Людина біжить над прірвою – Іван Багряний

Опанувавши себе, Максим стоїть і дивиться, не ворушачись і не дихаючи голосно. Завмерши, спостерігає, як перед самісінькими його очима проходить химерна парада. То йдуть тяжко озброєні німецькі салдати, серед яких деякі в білих захисних балахонах або в білих накидках. Вони йдуть десь, мабуть, із якоїсь бойової операції чи, може, на операцію. Ноги в них, напевно, пообмотувані ганчір'ям, щоб не тупотіли. Вони не видають ні звуку. Безперечно, вони всі охоплені страхом, бо ж вони йдуть — зі смертю бавляться.

Парада зникла, а Максим усе ще дивився на річку, — в очах його мерехтіло, й він уже не був певен, чи там не йде ще хтось, хто не має вже видимих ані ніг, ні голови, — зовсім невидимка.

Цей реальний випадок видався йому ще фантастичнішим, аніж усі його гарячкові візії й маячіння. Власне, на цім випадку він відчув, що почав уже губити межу між дійсним і недійсним.

Досі він, ішовши, все-таки диференціював цілий навколишній світ і досить чітко. А тепер починалася смуга, за якою все переплутувалось, зміщалось плянами, сходило з осі й з власного місця, обертаючись у хаос, в анархію. А в тім хаосі відчайдушне борсалася воля, змагаючись, як іскра, загрожена холодною й чорною повінню. І в найкритичніші хвилини вона все-таки брала гору, не погасала — і вела.

А час тягнувся без кінця, з мукою, як зубний біль, і не було нічого, тільки безкрая, безнадійно безкрая дорога.

Зринаючи на гору з хаосу, думка Максимова спокійно відзначала, що він уже на краю загибелі. І в той же час та сама думка відчайдушне намагалася стати на варті, виконуючи підсвідомий наказ волі, щоб не проґавити — де ж звертати? Де покидати річку й виходити геть із лугу та й переходити на степ? Намагалась пригадати мапу, розташування сіл і містечок, лінію річки.

«Мабуть, ось тут…»

Річка повертала круто праворуч. Спереду маячіло ніби якесь селище, може, навіть велике. Максимові здавалося, що тут ось і треба звертати. Він покинув річку й пішов ліворуч. Натрапив на дорогу… Чорна, розчавучена колесами возів і машин, вона простилалася через пагорбок. Тільки-но Максим вийшов на дорогу й пройшов пару кроків, як праворуч заблищали фари, мов двоє фантастичних очей. Виринувши десь із-за повороту чи з-за кущів, просто на нього йшла машина, гойдаючи пасмами світла то вгору, то вниз.

Відступати було ніколи, й Максим, уловивши мить, коли пасма гойднулись убік, ліг, де стояв, просто в грязюку, в болото, встигнувши зробити лише один крок убік. Лежав лицем униз і думав — «наїде чи не наїде?».

Машина пройшла повз самісінькі ноги, але не зачепила.

Максим устав, перейшов дорогу й потягся в морок навмання.

На мить йому здалося, що ген-ген спереду навпроти нього в темряві посуваються впоперек якісь вогняні цятки. Він вирішив, що то там лежить великий шлях і то по ньому йдуть машини. Значить, він іде вірно. Значить, він узяв правильний курс. Саме туди йому й треба йти. Треба пересікти той шлях, а там, за тим шляхом, почнеться вже степ.

Максим пішов на ті вогненні цятки. І почалась хідня, як агонія…

Ті цятки!.. Вона то погасали, то загорялися знову. І все ніби віддалялись, немовби летіли десь. Він ішов до них — до тієї лінії, на якій вони горіли, пролітаючи, а та лінія все втікала далі й далі… Вогники мінилися, гасли, з'являлися знову, обертались… Немов ті іванівські світлячки в темну-темну, задушливу ніч на Йвана Купала… Або як мандрівні вогні в болотах… Або як очі хижих диких істот, що перебігають з місця на місце й прядуть очима, як люстерками…

Максимові здавалося то перше, то друге, то третє… То він ішов з одчайдушними друзями-школярами шукати папороті купальської ночі, наслухавшись легенд про чудесну квітку та неймовірні скарби… То він читав і бачив навіч казку про душі померлих, що блукають мандрівними вогнями… То він сам блукав у середньоазйській пустелі вночі, а перед ним все відбігають і відбігають шакали, блискаючи люстерками очей… То він у темному-темному, відвічному пралісі, а поперед нього летять вогненні комахи…

Потім усі вогники десь позникали, а Максим раптом відчув, що він борсається… по коліна в воді. Вода сягала все вище й вище, проймаючи холодом ноги, холодячи нерви, холодячи серце…

Він не знає, як довго він ішов, лише відчув, ніби нараз він прокинуся від сну.

Вода! Кругом вода!!.

Боліла голова. Боліли ноги. Й боліли очі — від темряви, в яку він так вперто вдивлявся, й від вогню всередині, що, здавалося, вже випікав йому очі. Максим брів по воді, мов рибалка, брьохався в ній і спочатку йому було навіть трохи приємно. Приємно було від того, що гарячкуюче тіло занурювалося в крижану воду, хоч усього його вже й починали стрясати дрижаки до самого мізку кісток. Тим більше що спочатку йому здавалося, ніби він потрапив лише в калюжу, з якої можна зовсім просто вийти, аби лише бажання. От треба тільки піти лівіше… І він ішов лівіше. Але там було ще глибше й вода поступово сягала все вище. Тоді, значить, треба йти правіше. І він ішов правіше, але там було те саме. Ішов назад. Так само — вода глибшала. Ішов уперед. Але кругом була вода, і куди не підеш — усе глибше! І вона, тая вода, ще й шумить десь, шумить і все прибуває.

Спочатку Максим бродив спокійно. Потім почав шарпатись. Нарешті заметався. Тоне!.. Та це ж він, далебі, тоне! Його заливає водою, як мишу!.. Він метався, плутався в темряві між деревами й кущами, що стояли в воді, кидався наосліп, відчайдушне, мов пташка, що потрапила в кімнату й б'ється в усі боки крилами, в надії натрапити випадково на дірку, що вирятує. Навколо замість снігу, яким брів Максим перед тим, тепер була сама чорна вода, й від того темрява ночі була ще чорніша.

Виходу не було. Максим вибивався з сил, але не міг вибрести ні в який бік. Шурхав по пояс та й ще провалювався на льоду, який був під водою, й падав. Нарешті вибився з сил остаточно. Став і стояв біля якогось дерева, широко розкривши рота, з викоченими в темряву очима, що випирали йому з орбіт від перевтоми, і тільки тяжко дихав.

Його огортав відчай.

Потім відчай поволі почала заступати апатія…

Хилило на сон… Сон! Благословенний сон!..

Тоді, як у сні, помітив поблизу дерево, що підіймалося з води й розходилося трьома стовбурами з одного вузла, мовби пальці з одного п'ястука. Той вузол був низько над самою водою. Максим безтямно виліз на нього — на той вузол, вмостився на ньому, між трьома стовбурами, що творили собою досить зручне сідало, глибоко-глибоко зітхнув і схилив голову на груди.

Під закритими повіками все попливло-попливло в чорну безвість.

Шумить і прибуває, гойдається вода… Шумить і прибуває, гойдається темрява… І все геть пливе, та й пливе, та й пливе — немовби навколо вирує всесвітній потоп…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

«Іллі, Іллі, лама савахтанії?»

Єн. в. Мат., г. 27, в. 46

Боже, Боже, чому ж ти мене покинув?!

«Іллі, Іллі, лама савахтані?!.»

Хто ж це так звомпив? Чия ж то душа закричала так перед жахом смерти, поставлена на грані над чорною безоднею, якою кінчалися всі попередні нелюдські муки й починалася мука найбільша, бо вічна й уже непоправна, — мука небуття? Хто ж це?..

Христос. Це Христос. Це ж Він — бідолашна людина тілом і Бог душею. Боголюдина! Це він так закричав тоді:

«Боже, Боже! Чому ж ти мене покинув?!!»

Закричав безнадійно в відчаї і — вмер. Ніхто й не почув його зойку…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: