Людина біжить над прірвою – Іван Багряний

І він так горів… Скільки він уже так горів!.. Він уже, здавалось, наполовину згорів. Але душа від того все ж не бралася попелом. Навпаки. Вона все яскравіла й яскравіла. Вона все ще жива й живе, сягаючи в майбутнє, хоча й переживаючи ще раз минуле. В ній з'єднувалось тепер вчорашнє й завтрішнє сталевою ланкою сьогоднішнього. І ця сталева ланка, вкинута тепер в страшне горнило випробування, мала довести гарт найвищої проби. Витримає чи не витримає?..

Максим ішов льодом. Як порівняти з його ходою вдень, він ішов божевільним темпом. Це було далеко не швидко для нормального хідця, але це було аж надто швидко для нього. Він летів. Щораз то більше його окрилювала надія й віра в перемогу — надія й віра від однієї думки про те, що він же пройшов уже такий тяжкий іспит і ще живий, і навіть вийшов на рівну й певну лінію, яка вже так реально наближала його до мети. Душа горіла й нестримно поривалася вперед, наказуючи бідним ногам і тягнучи їх уперед, аж вони ледве встигали за нею, спотикаючись. Та де там вони встигали?! Але все ж таки вони йшли і йшли, поки що не відмовляючись…

За кілька годин відтоді як смеркло Максим багато пройшов, усе вигадуючи, як би скоротити шлях, як би заощадити енергію, не роблячи зайвих гаків і петель. Річка дуже петляла, що Максим помітив дуже швидко, хоч і було темно. При засніженій землі й найбільша темнота — відносна, і коли маєш добрий зір, то можна багато бачити. Максим мав очі дуже гострі, а головне — він мав величезний досвід нічних мандрів, набутий у постійних мисливських, рибальських, а потім і каторжанських сибірських походеньках, через те орієнтувався й тепер досить добре.

Встановивши, що річка петляє, він вирішив лінію свого руху випростати — цебто йти дослівно навпростець. Оглянувши, скільки міг сягнути зором, рельєф пагорбів та лінію берега понад ними, він брав напрямок на якусь точку, — кущ лози чи очерету, — й ішов до неї по чому попало, — по льоду, по горбах, по снігових заметах, між комишами, — і виходив знову на лід річки. Йшов річкою, поки вона йшла прямо, а як річка завертала ліворуч чи праворуч, Максим вилазив на берег і йшов навпростець, поки знову не зустрічав ту саму річку. Так він набагато скорочував шлях. Відчував, як назад відбігали кілометри за кілометрами…

По кількох годинах такого ходу Максим несподівано вперся в досить високе плато, що врізалося глибоко в луг і відтиснуло Ворсклу кудись круто й далеко вліво. Це плато не було вкрите лісом. Ліс було відтиснуто геть аж на самий верх горбів, і він там ледь-ледь чорнів праворуч. Максим пішов через плато навпростець, певний, що, як він його перейде, здибає по тім боці знову Ворсклу. Та плато розтяглося на кілометри. Воно було вкрите чорними ріллями, розкислими від води, з торішніми стернями й прорістю озимини. Сніг тут майже зійшов, і вода, збігаючи по рівчаках, дзюрчала струмками. Подекуди вода стояла озерами, в які Максим потрапляв зненацька з розгону. Він здивувався, виявивши тут раптом такий весняний стан. Але дивуватися було нічого: це ж був південний схил, та ще й геть укритий розораними полями; досить сонцеві допастися до чорної плямки, як сніг із рілль відразу задзюрчить. Як Максим переконався потім, навколо плато в цьому місці високий гористий берег річки робив велетенську підкову, створюючи чудовий затишок від північних вітрів. Оскільки тут прямішої лінії не можна було вибрати, то Максим теж робив підкову, йдучи по схилах берегового пасма й повертаючи разом із тим пасмом на південний захід. Почали траплятися кущі, гайки, переліски… Ось якісь глиці… Ось бур'янища й, мабуть, сад. А ось…

Будь ласка: цілісінький хутір! Кілька хат і ще якісь будівлі. Максим увігнався в самісіньку середину й від несподіванки аж став. Хутір! А може, й ціле сільце. І наче вимерло: ні вогника, ні собачого бреху, ні голосу людського, — анічогісінько, ніяких натяків на існування тут живих істот. Максим підійшов до однієї хати, до другої… Двері навстіж, вікна без шиб, речі порозкидані. А ось чорна пляма — це пожарище. Ще стояв запах гару й сажі в повітрі. Всюди пориті ями, — то воронки… від гарматних набоїв чи від бомб?

Враз Максим почув десь тихі чоловічі голоси… Він став, завмерши, посеред вулиці. Стояв, прислухаючись, і дивився в імлу поперед себе, чекаючи великої й прикрої несподіванки. Зненацька помітив, як десь далеко-далеко — там, звідки він прийшов, щось тричі поспіль блиснуло. Та він у цей час думав не про те. Він думав про таємничі голоси й про небезпеку… Раптом завило, засвистіло вгорі — із гуркотом і клекотом пролетіли й хряпнули гарматні набої тут же, за першими хатами. І тоді там, де було тихо, відразу зчинився галас.

Максим побіг уздовж вулиці, а хтось десь несамовито матюкався й кричав:

— Уставай!!. Швидко-о!!. Марш, марш!!.

І назустріч Максимові звідкілясь вискочила якась людина, застібаючись на ходу, а за нею друга, третя, а потім ще й ще… Їх повискакувало багато, панічно брязкаючи зброєю. Зіткнулися з Максимом.

— Стой!! — закричав перший, що натрапив на Максима. — Хто такий?!.

— А тобі що, вилізло?! — визвірився Максим.

— А-а!.. Ага!!. Давай, спасайся, брат!!. За мною… Бігом!!!

— Біжу! — відповів Максим. І вони швидко побігли, всі, але в різні боки. Десь там в імлі знову замиготіло… Всі озброєні припустили чимдуж, залопотіли вгору, а Максим навпаки — вниз. Він чув, як десь тупотіли ті озброєні люди, гукаючи один одного, віддаляючись. Знову завили гарматні стрільна й знову вибухнули в селі… Але Максим був уже далеко. Він відбіг ген аж у луг, а тоді вже тихцем поплентався собі далі. Зійшовши знову на лід річки, зупинився й обернувся назад. У селі горіла пожежа. А десь із-за горба за селом, із-під лісу зататакав скоростріл.

«І куди й чого він, дурень, стріляє?»

І раптом почув, як десь там на горбах хтось несамовито матюкався. І здогадався, що то ж і лайка, і скоростріл — на його адресу. Десь там, видно, похопилися, що серед них був хтось не їхній, і тепер намагалися його влучити в темряві. Не могли ж вони лаятися й стріляти з автомата по тих, що поливали їх із гармат з віддалі пари десятків кілометрів! Чи, може, геть поідіотіли люди?..

А з імли замиготіло знову. Тепер набої лягали навколо полум'я пожежі, метаючи блискавки вгору.

«То ж стріляють із того самого селища, що й перед тим по тих чорних рухливих цятках у лузі», — ствердив у думці Максим і поробив з того для себе всі належні висновки. По-перше — те селище, звідки стріляли гармати, без сумніву, було десь поблизу Великої Писарівки. Цей факт Максим відзначив з радістю, бо це ж свідчило, що він уже далеко пройшов. А по-друге — це село, по якому стріляли, напевно, стягло на себе немилість німців просто тим, що воно було під лісом, а може, ще й тим, що якийсь дурень і стрельнув у ньому з «люшні». Німці обстрілювали його з гармат удень (може, вчора, а може, й сьогодні, бо ж чути було, як десь гуло!), а тоді, пристрілявшись уже, вирішили помацати й уночі. А ті люди, ті вояки, що так панічно повтікали, то, напевно, якісь утікачі з фронту, які було отаборилися на нічліг у невідомому селі, покинутому людьми й списаному самим Богом із реєстру підлеглих його охороні.

При світлі пожежі Максим пішов собі далі пустельною рікою, по мокрому льоду. Десь на заграву пожежі завалували собаки й пролунало кілька рушничних пострілів. А десь далі, ген-ген там над степом, у чорній безодні нічного неба загорілись «панікадила». І кілька разів там щось глухо й важко бухнуло, як далекий-далекий грім. Потім «панікадила» погасли, пожежа згасла теж і стало ще темніше, ніж було. Й моторошніше, ніж було. Самотній, загубленій у безкраїй чорноті, як у справді чорному-чорному морі, безмежно вимученій людині було моторошно. Хоч та людина в своєму житті й пройшла вже «вогні, й води, й мідяні труби».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: