ножа, щоб скористатися зі своєї переваги. Однак, усі вони борсалися тепер тільки для того, щоб відновити попереднє, таке звичне й законне, від віків освячене для них становище.

Максим дивився й пригадував, що колись його дитяче серце стискалося від жалю й протесту, і він тоді думав:

«Чому це так Богові захотілось крови? Чому йому захотілось баранини? ї чому це крилатий янгол узявся ловити те ягня? Хіба ж Авраам, хоч і безкрилий, не зміг би його впіймати сам? І чому ж це янгол так пильно старається і на таке манюньке ягнятко напосівся з таким страшним, вогненним мечем?»

І його дитяче серце бунтувалося, протестувало. А дивлячись на Авраама, він завжди дивувався, вражений: «Та це ж сусід — різник Масєка!» Копія! Разюча в своїй подібності. Знаменитий на всю 9-ту сотню, чи навіть на все місто, Масєка! Масивний, могутній, червоновидий і білобородий — отакий точнісінько, як намальований, тільки в широченних матнистих шароварах і з люлькою в зубах, підперезаний червоним чумацьким поясом та з ножами, скубелками й мусатами за халявою. Таким він завжди поважно виступав поруч свого воза, навантаженого різаними й облупленими свиньми та ягнятами. Ті ж ягнята на возі були щільно повкладані рядочками, як новобранці, а голівки їхні разом звисали через полудрабок і так теліпалися — з одного й з другого боку воза…

Навіть тепер ось; по 30-ти роках, Максим посміхнувся, вражений подібністю цього Авраама до Масєки. Цікаво, як це сталося? Без сумніву, Масєка послужив маляреві за оригінал, за натурщика. Одно з двох — або ж маляр був родом із цієї ж самої сотні й знав добре безсмертний рід Масєк, або ж Масєка чи його батько, як дві краплини води подібний, запали в око маляреві, щодня їздячи мимо цього храму до різниць із хурою, навантаженою різаними ягнятами.

І ще що дивно — в середині храму багато й інших персонажів на інших фресках здавались малому Максимові також подібними до Масєки. В цьому здавна крилася для нього якась велика, болюча загадка: «Людина не може сягнути вище себе й відображає сама себе». Масєку ж цього на вулиці та в околицях називали не інакше як «матнистий Масєка». Був це монументальний і незрівняний запорожець, безподібний у своїх широченних, «як море», шароварах. Масєка ходив у них і в будень, і в свято. Це, власне, єдині справжні, реальні запорізькі шаровари, що їх Максим бачив на своєму віку не в «малоросійському театрі», а в житті, ще з дитинства.

Довжелезні вусяра й пишно-біла борода, орлиний ніс, волохаті (крилаті) брови, саженний зріст і широченні груди — це все те, що привертало увагу в Масєці. Не тільки мистецьке, а навіть звичайне людське око не могло не зупинитися на ньому, вражене. Така велич! Не малу ролю відогравало такзж його екзотичне, патріярхальне вбрання, що його він уперто тримався, вірний своїм дідам-прадідам — козакам, а потім чумакам і нарешті — шабаям, різникам. У цьому всьому, можливо, й полягала розгадка, чому на всіх стінах собору позначився його дух, — мабуть, він таки запав в око і в душу маляреві, що той собор розписував. Навіть велике зображення самого Саваофа, намальоване на стелі головної бані, було разючо подібне до Масєки. І не раз малий Максим, стоячи в собрі з школярами, порушуючи заборону розглядатися навколо, все-таки не міг витерпіти й задирав голову вгору і завжди відразу втягав її в плечі від моторошного враження, — здавалося, що монументальний і тяжкий Масєка ось-ось злетить униз сторч головою, розчепіривши свої брачкі, товстопалі, різницькі руки. Звикши хапати ними ягнят або телят і підіймати їх на оберемку так легко, любовно й ніжно, мов дітей, щоб… щоб потім зарізати, він от-от чарапне ними… На червонощокій і білобородій голові розвівалася сива запорізька чуприна. Бракувало тільки його запорізької люльки. «Бо ж у церкві не можна курити», — так пояснював собі цю нестачу малий Максим і намагався не дивитися вгору.

Наслідком того всього було те, що ставлення Максима до справжнього, живого Масєки, їхнього сусіди, було просякнуте великою дозою якогось містичного страху. Він відчував завжди той містичний страх і молитовну пошану, коли зустрічав Масєку, бо знав про безпосередній зв'язок між ним і Богом…

Якось Масєка застав його, Максима, з братом у своїй «машині». «Машина» — це була в нього на городі така клуня — не клуня, сам високий солом'яний дах на голих стовпах, під яким містилась розпочата та так і не закінчена, недобудована крупорушка чи олійниця спеціяльної Масєчиної конструкції. Велетенські дерев'яні колеса й шестерні з дубовими трибами, а також маленькі коліщатка та шестеренки — все те припадало пилом. На нього нагромаджувалися, складувані тут господарем, солома й сіно. В стрісі й під кроквами всередині «машини» мостили гнізда горобці — «незчисленні мільйони горобців», як тоді здавалося Максимові. А люди (всі сусіди й ціла вулиця, Максимові ж здавалося, що цілий світ) називали цю Масєчину споруду разом із дахом «машиною», з певною ноткою гумору. І ось у тій «машині» Максим із братом драли горобців, аж геть під самим верхом, висячи вниз головою й тримаючись за крокви, як раптом у «машині» з'явився Масєка. Максим закляк із жаху, руки йому похололи, серце перестало битися. Моторніший брат швидко, мов кіт, зашарудів униз, вистрибнув і втік. А Максим не міг прийти до пам'яти, задерев'янів. Потім — руки самі собою розчепилися і він, як галушка, упав униз на солому та так і лишився там лежати. Він зовсім не забився, ані трішечки, але лежав нерухомо, мов забитий, завмерши від страху. Так гороб'я, випавши з гнізда, лежить, причаївшись, часом. Він лежав, очікуючи чогось страшного, навіть кінця.

— От такої!.. — сказав страшнючим басюрою Масєка, підійшов і взяв Максима на оберемок… точнісінько так, як брав ягнят. Тут Максим, уже цілком опанований страхом, раптом несамовито задриґав. Але де там! Посміхаючись і приговорюючи: «Тпрру, тпрру!» — Масєка приніс його до тину й, перехилившись через той тин, ніжно поставив його на землю, в рідний город.

— Ну, біжи, шибенику ти такий гороб'ячий!..

Максим вихопився, мов із вогню. Стрибнув двічі, але не побіг далеко. Він зупинився за два кроки від тину посеред моркви і так, прикипівши, стояв на місці й дивився в Масєчин город, на Масєку, що пішов собі геть уздовж межі — в сонячні сліпучім світлі, поміж квітучими соняшниками. Дивився, роззявивши рота, й не міг ворухнутись, відчуваючи, що стряслося щось неймовірне. Справді, весь світ йому перекинувся догори ногами — світ його дотеперішніх уявлень про основні речі. Такий страшний Масєка, домінуючий над усім і вся, прообраз і уособлення тієї сили, про яку всі, а особливо бабуся й мати, говорили як про всюдисущу, караючу, всевидячу, що в її владі Страшний Суд і Геєна огненна, — той самий Масєка, що асоціювався з безчисленною тьмою-тьмущою зарізаних ягнят, із Авраамом з великим ножем, із Саваофом з киплячим пеклом, із усім подавляючим і недосяжно-загадковим, — і раптом ось тобі, на!.. Впіймав його в шкоді, в своїй власній клуні-«машині» і, замість зарізати, як Ісаака там на стіні, де він виконує обов'язки Авраама, — замість зарізати, й годі, пересадив через тин, та ще й як!

«Ну, біжи, шибенику ти такий гороб'ячий!..» З того часу Максим у церкві не боявся дивитися вгору, не втягав голови в плечі. Навпаки, йому було приємно, бо здавалося, що ось-ось Масєка спаде весело згори, схопить його на руки й лагідно скаже:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: