Людина біжить над прірвою – Іван Багряний

Може, тому було моторошно, що людина відчувала досить виразно, як за нею назирці, шльопаючи по мокрому снігу й чигаючи на відповідну нагоду, йшла невідступне смерть. Не уявно-поетична, а сама справжнісінька, прозаїчна й гидка смерть. А нагод тих було аж надто багато. І смерть не тільки чигала на найзручнішу, але й намагалась підставити «ніжку», щоб людина впала, а потім спробувати — встане вона чи не встане? Бо ж для смерти це був зухвалий виклик: людина, що за всіма правилами й законами давно вже мала б умерти, — не хоче вмирати. Ніяк не хоче вмирати! Затялася, зціпила зуби, звинулась, як сталева пружина й от котиться. Неначе той автомат, що спершу йшов силою заведеного механізму, а тепер уже гойдався самою силою набутої інерції. Штовхни — він упаде і вже ніколи не встане. І смерть штовхала. Але людина-автомат не падала. Вірніше, навіть падала, але вперто, помалу-малу зводилася і знову йшла. Бо, при всьому своєму автоматизмі, це була людина, в смертному механізмі якої була душа, а в тій душі — іскра великої божеської безсмертної волі…

Чорна мла тепер, здавалося, вже пливла й шуміла, наче чорне море — вічним шумом прибою. Це й був, думав Максим, шум прибою часу, прибою вічності, що їй немає ні кінця, ні початку. І ця ніч, ця чорнота, теж не має ні кінця, ні початку. І його шлях теж, здається, без кінця й без початку. Власне, він і не йде. Йому справді здається, що це не він іде. Йому мерещиться, що він стоїть, а йде все інше, все рухається мимо нього і навколо нього, — і на землі, і на небі, разом із зорями і з кометами — рухається десь у холодній, неосяжній для розуму, космічній прірві… Максим був уже на тій межі, за якою губиться почуття власного руху і людина може лежати, як колода, а їй здаватиметься, що вона летить зі швидкістю комети. Максим напружував усю силу волі, щоб опам'ятатися від того дурману й упевнитися — чи він же таки ще йде, чи вже лише маячить?..

Іде!.. Іде!..

Ось він перетинає якісь пагорби. Ось проходить понад очеретами навпростець. Он спереду вирізняється якийсь темніший масив у темряві і там миготять якісь смужки. Ага, то щілини в погано завішених вікнах а чи в віконницях хати, де світиться світло. Це ж тудою йде Ворскла і це на її крутому березі стоїть якесь сонне село. Світиться лише в одній хаті. Але чого ж у ній світиться, коли така глупа ніч?

«Може б, зайти в село, га?.. Га?..» — питається тихо й нерішуче думка, мов мала дитина, що намуляла ноги й уже не може йти, але боїться про те сказати, бо страшно.

«Може б, і справді зайти?» — майже згоджується Максим, намагаючись нишком обдурити себе й своє рішення — йти до кінця, — продиктоване інстинктом смертельно загроженої істоти. «Може б…»

Ось уже близько. Між селом і ним — тільки кущі очерету. Максим минув ті кущі й зійшов на лід річки. Лишилося ще перейти цей лід попри самісіньких хатах і садибах, розташованих на крутому березі.

Тільки встиг Максим дійти до середини річки, як раптом:

— Гальт!!. — і клац-клац зброєю.

Максим прикипів на місці. Крик був з берега, десь із темряви, від купи дерев, що стояли спереду. В блискавично коротку мить свідомість відзначила, що перед тим хтось ішов берегом на ті дерева. «До кого ж стосується той несамовитий крик по-німецькому?»

Ще мить.

— Гальт!!! — розітнулося ще дужче й переляканіше. Клацання. А за тим — шамотня спереду, в темряві. «Ага, це десь там, напевно, зупинено тих…»

Максим крутнув і як тінь зіслизнув з річки.

— Гальт, гальт!! — лунало з берега, але Максим зник за очеретом, як мара. Зайшовши беззвучно за очерет, він так само беззвучно, але якомога швидше пішов убік, уже майже певний, що те «гальт» стосувалося таки до нього. Мовби на підтвердження цього, на березі затупотіли ковані чоботи, залунала несамовита лайка по-німецькому, потім почулись кроки на льоду й знову крик: «Гальт! Гальт!!»

«Завтра!» — прошепотів сам собі Максим.

Шкваркнула черга з автомата, але й тільки, — слідом ніхто далі не йшов, боявся. Лише випустив чергу з автомата в кущі очерету — навмання.

«Завтра», — повторив Максим у думці іронично й пішов усе далі й далі, петляючи поміж очеретів. А далі перемахнув через чисту площину, пройшов ще трохи й став під густим кущем. Довго прислухався, напружуючи весь слух і зір, — чи не шелестить де сніг, чи не рухається де яка постать, — чи немає погоні? Чи не йде там хто по льоду навперейми?

Ні. Тихо. Лиш десь дуже здалеку долинув якийсь свист, але то було десь там з іншого боку. Село з несподіваною німецькою пасткою кануло в темряві. Лише ледь-ледь мерехтіла з тієї темряви манюсінька світляна цятка, мов свічка, на яку мають летіти нічні метелики.

Зробивши велику петлю, Максим знову виповз на річку й пішов льодом. Його тягло до тієї річки, мов магнетом. То був інстинкт, що дбав за збереження енергії, — річкою ж бо хоч і кручено йти, але незрівняно легше. Щодалі Максимові було тяжче змушувати себе звертати з річки набік. Він з острахом помітив, що його воля слабла. Навіть і їй було понад силу таке неймовірне й безкрає напруження. А настане мить… Та Максим гнав геть саму думку про те, що може настати мить, коли сила його волі вичерпається остаточно чи коли її сталева пружина лусне геть від перенапруги й тоді він ляже лицем у сніг, спаралізований… І тоді буде вже все…

Але він навіть сам не знав ще всіх своїх можливостей, не знав свого другого «я», що сиділо в нім. А в нім сиділа друга істота, дика й несамовита, озброєна надзвичайним, сліпим, але неймовірно тонким і могутнім волевим інстинктом. Коли його свідомість опинялась у вирі маячіння, майже вибуваючи з ладу, тоді його вела та друга істота, що має такий дивний інстинкт. Максим виразно відчув, як та друга істота коригує всі його кроки й рухи, як вона порядкує. Це вже було роздвоєння. Своєрідне психічне роздвоєння. І в стані цього роздвоєння він перебував уже довший час. Йому навіть здається, що так, власне, й було все його життя. Коли б не те друге «я», він би вже давно, дуже давно, загинув би. Лише цього він так раніше не помічав. Це просто щось неймовірне…

Ось ним опановує тривога. Невідомо чого й що. Він стає, й стоїть на льоду, й нашорошує вуха, й напружує зір і нюх. Що таке? В чому річ?.. Він стоїть, як вовк. Ніби нічого. Тихо. Але звідки й чому така тривога? Підкоряючись внутрішньому імпульсові, він зіходить з річки, з труднощами видирається на берег і стає між кущами лози. Ось вухо його вловлює якийсь звук. Ні, то майже ніякий звук, то лише тихий «черк», мовби хтось палицею торкнув по снігу. Далеко десь. Свідомістю своєю Максим не надає тому значення й хоче виходити, але щось його не пускає.

По хвилі — душа в Максимові холоне..

Просто перед ним на льоду йде черідка постатей. Майже беззвучно. І… Коли б Максим був забобонний, він би закричав від містичного жаху. В черідці, поміж цілком окресленими людськими тінями, є інтервали, і от у тих інтервалах ідуть… самі ноги або самі голови. Максим напружує волю, стримуючи нерви, які своєю реакцією випереджують розум, що мав би дати пояснення. Бо ж він не вірить «ні в чих, ні в дих».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: